Їжте! — сказав Керн.
Скрипаль промовчав. Він запалив сигарету й кілька разів квапливо затягнувся. Потім одсунув тарілку й нарешті випалив:
— Так же не можна жити!
Керн втупив у нього очі.
— У вас немає паспорта?
— Та ні, є. Але… — Скрипаль нервово погасив сигарету. — Як же можна так жити?! Отак без нічого! Без ґрунту під ногами!
— Господи! — обурився Керн. — У вас же є паспорт і ваша скрипка!..
Скрипаль зиркнув на нього спідлоба й роздратовано вигукнув:
— До чого тут паспорт і скрипка! Невже ви не розумієте?..
— Та чого там…
Керна охопило безмежне розчарування. Він думав, що той, хто вміє так грати, має бути зовсім особливою людиною. Людиною, від якої є чого навчитись! А тепер він бачив перед собою охопленого розпачем чоловіка, який здавався йому — хоч був на добрих п'ятнадцять років старший за Керна — вередливою дитиною. "Перша стадія еміграції, — подумав Керн. — Дарма, оговтається…"
— Ви справді не їстимете супу? — спитав він.
— Ні.
— То віддайте його мені. Я ще голодний.
Скрипаль підсунув йому тарілку. Керн повільно виїв її. Кожна ложка супу — це сила, це снага боротися з недолею, і він не хотів утратити ані краплі цієї снаги! Доївши суп, Керн підвівся.
— Дякую вам за суп. Я, правда, волів би, щоб ви з'їли його самі.
Скрипаль глянув на нього. Обличчя його прорізали зморшки.
— Ви, певне, цього ще не розумієте, — холодно промовив він.
— Та це легше зрозуміти, ніж ви гадаєте, — відказав Керн. — Ви просто нещасні, та й годі.
— А хіба цього ще не досить?
— Ні. Кожен спершу думає, ніби це щось виняткове. Але, попоневірявшись тут іще трохи, ви збагнете, що нещастя — це найбуденніша в світі річ.
* * *
Керн вийшов на вулицю і здивувався, побачивши на тротуарі навпроти професора. Той походжав туди й сюди у своїй характерній позі — руки за спиною, стан трохи нахилений уперед, — так він звичайно походжав за кафедрою, пояснюючи студентам якесь новітнє разюче відкриття в онкології. Тільки тепер він думав напевне про пилососи та радіоли.
Керн спершу був завагався: раніше він нізащо не наважився б заговорити з професором. Але тепер, після розмови зі скрипалем, він попрямував до старого.
— Пане професор, — сказав він, — вибачте, що я вас турбую. Не гадав я, що зможу коли-небудь дати вам пораду. Але зараз мені хочеться це зробити.
Професор зупинився й відповів неуважливо:
— Будь ласка, будь ласка. Я буду вдячний за кожну пораду. Пробачте, забув ваше прізвище.
— Керн. Людвіг Керн.
— Я буду вдячний вам за кожну пораду, пане Керн. Безмежно вдячний, слово честі.
— Та це, по суті, й не порада зовсім. Просто я хочу поділитися досвідом. Ви маєте намір торгувати пилососами і грамофонами. Облиште це. Ви тільки змарнуєте час. Тут сотні емігрантів хочуть жити з цього. Це так само безглуздо, як і стати агентом по страхуванню життя.
— А я саме цим хотів був уже зайнятися, — жваво перебив його професор. — Мені казали, що це неважка справа і що цим можна добре заробляти.
— І пропонували комісійні проценти від кожної укладеної угоди?
— Авжеж, авжеж, і непогані проценти.
— І більш нічого? Ні твердої платні, ні грошей на видатки?
— Ні…
— Таке можу запропонувати вам і я. Це ні до чого не зобов'язує. Пане професор, вам уже пощастило продати хоч один пилосос? Або грамофон?
Професор розгублено глянув на нього і якось засоромлено відповів:
— Ні… Але я сподіваюся найближчим часом…
— Облиште це, — сказав Керн. — Така моя порада. Купіть жменю шнурків до черевиків. Або десяток баночок крему для взуття. Або кілька пачок англійських шпильок. Дрібні речі потрібні кожному. І торгуйте ними. Ви заробите на них небагато. Але вам час від часу пощастить щось продати. Таким товаром теж торгують сотні емігрантів. Але продати англійську шпильку легше, ніж пилосос.
