Ось воно що: між нащадками двох ворожих привидів — фантом давно пролитої крови, жахіття, страх і гнів.
Якщо й була колись любов, то кожне — і чоловік, і жінка — скаже, що Байрон Банч забув її. А радше вона забула його — цього невеличкого чоловіка, до якого ніколи не вернуться його тридцять літ, який уже сім років по шість днів на тиждень відбуває на деревообробній фабриці, подаючи дошки на верстат. У суботні пообіддя він теж там, один, а інші робітники, зодягнувши святкові костюми й почепивши краватки, — в середмісті, у тому жахітливому, пустому й невгамовному безділлі робочого люду. У суботу по обіді він, оскільки не може сам-один працювати на стругальному верстаті, вантажить оброблені дошки й сам дотримується робочого розпорядку — аж до останньої миті, коли пролунає уявний гудок. Інші робітники, та й саме місто, тобто та його частина, що пам'ятає Байрона й думає про нього, вважають, що він працює задля грошей за понаднормову роботу. Може, й мають рацію. Люди так мало знають про своїх ближніх… А в його очах усі чоловіки й жінки чинять із такої спонуки, що керувала б і ним, якби був дурень і робив би те ж саме, що й вони. Насправді тільки одна людина в місті може говорити про Банча більш-менш певно, і місто нічого не відає про її стосунки з Банчем, бо ці двоє зустрічаються й ведуть розмови тільки вночі. Звати цю людину Гайтавер. Двадцять п'ять років тому він був священиком в одній із головних церков, а то й найголовнішій. Один він знає, куди вирушає Банч щосуботи ввечері, після того як пролунає уявний гудок (або ж Банчів величезний срібний годинник скаже, що вже прогуділо). Місіс Бірд, в пансіоні якої живе Банч, знає лише те, що кожної суботи, одразу по шостій, квартирант приходить, миється, переодягається в дешевий ношений діагоналевий костюм, вечеряє, сідлає мула, якого тримає в стайні (сам її лагодив і перекрив), і вирушає в дорогу. Хазяйка не знає, куди він їздить. Це тільки пасторові Гайтаверу відомо, що Банч їде за тридцять миль від міста й проводить неділю, керуючи хором у сільській церкві, а служба Божа триває весь день, Тоді десь опівночі знову сідлає мула й їде назад до Джефферсона рівним тюпцем-труськом — цілонічним. А в понеділок вранці він, зодягнувши чисту сорочку й комбінезон, буде на робочому місці, щойно пролунає гудок. Місіс Бірд знає лише те, що від вечері в суботу до сніданку в понеділок щотижня квартирантова кімната й мулова конюшня стоять порожняком. Одному Гайтаверу відомо, куди він їздить і що там робить, адже двічі-тричі на тиждень Банч відвідує Гайтавера в невеличкому будиночку, де живе колишній священик самотою — і в ганьбі, як ото плещуть городяни — в маленькому нефарбованому темному, погано освітленому будиночку, просяклому затхлим чоловічим духом. Тут, у пасторовому кабінеті, вони сидять удвох і ведуть тихі бесіди — худорлявий неприкметний чоловік, який і не здогадується, що став загадкою товаришам на роботі, і п'ятдесятилітній ізгой, відкинутий його ж церквою.
І ось Байрон закохується. Закохується наперекір усім звичаям свого суворого, ревного сільського виховання, яке вимагає незайманості від предмета любові. Це стається в суботу пополудні, коли він сам на фабриці. За дві милі звідси все ще горить будинок, над овидом стоїть прямо, як пам'ятник, жовтий дим. Робітники побачили, як він знявся понад гаєм, перед обідом. Ще не прозвучав гудок, і люди не розійшлися.
— Либонь, сьогодні Байрон теж піде з роботи, — перемовлялися вони. — На пожежу безплатно подивиться.
— Добряче горить, — сказав один. — Що б воно могло бути? Не пригадаю нічого такого великого, щоб із нього отакенний димище пішов. Хіба що з будинку Берденів.
