Якщо не спиниться сама…
Він знову вийшов, покинувши двері відчиненими. Світлий прямокутник здавався якимсь нереальним. Троє в кімнатці сиділи й мовчали. Увійшов кельнер.
— Прибрати зі столу?
— Нетреба.
— Налити й вам? — спитав Мариль Рут.
Дівчина похитала головою.
— Все-таки випийте. Вам полегшає. — Він налив їй півчарки.
Уже стемніло. Лише на обрії над дахами оранжевою смужкою, переходячи вище у тьмаву зелень, догоряло останнє світло вечора. У ньому плавав блідий місяць, поїдений плямами, наче стара мідна монета. З вулиці чулися голоси — гучні, вдоволені, безжурні. Кернові зненацька пригадався Штайнер, його слова: поруч тебе може вмирати людина, а ти нічого не відчуватимеш. Оце й є лихо нашого світу! Співчуття — не біль. Це прихована зловтіха. Зітхання полегкості, що це не ти сам і не людина, яку ти любиш… Керн зиркнув на Рут. Але її обличчя вже не можна було розгледіти.
Мариль прислухався.
— Що це?
Протяглий, глибокий звук скрипки розітнув вечірню імлу, потім затих, знову забринів, налився силою, знявся увись, переможний, непокірливий, — і задзюрчали переливи, все ніжніші й ніжніші, розвинулась мелодія, проста й смутна, як догорілий вечір.
— Це в нас, у готелі, — сказав Мариль і виглянув у вікно. — Над нами, на п'ятому поверсі.
— Я, здається, знаю цього скрипаля, — озвався Керн. — Я вже раз чув, як він грає. Але я не знав, що й він тут живе.
— Це не звичайний скрипаль. Це великий майстер…
— Може, піти попросити, щоб він перестав?
— Чого це?
Керн уже повернувся до дверей. Мариль блиснув окулярами:
— Не треба. Навіщо? Хіба так не можна сумувати? Однаково смерть повсюди. Одне другому не вадить.
Вони довго сиділи й слухали. Нарешті з суміжної кімнати вийшов Браун.
— Кінець, — сказав він. — Померла. Недовго й мучилась. Але вона знала, що дитина жива. Це ми їй встигли сказати.
Троє за столом підвелися.
— Можна вже перенести її сюди, — сказав Браун. — Адже в тій кімнаті живуть люди…
Лисий лікар, що все ще топтався біля померлої, якось аж непристойно контрастував із нею: жадібне, повнокровне, ненажерливе, вибагливе життя поруч із довершеним спокоєм смерті.
— Не розкривайте її, — сказав він. — Краще вам усього не бачити. І так уже досить з вас, аж занадто. Правда, люба фройляйн?
Рут похитала головою.
— О, ви тримались одважно, навіть не писнули! Ви знаєте, Брауне, що мені зараз хочеться зробити? Повіситись на першій гілляці!
— Ви ж і так зробили неможливе — врятували дитину.
— Знаю, знаю! Знаю, що ми зробили все, що більше вже не було ради. І все-таки мені хочеться повіситись.
Він аж задихався од люті. М'ясисте обличчя над комірцем закривавленого халата почервоніло.
— Двадцять років уже займаюся цим! І щоразу, як у мене вислизає з рук людське життя, мені хочеться повіситись. Безглуздо, але що я вдію! — Він повернувся до Керна. — Візьміть отам у лівій кишені піджака сигарету і вкладіть мені в губи. Так, так, панночко люба, я знаю, що ви зараз думаєте! Добре, тепер ще вогню. Ну, я йду митися. — Лікар подивився на свої гумові рукавички, наче це вони були у всьому винні, й важкою ходою пішов до ванної кімнати.
Ліжко з небіжчицею винесли в коридор, тоді занесли в її кімнатку. У коридорі вже стояло кілька мешканців із великої кімнати.
— А що, не можна було відвезти її до лікарні? — спитала худюща літня жінка з брижуватою, наче в індика, шиєю.
— Ні, — відказав Мариль. — Якби можна було, то відвезли б.
— І це вона цілу ніч тут лежатиме? Мертве тіло за стіною… Хіба тут можна буде спати?
— Ну, то не спіть, бабусю, — сказав Мариль.
— Яка я вам бабуся? Я не бабуся! — пирхнула жінка.
— Воно й видно.
Жінка вколола Мариля злющим поглядом.
— А хто ж тепер поприбирає в кімнаті? Просмерділи всю, воно ж ніколи не вивітриться! Хіба не можна було в десятому номері?
