Дай ногам відпочити — ото, гляди, й спина відпочине.
— Зробіть ласку, дозвольте вам підсобити.
— Сиди собі. Тричі на день роблю це ось уже тридцять років. Минув той час, коли я потребувала допомоги. — Заклопотана плитою, господиня не обертається. — Армстід каже, що твоє прізвище Берч.
— Так, — відповідає Ліна дуже тихо й поважно. Сидить непорушно, склавши руки на колінах. Місіс Армстід не оглядається. Досі порається біля плити. Здається, піч вимагає догляду, котрий аж ніяк не пасує до лютої завзятості, з якою розпалювали вогонь. Здається, що доглядати цю піч треба, як коштовний годинник.
— Значить, ти вже Берч? — питає господиня.
Молода жінка відповідає не одразу. Хоча місіс Армстід уже не торохтить кухонним начинням, але як стояла, так і стоїть спиною до Ліни. Нарешті обернулася. Дивляться одна на одну, несподівано відкрито, вивчають одна одну: молода — на стільці, гладко зачесана, з непорушними руками на колінах, а стара — біля плити, обернувшись, теж нерухома, із нещадно скрученим у вузол сивим волоссям на потилиці, з обличчям, неначе висіченим із пісковику. Та ось молода подає голос:
— Я обманула вас. Я ще не Берч. Звати мене Ліна Ґроув.
Жінки дивляться одна на одну. Хазяйчин голос ані холодний, ані теплий. Нічого не виражає.
— То ти хочеш упіймати його, аби вчасно стати місіс Берч. Еге ж?
Ліна потупилася, ніби розглядає руки на колінах. В її голосі вчуваються спокій і впертість. І погідність теж.
— Не скажу, що я потребую якихось обіцянок від Лукаса. Так склалося, що він мусив виїхати. Просто не зміг приїхати за мною, як хотів був. Ні йому, ні мені не треба присягатися. Тої ночі, коли він дізнався, що мусить виїхати…
— Це ж якої ночі? Коли ти йому сказала про дитину?
Молода бариться з відповіддю. Її обличчя незворушне, як камінь, але не тверде. Якась м'яка непохитність, осяяна внутрішнім світлом тихої, погідної бездумності й відчуженості. Місіс Армстід спостерігає гостю. Заговоривши, Ліна не дивиться на господиню:
— Він уже давно перед тим дізнався, що доведеться звільнитись. Нічого мені не сказав, бо не хотів засмутити. Уперше почувши про звільнення, він зрозумів, що найкраще буде виїхати кудись, де легше було б рости на службі, де б майстер не присікувався. Але все зволікав. Та коли ось це сталося, годі було чекати. Майстер напосівся на Лукаса. Не злюбив його, бо той молодший, завжди бадьорий. Та ще й майстер хотів влаштувати на його місце свого двоюрідного брата. Лукас не гадав відкритися мені, бо не хотів завдати прикрощів. Та коли ось те сталося, ми не могли гаятися. Я сама порадила йому виїхати. Він відповів, що залишиться, якщо я захочу, хай там чіпляється чи не чіпляється той майстер. Та я йому сказала: їдь. Він дуже не хотів вибиратися, навіть тоді, коли все оте виявилося. Та я йому наказала: їдь. Тільки дай знати, коли будеш готовий мене забрати. Щось у нього там не все так сталося, як гадалося, бо ж не викликав мене вчасно, як хотів був. Пішовши між чужі люди, молодий хлопець потребує часу, щоб обжитися. Він і не знав, коли виїжджав, що на те, щоб обжитися, устаткуватися, піде більше часу, ніж гадалося. А ще й такому хлопцеві, як Лукас. Жвавий, охочий до товариства, любить повеселитися, та й товариство йому раде. Молодий, то й не відав, що воно довше потриває, ніж спершу здавалося. Люди горнуться до нього, бо ж мастак сміхотворити та жартувати. Від роботи його відривають, а він на те не зважає, бо не хоче людей ображати. Та й я була не проти, щоб Лукас попарубкував собі наостанку, адже сімейне життя для молодого хлопця — це не те, що для жінки. Молодому веселунові воно ох як нудно тягнеться. Хіба не так? Як гадаєте?