— Мабуть, це таки він, — відповів другий. — Мій тато не раз згадує, як ото п'ятдесят років тому люди казали, що цей дім треба з вогнем пустити, ще й трохи людського м'ясця та жирку докинути, щоб краще зайнялося.
— Напевно, це твій татусь підкрався туди й пустив червоного півня, — докинув третій. Всі засміялися. І знову заходилися працювати. Чекаючи на гудок, час від часу переривали роботу, щоб подивитися на дим. За якийсь час прибула наладована колодами вантажівка. Робітники розпитали шофера, який проїхав через місто.
— Еге ж, Берден, — підтвердив він. — Не хто інший, як вона. У місті кажуть, що й шериф туди подався.
— Либонь, Вотту Кеннеді теж кортить подивитися на пожежу, дарма що доведеться почепити на себе відзнаку.
— На майдані стільки зібралося, — сказав шофер, — що він запросто знайде там кожного з тих, кого хоче заарештувати.
Пролунав обідній гудок. Люди розійшлися. Байрон полуднував, поруч нього лежав срібний годинник із відкритою накривкою. Коли той підказав, що вже перша, Байрон взявся до роботи. Був сам-один. Розмірено, безконечно снував від складу до вагона. Підмостивши на плече, щоб м'якше було, укількоро складений мішок, носив стоси клепок — вантаж, який, могло б здаватися, Байронові ні понести, ні підняти. І ось у двері за його плечима ввійшла Ліна Ґроув. Уже наперед погідно всміхалася, вже склала була губи, щоб вимовити ім'я. Почувши Ліну, Байрон обертається й бачить, як щезає її усмішка, неначе кола на гладіні струмка, в який кинули камінчик.
— Ви не він, — каже вона, по-дитячому здивована й насуплена, навздогін щезлій усмішці.
— Так, пані, — підтверджує Байрон. — Мабуть, не він. А хто це — він?
— Лукас Берч. Мені сказали…
— Лукас Берч?
— Мені сказали, що я його тут знайду. — Ліна говорить з якоюсь безтурботною недовірою й незмигно дивиться на Байрона, ніби гадає, що він пробує її обманути. — Коли я ближче до міста підійшла, його всі Банчем стали називати, а не Берчем. Я й подумала, що вони неправильно вимовляють це прізвище. Або ж я не розчула.
— Та ні, пані, — каже він. — Так воно і є. Банч. Байрон Банч. — І досі тримаючи на плечі планки, дивиться на неї, на її важке тіло, на обважнілі стегна, на черевики, вкриті червонуватою пилюкою. — То ви будете місіс Берч?
Ліна не зразу відповідає. Стоїть у дверях і дивиться на нього пильно, не тривожно, отим погідним, трішки розгубленим, трішки недовірливим поглядом. У блакитних очах тінь підозри, що Байрон хоче її підманути.
— Дорóгою мені казали, що Лукас працює на деревообробній фабриці в Джефферсоні. Багато хто так казав. Я добралася до Джефферсона, мені пояснили, де тут фабрика. У місті я запитала про Лукаса Берча. Мені відповіли: "Мабуть, ти про Банча питаєш". Ото я й подумала, що вони просто з прізвищем намикитили, а насправді йдеться про Берча. Хоча мене й запевняли, що той, кого вони мають на увазі, не смаглявий. Невже й ви скажете, що не знаєте Лукаса Берча?
Байрон ставить на землю свою ношу акуратним стосиком, щоб потім було зручно підняти.
— Ні, пані. Такого тут нема. Я знаю всіх, хто тут працює. Напевно, він працює деінде в місті. Або ж на якійсь іншій фабриці.
— Чи є тут ще одна деревообробна фабрика?
— Немає. Правда, лісопильні є, їх тут чимало.
Ліна дивиться на нього.
— По дорозі мені сказали, що він працює на деревообробній фабриці.