Професор замислено подивився на нього.
— А я про це й не подумав…
— Вірю, вірю. — Керн ніяково усміхнувся. — Але ви все-таки поміркуйте. Так краще. Я це знаю. Я сам спершу хотів торгувати пилососами.
— Мабуть, ви маєте рацію. — Професор подав йому руку. — Щиро вам дякую. Ви дуже люб'язні… — Голос його раптом став дивно тихим, майже запобігливим, немов у школяра, що не вивчив уроку.
Керн закусив губу.
— Я жодної вашої лекції не пропустив…
— Так, так… — Професор схвильовано підняв руку. — Дуже вам вдячний, пане… пане…
— Керн. Але це не має значення.
— Що ви, що ви, пане Керн! Вибачте, будь ласка. У мене вже, знаєте, пам'ять якась така стала… Ще раз дякую вам. Я, мабуть, спробую зробити так, як ви кажете, пане Керн.
* * *
Готель "Бристоль" був невеликим занедбаним будинком, орендованим комітетом допомоги біженцям. Керна помістили в кімнаті, де жили ще двоє емігрантів. Після їжі його зморила втома, й він зразу ліг спати. Його сусідів по кімнаті десь не було, і він не чув, коли вони повернулися.
Серед ночі Керн прокинувся, почувши якийсь крик, і схопився з ліжка. Не думаючи, він схопив валізку й одяг, вискочив з кімнати й побіг коридором.
Але в коридорі було тихо. На майданчику сходів Керн спинився, поставив валізу й прислухався. Тоді стиснутими кулаками провів по обличчю. Де це він? Що сталося? Де поліція?
Помалу він прийшов до тями. Окинув себе поглядом і всміхнувся з полегкістю. Адже він у Празі, в готелі "Бристоль", і має двотижневий дозвіл на проживання. І лякатись нема ніякої причини. Певне, йому щось наснилося. Керн пішов назад, думаючи: "Треба взяти себе в руки. Мені ще нервового розладу бракувало. Тоді вже зовсім кінець".
Він одчинив двері кімнати й помацки знайшов своє ліжко — праворуч, під стіною, поставив тихенько валізу, повісив на бильце одяг. Потім намацав ковдру й хотів був уже лягти, як раптом відчув під рукою щось м'яке, тепле, живе й відсахнувся, мов обпікся.
— Хто це? — спитав сонний дівочий голос.
Керн затаїв дух. Він переплутав кімнати!..
— Хто тут? — знову спитав голос.
Керн боявся поворухнутись. Його аж у піт вкинуло.
За хвилину-дві почулося зітхання, потім у ліжку наче перевернулися на другий бік. Керн постояв ще кілька хвилин. Та з темряви чути було тільки глибоке дихання. Він нишком намацав своє манаття і вийшов навшпиньках.
У коридорі біля дверей його кімнати стояв якийсь чоловіку сорочці. Він крізь окуляри пильно подивився на Керна, що з одягом і валізою в руках вийшов із сусіднього номера. Керн був надто збентежений, щоб пускатись у пояснення. Він мовчки пройшов у відчинені двері повз чоловіка, який навіть не оступився з дороги, поклав свої речі й ліг, спершу обачно провівши рукою по ковдрі. Але під нею не було нікого.
Чоловік іще трохи постояв у дверях, окуляри його блищали у кволому коридорному світлі. Потім увійшов до кімнати і зачинив за собою двері.
Тієї ж хвилини крик пролунав знову. Тепер Керн розібрав і слова:
— Не бийте! Не бийте! Ради Христа, не бийте! Не треба! О-ой!..
Крик перейшов у жахливе хрипіння й застиг. Керн звівся в ліжку й спитав у темряву:
— Що це?
Клацнув вимикач, і кімнату залило світло. Чоловік в окулярах устав і підійшов до ліжка під вікном. Там, важко дихаючи, лежав третій мешканець кімнати, весь облитий потом, з безтямними очима. Чоловік в окулярах налив у склянку води й підніс йому до уст.
