Майстер і директор балакали біля дверей. Директор пішов, майстер повернувся.
— Його звати Крістмас, — повідомив він.
— Як? — перепитав хтось.
— Крістмас. Різдво.
— Він чужоземець?
— А чи ти чув, щоб білий звався Крістмасом? — відповів питанням на питання майстер.
— Я взагалі не чув, щоб когось так звали, — сказав хтось інший.
І тут Байронові, як він пригадує, сяйнуло: ім'я позначає людину звуком і може провістити, чого від неї чекати. Аби тільки вчасно зуміти та й розгадати значення цього імені. Либонь, ніхто з робітників і не придивлявся до незнайомця, поки не почув, як його звати. А почувши, всі пройнялися враженням, що ім'я своїм звучанням підказує, чого сподіватися, що прибулець несе з собою фатальне попередження, як квітка несе запах, а гримуча змія — торохтілку. Та тільки жоден не здобувся на розум, щоб збагнути це попередження. Люди просто вирішили, що це чужоземець, і решту робочого дня, спостерігаючи, як він працює в краватці, в солом'яному капелюсі й прасованих штанах, дійшли думки, що так повелося працювати в його рідних краях. Хоча були такі, що казали: "Сьогодні він переодягнеться. Завтра вранці прийде не в цьому святковому вбранні".
Настав суботній ранок. Прийшовши перед самим гудком, спізнюхи одразу ж цікавилися: "То як він?.. де?.." Їм тицяли пальцем. Новак стояв самотою біля купи тирси. Поряд лежала лопата, а він, зодягнений у те саме, що й вчора, у тому самому викличному брилі, курив цигарку. "Коли ми нагодилися, він уже був тут, — казали ті, що прийшли перші. — Ось так і стояв, ніби й у ліжко не лягав".
Він ні з ким ані словом не перекинувся. І ніхто не пробував заговорити до нього. Але всі мали на думці новака, спостерігали упевнені рухи його спини (працював він досить добре, з якоюсь зловісною стриманою рівномірністю) і рук.
Настав полудень. Крім Байрона, всі сьогодні прийшли без обіднього харчу й стали збирати свої речі, щоб повернутися сюди аж у понеділок. Байрон сам подався до помпової станції, де звичайно полуднували, й сів там. І раптом щось спонукало його звести погляд. Зовсім близько, спершись на стовп, курив новак. Байрон зрозумів, що той зайшов сюди раніше й навіть не подумав вийти. Або ще гірше: потикнувся сюди навмисно, погордував Байроном, як стовпом.
— Ти що, й далі працюватимеш? — запитав Байрон.
Той видмухнув дим. Глянув на Байрона. Худорляве, змарніле обличчя, рівна, пергаментна, мертвотна барва плоті. Не шкіри, а саме плоті, немовби череп сформували із застиглою смертельною правильністю й обпалили в розжареному горнилі.
— Скільки тут платять за понаднормову роботу? — відповів він питанням на питання.
І тут Байрон здогадався. Зметикував, чому той працює в недільному вбранні, чому ні вчора, ні сьогодні не мав із собою нічого їстівного, чому не скінчив роботу разом з усіма опівдні. Здогадався й був цілком певен, — так, ніби почув сказане цим чоловіком, — що той не має ані щербатого шеляга й два-три дні живе на самих цигарках. Не замислившись, Байрон уже простягав каструльку — таким же мимовільним рухом, як і сама думка. Однак ще не спинилася рука, а прибулець, не змінивши лінькуватого зневажливого виразу, повернув голову й зиркнув крізь завислий димок на запропоновану поживу.
— Я не голодний. Забери той непотріб.
У понеділок вранці Байронова здогадка підтвердилася. Крістмас прийшов у новому комбінезоні й приніс їжу в паперовому згортку. А в обід не сів з усіма навпочіпки перекусити на помповій станції і на обличчі мав той самий вираз. "Хай йому абищо, — сказав майстер. — Сіммз найняв не вбрання. А тим більше — не писок".
"Язика Сіммз теж не наймав", — подумав Байрон. Зрештою, Крістмас був такої ж гадки, то й поводився відповідно. Досі, після шести місяців, ні з ким не заводив мови. Ніхто не знав, що він поробляє у вільний час. Подеколи хтось із товаришів на роботі минався з ним на майдані в середмісті після вечері, й Крістмас поводився так, ніби ніколи й не бачив цього чоловіка. Носив тепер нового капелюха, ходив у напрасованих штанах, і димок від цигарки в кутку рота в'юнився перед обличчям. Ніхто не знав, де він мешкає, де ночує, хіба тільки час від часу його помічали на стежці, що бігла через ліс в околиці міста. Мабуть, десь там він і жив.
Не тільки про це знає тепер Байрон. Ось те він дізнався згодом, дослухаючись, спостерігаючи, помалу доходячи думки. А тоді жоден і не відав, де живе Крістмас і що робить за ширмою, завісою своєї чорної роботи на фабриці. Напевно, ніхто б і не дізнався, якби не ще один новак — Браун. Коли ж той Браун усе розказав, то чоловік десять зізналися, що вже понад два роки купують у Крістмаса віскі. Стрічаються вночі з ним віч-на-віч у лісі, за дві милі від міста, неподалік старого, ще колоніальних часів, плантаторського будинку, в якому живе самотою стара діва на прізвище Берден. Однак навіть ці завсідні покупці не знали, що Крістмас мешкає в негритянській напіврозваленій халупі на садибі міс Берден, і то вже більш як два роки.