— Не знаю нікого з таким прізвищем, — відказує Байрон. — І пригадати не пригадаю Берча. А мене звати Банч.
Вона й далі дивиться на цього чоловіка тим самим поглядом, у якому не так турбота про майбутнє, як недовіра до теперішності. І зітхає. Це навіть не зітхання, а глибокий видих.
— Гаразд, — мовить Ліна. Обернувшись, окидає поглядом напиляні дошки й штабелі планок. — Мабуть, посиджу трішки. Дуже здорожилася, походивши по цій твердій бруківці. Здається, поки дісталася сюди з міста, ще дужче втомилася, ніж за всю дорогу з Алабами.
Вона рушає до низького штабеля рейок.
— Зачекайте, — каже Байрон. — Підбігає до неї й скидає мішковину з плеча. Жінка, вже зігнувши ноги в колінах, завмирає, й Байрон стелить цю мішковину на рейки. — Так буде зручніше.
— Дуже вам дякую. — Ліна сідає.
— Так буде зручніше, — повторює Байрон. Виймає з кишені срібний годинник, дивиться на нього й теж сідає на другий кінець штабеля. — Напевно, п'ять хвилин — якраз те, що треба.
— П'ять хвилин на відпочинок? — питає вона.
— П'ять хвилин, відколи ви прийшли. Я ж відтоді й відпочиваю. У суботу по обіді сам собі фіксую час.
— І щоразу, коли сядете на хвилинку, фіксуєте? Звідки вони знатимуть, що ви припинили роботу? Хвилина чи дві нічого не змінить.
— За просиджування мені не заплатять, — відповідає Байрон. — Отже, ви приїхали з Алабами.
Ліна оповідає йому, сидячи на мішковині. Важкотіла, з незворушним, погідливим обличчям, яке він так само спокійно спостерігає, Ліна розповідає йому більше, ніж намірилася була спершу, як розказувала вже багатьом незнайомим людям, серед яких чотири тижні мандрувала з мирною неквапливістю зміни пір року. І Байрон, своєю чергою, складає портрет молодої жінки, обдуреної, покинутої, яка навіть не усвідомлює, що її покинули, яка й досі не Берч.
— Та ні ж бо, я його не знаю, — озивається він. — Зрештою, тут тепер нема нікого, крім мене. Інші люди, мабуть, он там дивляться на пожежу. — Він показує на жовтий стовп диму, що в безвітрі високо стоїть над деревами.
— Ми її бачили з підводи, коли під'їжджали до міста, — каже Ліна. — Справді велика пожежа.
— Бо й будинок великий. Здавна там стояв. Ніхто там не живе, крім одної пані. Напевно, в місті дехто скаже, що це Божа кара на неї. Це янкі, північанка. Її рідня переїхала сюди за часів Реконструкції, щоб баламутити негрів. За таке підбурювання й убили двох її родичів. Подейкують, що вона й досі водиться з нігерами. Відвідує їх, коли захворіють, як ото білих. Кухарки не має, бо ж це мала б негритянка прислуговувати. Кажуть, ота пані стверджує, що негри такі самі люди, як білі. Тому-то ніхто її не навідує. Крім одного. — Ліна спостерігає його, слухаючи. Тепер Байрон не дивиться на неї, відвів погляд убік. — А може, двох, як я чув. Сподіваюся, що вони вчасно там нагодилися й допомогли меблі винести. Може, й встигли.
— Хто встиг?
— Два приятелі. Обидва звуться Джо й живуть десь поблизу. Джо Крістмас і Джо Браун.
— Джо Крістмас? Дивне ім'я.
— Він сам дивний. — Байрон і далі ухиляється від її зацікавленого погляду. — Та й приятель його — також чудний. Браун. Теж тут працював. Що ж, звільнилися обидва. Невелика втрата, як на мене.
Жінка сидить на мішковині й спокійно, з цікавістю слухає.