— Випийте води. То був сон. Ви в безпечному місці.
Чоловік у ліжку жадібно припав до склянки, аж борлак заходив угору і вниз на його тонкій шиї. Напившись, він знесилено впав на ліжко й, глибоко дихаючи, заплющив очі.
— Що з ним? — знову спитав Керн.
Чоловік в окулярах підійшов до його ліжка.
— Що з ним? Сон такий. Він снить уголос. Його кілька тижнів тому випустили з концтабору. Нерви, розумієте?
— Розумію…
— Ви живете тут? — спитав чоловік в окулярах.
Керн кивнув.
— У мене, здається, вже теж із нервами щось… Допіру, як він закричав, я схопився й вибіг. Думав, облава. А тоді переплутав кімнати.
— А…
— Вибачте, прошу вас, — озвався третій. — Я вже не спатиму. Вибачте…
— Ет, облиште! — Чоловік в окулярах вернувся до його ліжка. — Нам це не заважає. Правда, юначе?
— Анітрохи, — запевнив Керн.
Клацнув вимикач, і знову стало темно. Керн ліг. Він ще довго не міг заснути. Як дивно це було допіру в сусідній кімнаті! Пружні груди під тоненьким полотном… Він і досі відчував той дотик, наче рука його стала якась інакша від того.
Він іще почув, як чоловік, що кричав уві сні, встав із ліжка й сів біля вікна. Його низько схилена голова чорніла силуетом на сірому тлі вікна, ніби похмура статуя раба. Керн дивився на нього ще трохи, потім його здолав сон.
* * *
Йозеф Штайнер легко перейшов кордон. Він добре знав місцевість і, як бувалий солдат, мав досвід ходіння в дозорі. Колись він був командиром роти і ще в п'ятнадцятому році одержав залізний хрест за небезпечну розвідку, з якої привів "язика".
За годину він уже минув небезпечну смугу і прийшов на станцію.
Вагон був майже порожній. Кондуктор зустрів Штайнера здивованим поглядом.
— Уже й назад?
— Квиток до Відня, в один кінець, — відказав Штайнер.
— Швиденько обернулися, — не вгавав кондуктор.
Штайнер зиркнув на нього спідлоба.
— Я знаю, в чім річ, — вів далі кондуктор. — Таких, як ви, тут возять по кілька разів на день, то ж ці супровідники вже мені очі намуляли, хай їм біс. Вас везли в цьому самому вагоні, ви, либонь, і не помітили, еге?
— Я взагалі не розумію, про що ви говорите.
Кондуктор засміявся.
— Нічого, зрозумієте. Станьте в задньому тамбурі. Як надійде ревізор, зіскочите. Та в цю пору навряд чи який біс буде. А вам усе-таки не витрачатися на квиток.
— Чудово.
Штайнер вийшов у тамбур. Його обвівало вітром; у темряві пропливали назад вогники маленьких виноградарських сіл. Він дихав на повні груди, впиваючись найміцнішим у світі хмелем — хмелем свободи. Він відчував плин крові у своїх жилах, силу своїх м'язів. Його не спіймали, він живий, він вирвався!
— На закури, брате, — сказав він кондукторові, що вийшов до нього в тамбур.
— Давай. Тільки зараз мені курити не можна. Служба.
— Але ж мені можна?
— Тобі можна. — Кондуктор добродушно всміхнувся. — Хоч у цьому тобі легше, ніж мені.
— Еге, хоч у цьому мені легше, — погодився Штайнер, затягуючись пахучим димом.
* * *
Приїхавши до Відня, він пішов у пансіон, де його заарештували. Хазяйка ще сиділа в конторі.
Угледівши Штайнера, вона аж здригнулась й одразу ж квапливо сказала:
— Вам тут жити не можна!
—Та що ви! — скидаючи з пліч рюкзак, озвався Штайнер.
— Пане Штайнер, я не можу вас пустити! Адже облава може бути кожного дня! Мені ж тоді пансіон закриють!
— Луїзочко, — спокійно мовив Штайнер, — ви знаєте, на війні найкращою схованкою була свіжа вирва від снаряда.