Місіс Армстід не відповідає. Розглядає гладко зачесану Ліну, що всілася на стільці, придивляється до нерухомих рук на колінах, до лагідного, задумливого лиця.
— Напевно, він уже передав мені звістку, але не дійшла вона, згубилася. Звідси до Алабами неблизький світ, а я ж іще до Джефферсона не дісталася. Я сказала Лукасові, що не ждатиму від нього листів, бо в письмі він не дуже вправний. "Передай мені через когось, — кажу йому. — Я чекатиму". Коли він поїхав, то зразу була засумувала трішки, бо ж я ще не Берч, а мій брат і його сім'я знають Лукаса не так добре, як я. Та й звідки їм знати? — На Ліниному обличчі помалу проступає вираз легкого, радісного подиву, неначе їй спало на думку щось таке, про що вона досі й не відала. — Ну скажіть, звідки їм було знати? А йому треба було спершу обжитися. Він мав дбати про життя-буття на чужині, а в мене жодної мороки, хіба тільки чекати, поки він упорається з усіма клопотами та турботами. А згодом я вже журилася тільки тим, як ото б дитинку щасливо доносити, а не своїм прізвищем чи лихою славою. Ні мені, ані Лукасові не треба присягатись одне одному. У нього, певно, щось несподіване скоїлося, або ж передав вістку, а вона не дійшла. Отже, одного дня я постановила податися до нього й не баритися.
— А звідки ти знала, куди йти?
Ліна дивиться на свої руки. Тепер вони рухаються, зосереджено збираючи складки на подолі. Не з сорому оте збентеження. Здається, що це сама рука мимоволі рухається в задумі.
— Я питала й розпитувала. Лукас молодий і веселий, легко й скоро зазнайомлюється, тому й знаю, що де тільки побуває, його запам'ятають. Ото ж я знай питала. І добрі люди траплялися. Справді, два дні тому на дорозі мені сказали, що він у Джефферсоні й працює на деревообробній фабриці.
Місіс Армстід спостерігає потуплене обличчя. Взявши руки в боки, байдуже, холодно й презирливо дивиться на молодшу жінку.
— Гадаєш, він там буде, коли ти туди доберешся? Якщо він там взагалі є. Гадаєш, він, почувши, що ти в одному з ним місті, зостанеться там до заходу сонця?
Похилене Лінине обличчя поважне й утихомирене. Її рука завмерла. Нерухомо лежить на коліні, як мертва. У голосі — спокій, непорушність, упертість.
— Гадаю, сім'я має бути разом, коли народилося дитя. Особливо первісток. Гадаю, Господь подбає, щоб так і сталося.
— Муситиме подбати, — грубо, шорстко відказує господиня. Підперши голову, Армстід лежить у постелі й дивиться понад бильцем ліжка, як його жінка, досі вбрана, нахилившись у світлі лампи біля кухонного стола, завзято риється в шухляді. Виймає металеву скриньку, відмикає її ключем, що висить на шиї, дістає полотняний мішечок, розв'язує його й видобуває фарфорового півника із шпаринкою на спині. Усередині бряжчать центи, коли хазяйка, перевернувши його, люто трясе ним над столом. Із шпарки зрідка вилітають монети. Армстід у ліжку стежить за жінкою.
— Що це ти надумала робити з тими грішми за яйця? — питає він.
— Маю право робити з ними все, що захочу. — Вона схиляється до світла, на обличчі вираз гіркоти й терпкості. — Бог свідок, це ж я ростила курей, гарувала коло них. А ти навіть пальцем не поворухнув.
— Еге ж. Твого прáва на курей не відбере ніхто з цієї округи. Хіба що опосуми та змії, — відказує Армстід. — Ані прáва на півнячий банк, — докидає він, коли, рвучко нагнувшись, жінка зриває з ноги туфлю й одним ударом розтрощує на друзки фарфорову скарбничку. Спершись на лікоть, господар споглядає з ліжка на жінку, що визбирує решту монет з-поміж скалок, вкидає всі гроші в торбинку, із запеклою рішучістю зав'язує ріпичку й перев'язує — три чи чотири рази.