І ось одного дня, десь півроку тому, на фабриці з'явився ще один незнайомець, що, як колись Крістмас, шукав роботу. Теж молодий, високий, уже в комбінезоні, якого, схоже, віддавна не скидав, і теж мав вигляд такого, що мандрує впорожні. Було в нього жваве, миловидне обличчя з білим шрамиком біля уст, на який, мабуть, був охочий довго споглядати у люстерко. А ще ця звичка смикати головою й зиркати через плече, як ото мул поперед машини на шосейці. Але це, здавалося Байрону, був вияв не так побоювання, тривоги, як бравади, показної самовпевненості; молодик ніби не вгавав доводити: я не боюся нічого, що спостигає чи може спостигнути ззаду. Побачивши новонайнятого, майстер Муні мав таке саме враження, спало на думку Байронові.
— Що ж, — мовив Муні, — взявши цього хлопця, Сіммз узагалі нікого й нічого не найняв. Навіть порядних штанів — і то ні.
— Так і є, — згодився Байрон. — Він нагадує машину з радіо всередині. Мчить вона вулицею, а ти не добереш, про що там радіо теревенить. Та й машина чортзна-куди їде, без мети, а придивишся — то й побачиш, що в ній нікого нема.
— Еге ж, — кивнув майстер. — А мені він нагадує коня. Не те що миршавого. Просто нікудишнього. На пасовищі такий жеребець ніби нічогенький, а як тільки настає час запрягати, то в нього копита хворі.
— Зате кобилам він, як видно, до вподоби, — докинув Байрон.
— Атож, — підтвердив Муні. — Хоча навряд чи зміг би він заладувати як слід кобилі.
Новак став відкидати тирсу з Крістмасом. Розпочав роботу галасливо й метушливо, всім розповідав, хто він та звідки. Тон і манера відображали його сутність, несли в собі його безголів'я й брехливість. Отож і повіриш у ті новачкові оповідки про походеньки не більш ніж у те, що його й справді так звати, як відрекомендувався, снувалася думка Байронові. Нема жодної підстави засумніватися в тому, що він справді Браун. Проте, дивлячись на нього, відчуваєш, що такий коли-небудь у житті доходить до межі у своїй дурості, змінює власне ім'я й, вирішивши назватися Брауном, впадає у такий шалений захват, ніби сам винайшов це ймення. Але річ у тім, що він взагалі не потребує імені. Усім (а принаймні тим, що ходять у штанах), міркував Байрон, байдуже, як цей парубійко зветься, звідки прийшов, чи надовго тут затримається й куди подасться. Бо ж хай там звідки він приблудився, хай там де обертався, а всі бачать, що живе він на дармових харчах, як та сарана. І провадить ось таке життя з такого давнього часу, що здається, ніби все його нутро розсипалося, розвіялося й нічого не залишилося, крім прозорої невагомої оболонки, яка безтямно й безцільно волочиться з волі вітру.
Зрештою, він так і працював, по-своєму. Байрон вважав, що Браун нездатен навіть на те, щоб вправно і справно ухилятися від роботи. Та хоча б побажав опанувати цю хитромудру штуку, бо ж далеко не кожному вона дається, так само як і всяка інша, зосібна й штука красти та вбивати. Треба йти до якоїсь вибраної мети, докладати для цього сил. Байрон бачив, що Браун цього не робить. Як з'ясувалося, першого ж суботнього вечора він програв у кості весь свій тижневий заробіток.
— Дивно, — сказав Байрон майстрові. — Я гадав, що він хоча б у грі в кості мастак.
— Він? — перепитав Муні. — А чого це ти гадаєш, що він може бути мастаком у якомусь крутійстві? Таж він не потрафить навіть такого простого діла, як відкидати тирсу. Невже б він зумів обманути когось у такій мудрованій штуці, як кості, коли не може дати раду з такою нескладною річчю, як лопата? — І додав: — А все ж, як на мене, нема такого нездари, що не міг би когось у чомусь та й переплюнути. Ось цей Браун переплюне Крістмаса принаймні в умінні бити байдики.
— Звісно, — підтакнув Байрон. — Мабуть, бути добрим — це найлегше ледарю.
— А я скажу, що він дуже скоро зіб'ється з пуття, — кинув Муні. — Аби тільки знайшовся такий, що навчив би, як це зробити.
— Що ж, рано чи пізно такий знайдеться, — розсудив Байрон. Обидва обернулись і глянули на купу тирси, де трудилися Крістмас і Браун. Перший — з понурим, лютим завзяттям, другий — з метушливою, геть зайвою запопадливістю, якою не зміг би навіть сам собі очей замилити.
— Напевно, — згодився майстер. — Та тільки якби я надумав збитися з пуття, то нізащо не взяв би його за вчителя.
Як і Крістмас, Браун прийшов на роботу в чому й був. Тільки, на відміну від напарника, згодом ходив у тому ж самому.
— Колись у суботу він виграє в кості якраз стільки, щоб купити новий костюм і щоб п'ятдесят центів у кишені бряжчали, — припустив Муні. — І в понеділок вранці ми його вже не побачимо.
Одначе Браун і далі ходив на роботу зодягнений у ту ж сорочку й комбінезон, у яких приїхав до Джефферсона, і далі програвав щосуботи весь тижневий заробіток, а може, й трохи вигравав, і вітав програші та виграші однаково дурнуватим сміхом, і далі жартував та баляндрасив з тими, що раз у раз його оббирали. Якось одного дня пішов поголос, що він виграв шістдесят доларів.
— Тільки ми його й бачили, — сказав хтось.
— Не знаю, — відповів Муні. — Шістдесят доларів — це не те. Якби було десять або п'ятсот, то, напевно, була б твоя правда. Але не шістдесят. Тепер він вважає, що непогано влаштувався тут, раз запопав стільки, скільки заробляє за тиждень.
І справді, в понеділок він прийшов у комбінезоні.