Сидячи на продавленому сидінні, міркував: "Ніякого пуття. Вона не повірить словам, не повірить своїм вухам, не зважить на те, що кажуть люди… Еге ж, чотири тижні, сама сказала. Та й тепер ані прислухається, ані повірить. Сидить собі там, на горішній сходинці, склавши руки на колінах, а хлопи навпочіпки плюють повз неї на дорогу. І навіть не чекатиме, щоб її спитали, сама все розкаже. З доброї волі розповість про цього розсучого сина, ніби їй нема чого особливого приховувати, навіть якщо Джоді Варнер чи хтось із них скаже, що той чолов'яга на фабриці в Джефферсоні зветься не Берч, а Банч; їй до такого теж байдуже. Бач, усі розуми поїла, куди там моїй жінці до неї. Як ото Марті сказала. Мовляв, Господь подбає, щоб усе було гаразд".
Досить було одного-двох питань. І ось, сидячи на горішній сходинці, тримаючи віяло й тлумачок на колінах, Ліна вкотре вже оповідає свою історію, вперто й дослівно повторюючи свою прозору дитячу брехню, а чоловіки в комбінезонах сидять навпочіпки й слухають.
— Цього чоловіка звати Банч, — каже Варнер. — Він уже років сім працює на тій фабриці. Звідки знаєш, що й Берч там?
Ліна задивилася на дорогу, що веде до Джефферсона. Погляд спокійний, вичікувальний, трохи непритомний, але не задумливий.
— Я певна, що він там. На тій фабриці. Лукас завжди любив повеселитися, розвіятися. Не до душі йому було спокійне життя. Тому й не подобалося там, на Доуновій лісопильні. Тому-то він… ми вирішили змінити місце — задля грошей і веселощів.
— Задля грошей і веселощів, — повторяє Варнер. — Не один такий молодик, як твій Лукас, кинув те, задля чого народився й виріс, і тих, що покладалися на нього. А все задля грошей і веселощів.
Та вона, видно, не слухає. Спокійно сидить на сходинці, дивиться на безлюдний шлях, на закрут перед узвозом, перед Джефферсоном. Чоловіки сидять навпочіпки під стіною, приглядаються до Ліниного погідного, ясного лиця, й на гадці їм те саме, що й в Армстіда, а тепер і у Варнера: у неї в голові негідник, що кинув її в біді; не побачить вона цього лайдака, хіба що поли його піджака, розвіяні від прудкого бігу. "А може, вона задумалася про цей Слоунів чи Боунів тартак, — подумки припускає Варнер. — Таж навіть дурепа не мусить забиратися так далеко — аж до Міссісіпі, щоб утямити, що нове місце не набагато відрізняється й не набагато краще від того, звідки вона втекла. Хай навіть тут і немає брата, який проти сестриних нічних походеньок. Я б повівся так само, як цей брат. Та й батько теж так повівся б. Нема в неї матері. Батьківська кров ненавидить з любов'ю й гордістю, а материнська кров з ненавистю любить і терпить".
Однак Ліні не те в голові. Думає про монети у тлумачку під руками. Згадує сніданок, розважає, що тепер може зайти до крамнички й купити сиру, крекерів, ба навіть сардин, якщо захоче. В Армстідів вона тільки випила чашку кави й з'їла шматок кукурудзяного хліба — нічого більш, дарма що хазяїн припрошував до їди. "Я їла пристойно, — розмірковує Ліна, склавши руки на клуночку з монетами, згадує оту єдину чашку кави та маленький — задля пристойності — кусничок чудного хліба. Думає гордовито й спокійно: — Я їла, як ото пані. Як пані-мандрівниця. А тепер і сардин можу купити, якщо забажаю".