— Дай це їй, — наказує вона. — А на світанку запряжи мулів і відвези її геть звідсіля. Довези її хоч і до самого Джефферсона, якщо бажаєш.
— Напевно, від Варнерової крамниці її повезе хтось інший, — каже він.
Вставши ще вдосвіта, господиня зготувала сніданок. Стояв на столі, коли увійшов господар, подоївши корів.
— Піди скажи їй, щоб ішла їсти, — обізвалася жінка. Коли чоловік з Ліною повернувся на кухню, тут уже не було місіс Армстід. Ліна окинула оком кухню, завагавшись, та майже й не завагавшись, у дверях, прибравши виразу готовності до усмішки, до мови — заздалегідь складеної мови, відчув Армстід. Однак нічого не сказала, заминка навіть заминкою не стала.
— Поїмо та й поїдемо, — сказав хазяїн. — Тобі ще далеченько добиратися.
Дивився, як вона їсть, з такою самою спокійною, здоровою пристойністю, як і вчора за вечерею, ось тільки тепер пристойність підпсована стриманістю — для годиться. Дав Ліні мішечок. Взяла. На її обличчі вгадувалися тепло, втіха та подив, не дуже великий.
— Ой, щиро їй дякую, — сказала вона. — Та тільки не треба цього. Я ж уже, вважай, добралася.
— Бери-бери. Ти ж, мабуть, зауважила, що Марті краще не перечити, коли вона щось задумала.
— Щиро дякую, — повторила Ліна. Вклала гроші у свій клуночок і наділа капелюшок. Підвода вже чекала. Коли вони, їдучи путівцем, минали садибу, Ліна озирнулася на дім. — Я дуже вдячна вам усім.
— Це все вона зробила, — відповів Армстід. — Їй-бо, моєї заслуги тут немає.
— Усе одно я вам дуже вдячна. Передайте їй від мене привіт на прощання. Я сподівалася, що побачу її, але…
— Угу, — кивнув Армстід. — Мабуть, Марта була заклопотана роботою чи ще чимсь. Я скажу їй.
До крамниці вони приїхали зранку. Там уже сиділи навпочіпки чоловіки й попльовували через вичовганий підборами ґанок. Спостерігали, як Ліна помалу й обережно злазить із сидіння, з тлумачком і віялом у руці. І знову Армстід ані не рушився, щоб допомогти їй.
— Це місіс Берч, — озвався він із сидіння. — Хоче добратися до Джефферсона. Якщо хтось сьогодні підвезе її, то буде вдячна.
У важких запорошених черевиках Ліна ступила на землю. Спокійна, утихомирена, глянула на нього.
— Красно вам дякую, — мовила вона.
— Так-так, — відповів Армстід. — Ось тепер ти вже напевно доберешся до міста. — Зиркнув згори на неї. Здавалося, безконечно довго стеріг він свого язика, що добирав слова, тоді як думки бігли плавно й прудко: "Чоловік. Усі чоловіки такі. Омине сто нагод зробити добре діло заради одної нагоди встромити носа куди не слід. Проґавить, проморгає не одну можливість розбагатіти, прославитися, вчинити щось добре, а часом і щось зле. Але не пропустить нагоди впхати носа до чужого проса". Та ось язик знайшов слова, і Армстід слухав їх, дивуючись, мабуть, не менш ніж Ліна:
— Ось тільки я б не вважав таким важливим… не покладався б… — і думав: "Ет, не слухає вона. Якби ж прислухалася до таких ось слів, то не злазила б тепер із цього воза, з отим черевом, з віялом та клуночком, не опинилася б одна в чужих краях, де ніколи не бувала, не ганяла б за парубійком, якого ніколи не побачить, якого побачила раз — і того було забагато…"
— …коли повертатимешся цією дорогою будь-коли: чи завтра, чи сьогодні проти ночі…
— Мабуть, мені все вдасться, — відповіла Ліна. — Мені сказали, що він у місті.
Армстід повернув підводу й подався додому, сутулий, із бляклими очима.