Отож Ліна споглядає на узвіз, а чоловіки, сидячи навпочіпки й попльовуючи, крадькома стежать за нею. Гадають, що всі її помисли про Лукаса й близькі вже пологи. Насправді ж вона точить тиху, невидиму битву із засторогами прадавньої землі, завдяки яким, з якими і за якими живе. Цього разу перемагає. Зводиться, йде обережно, трохи незграбно, перетинає лінію обстрілу з чоловічих очей і заходить до крамнички. Услід їй іде продавець. "А таки куплю, — подумки постановляє Ліна, вже замовивши сир і крекери. — Візьму й куплю", — а вголос каже:
— І банку сардин, — вона вимовляє "сардін". — За десять центів.
— Такого не маємо, — відповідає продавець. — Сардини в нас по п'ятнадцять центів.
Він теж вимовляє "сардіни".
Ліна замислилася.
— А які банки за десять центів маєте?
— Ніяких, хіба що з ваксою. Вам таке не підійде. Це ж не харчі.
— Тоді я, мабуть, за п'ятнадцять візьму.
Вона розв'язує вузли на клуночку й мішечку. Щоб розплутати, треба трохи поморочитися. Терпляче розв'язує один за другим, платить, зав'язує й бере куплене. Вийшовши на ґанок, застає підводу біля сходів. На ній сидить чоловік.
— Ця підвода їде до міста, — кажуть їй. — Підвезе тебе.
Лінине обличчя помалу, погідно розпромінюється вдячністю.
— Дуже вам дякую, — відказує вона.
Віз рухається повагом, рівномірно, немовби тут, на неозорих, залитих сонцем просторах він поза часом, поза поспіхом. Від Варнерової крамниці до Джефферсона дванадцять миль.
— Дістанемося туди до обіду? — питає Ліна.
Візник спльовує.
— Може, й дістанемося.
Він жодного разу не глянув на свою попутницю, навіть тоді, коли вона забралася на віз. Вона теж не зиркнула на візника. І тепер не дивиться.
— Ви, либонь, часто до міста їздите.
— Вряди-годи, — відказує він. Скриплять колеса. Поля та ліси неначе зависли, однаково далекі й недалекі, застиглі й водночас плинні, рухливі, як марево. Та все ж підвода проминає їх.
— А чи не знаєте ви в Джефферсоні Лукаса Берча?
— Берча?
— Сподіваюся його там відшукати. Він працює на деревообробній фабриці.
— Ні, — каже візник. — Не пригадую такого. Зрештою, я мало кого знаю в місті. Може бути, що він там.
— Сподіваюся, що таки так. Я вже добряче здорожилася.
Візник не дивиться на неї.
— Ти здалеку прийшла його шукати?
— З Алабами. Неблизький світ.
Він не дивиться на Ліну. Питає, ніби між іншим.
— Як же батьки відпустили тебе в такому стані?
— Батьки повмирали. Я живу разом з братом. І ось вирішила податися в дорогу.
— Розумію. Цей Лукас передав тобі, щоб ти приїхала до Джефферсона.
Ліна не відповідає. Візникові видно її непорушний профіль під крисами капелюшка. Підвода котиться повільно, безконечно. Стеляться червонясті неквапливі милі під розмірений поступ мулів, під скрип і торохтіння коліс. Сонце стоїть високо над головою, тінь від крис падає на поділ. Ліна кидає погляд на сонце.
— Пора, мабуть, попоїсти, — озивається вона. Кутиком ока візник спостерігає, як попутниця розгортає сир та крекери, відкриває банку сардин, простягає йому.
— Щось мені не смакує, — каже він.
— Дозвольте вас почастувати.
— Не хочу. Бери їж.
Ліна береться до харчу. Їсть неквапно, повагом жує, поволі й ласо облизує смаковиту олію з пальців. І спиняється, не раптово, але остаточно, щелепа завмерла, не дожувавши, надкушений крекер у руці опускається, голова злегка похиляється, очі порожні, немовби жінка прислухається до чогось страшенно далекого або ж дуже близького — у своєму нутрі. Від обличчя відринула кров, щез густий здоровий рум'янець, і вона сидить нерухомо, чуючи й відчуваючи невблаганну предковічну землю, однак не проймаючись тривогою і страхом. "Це двійнята, щонайменше", — мовить вона собі безгучно, не ворушачи губами. І ось перейми вщухають. Ліна знову береться їсти. Віз не спинився, час не завмер. Вони виїжджають на останній пагорб і бачать дим.
— Джефферсон, — озивається візник.
— Оце так, — каже вона. — То ми вже, вважай, на місці. Еге ж?
Чоловік не слухає. Вдивляється вперед, понад долину, на височину, де стоїть місто. Повівши оком за простягнутим пужалном, Ліна бачить два стовпи диму. Один — від палаючого вугілля, густий, над високим димарем, другий — гінкий, жовтий — височіє над купкою дерев на околиці міста.
— Будинок горить, — каже він. — Бачиш?
Тепер уже не слухає й не чує Ліна.
— Подумати тільки, — мовить вона. — Якихось чотири тижні в дорозі, і ось я вже у Джефферсоні. Ого-го! У таку даль занесло.
Розділ 2
Байрон Банч пам'ятає, що це сталося вранці у п'ятницю, три роки тому. Робітники біля стругального верстата підвели очі й угледіли незнайомця, що стояв і дивився на них. Не знати, чи довго він тут простояв. Схожий і не схожий на волоцюгу. Запорошені черевики, заболочені штани. Зате з добротної діагоналі, були прасовані, а сорочка хоч і брудна, та все ж із білої тканини. Прибулець носив краватку, мав нового солом'яного з цупкими крисами бриля, виклично й погрозливо збитого набакир над нерухомим обличчям. Не скидався на безхатька-заробітчанина у відповідному до такого заняття лахмітті, та виразно відчувалося, що нема в нього коріння, немає нічого рідного — ні міста, ні містечка, ні вулиці, ні дому, ані клаптика землі. Здавалося, усвідомлення цього він ніс, як знамено, безжальний, самотній, гордовитий. "Немовби, — як казали згодом люди, — він, тимчасово опинившись на дні життя, і гадки не має там зостатися й не добиратиме способів вибратися звідти". Байрон спостерігав, як прибулець стоїть, дивлячись на робітників у пропітнілих комбінезонах. Цигарка в кутку рота, на трохи скривленому через дим нерухомому обличчі вираз понурої зневаги. За якусь мить він виплюнув недокурок, не торкнувшись його рукою, обернувся й рушив до фабричної контори, а люди у вицвілому брудному робочому одязі дивилися на його спину, спантеличені й ображені.
— Добре було б його через верстат пропустити, — обізвався майстер. — Миттю зістругало б тоді кирпу, не гнув би її.
Робітники не знали, хто цей прибулець. Ніхто з них раніше не бачив його.
І вони викинули з голови гадку про зайду, принаймні облишили розмову про нього. Повернулися до праці — в гул, дзижчання, скрегіт валів, коліс і пасів. Та не минуло й десяти хвилин, як увійшов директор фабрики, а за ним — незнайомець.
— Постав його до роботи, — звелів директор майстрові. — Каже, що вміє орудувати лопатою. — Хай стане до купи тирси.
Інші не припинили працювати, проте в цеху не було жодного, хто б не стежив за чужинцем у брудній міській одежі, за його похмурим нестерпним обличчям з виразом холодної спокійної зневаги. Майстер задивився на нього, так само холодно.
— Ось у цьому вбранні й працюватиме?
— Це його справа, — відповів директор. — Я не вбрання наймаю.
— Якщо вам обом байдуже, в чому йому ходити, то мені й поготів, — сказав майстер. — Гаразд, паночку. Піди он туди, візьми лопату й помагай хлопцям відкидати тирсу.
Не зронивши ні слова, прибулець обернувся. Інші спостерігали, як він зайшов за купу тирси, з'явився з лопатою й заходився працювати.