— Зауважте, — мовив Мариль до Рут, — ця жінка померла. А вона ж була потрібна дитині, та, може, ще й чоловікові. А ота безплідна дошка живе. І, певне, до ста років доживе на зло своїм ближнім. Це одна з тих загадок життя, які ніколи не вдасться розгадати.
— Зло сильніше, воно витриваліше, — похмуро відповіла Рут.
Мариль пильно глянув на неї.
— Коли ви встигли це взнати?
— Нині це неважко.
Мариль не сказав нічого. Він тільки дивився на неї.
Прийшли лікарі.
— Дитина в хазяйки, — сказав лисий. — По неї приїдуть. Я зараз подзвоню. І до моргу теж. Ви знали її?
Мариль похитав головою.
— Вона всього кілька днів як приїхала. Я тільки раз говорив із нею.
— Певно, в неї є якісь документи, щоб оформити…
— Я подивлюся.
Лікарі пішли. Мариль переглянув валізу померлої. Там були тільки речі для дитини, синя сукня, трохи білизни та барвисте дитяче брязкальце. Він поскладав усе назад у валізу.
— Дивна річ! Яке все це раптом стало мертве…
У сумочці Мариль знайшов паспорт і поліційну посвідку з Франкфурта-на-Одері. Він підніс папери до світла.
— Катарина Гіршфельд, уроджена Бринкман, із Мюнстера, народження сімнадцятого березня тисяча дев'ятсот першого року…
Підійшовши до ліжка, він глянув на небіжчицю. Біляве волосся, вузьке, з різкими рисами вестфальське обличчя…
— Катарина Бринкман, у заміжжі Гіршфельд…
Мариль знову заглянув у паспорт.
— Дійсний ще три роки, — пробурмотів він. — Три роки для когось іншого. Щоб поховати її, досить і посвідки.
Сховавши папери в кишеню, він сказав Кернові:
— Усе це я владнаю. І свічку добуду. Слухайте… може, слід комусь посидіти тут? Я знаю, все це пусте, але в мене таке відчуття… ну, що не годиться лишати її саму.
— Я побуду біля неї, — сказала Рут.
— Я теж, — додав Керн.
— Гаразд. Тоді я прийду пізніше, зміню вас.
* * *
Місяць побілів. Над землею висіла ніч, широка, темно-синя. Вона дихала у вікно запахом землі й квітів.
Керн стояв із Рут біля вікна. Йому здавалось, ніби він був далеко-далеко й оце повернувся. У ньому ще тупо тремтів страх, збуджений зойками породіллі, корчами її скривавленого тіла. Він чув тихий віддих дівчини, що стояла поруч, бачив її лагідні, юні уста. І йому нараз ясно стало, що й вона причетна до цієї похмурої таємниці, яка обіймає кохання крижаним кільцем жаху, він збагнув, що й ніч причетна до цього, й сутінь, і важкий дух землі, й солодкий голос скрипки над дахами; він знав, що, обернувшись, у миготливому світлі свічки побачить бліду маску померлої, і тим живіше відчував він тепло своєї крові, що трепетом проймало його, тягнучи до іншого тепла, тільки до тепла й ні до чого більше…
Ніби чиясь чужа рука взяла його за руку й поклала її на тугі, молоді плечі дівчини.
7
Мариль сидів за столом на цементовій терасі готелю, обмахуючись газетою. Перед ним лежало кілька книжок.
— Ідіть сюди, Керне! — гукнув він. — Наближається вечір. У такий час звірі шукають самотності, а люди — товариства. Як там ваш дозвіл на проживання?
— Ще тиждень… — Керн сів до нього.
— Тиждень у в'язниці — це дуже багато. На волі — дуже мало. — Мариль позгортав свої книжки. — Еміграція навчає! Ось я на старості літ надумав вивчити французьку й англійську.
— А мені часом уже несила чути слово "емігрант", — понуро сказав Керн.
Мариль засміявся.
— Дурниці! Ви потрапили в якнайвишуканіше товариство. Данте був емігрантом. Шиллерові теж доводилось п'яти салом мастити. І Гейне, і Вікторові Гюго. Це вам лише кілька прикладів. Он гляньте на небо: наш блідолиций Місяць — це теж емігрант Землі. Та й сама матінка Земля — давня емігрантка Сонця. — Він підморгнув Кернові. — Правда, може, краще було б, якби вона зовсім не емігрувала й ми ще кружляли там розжареним газом. Ви згодні зі мною?
— Ні.
— Правильно. — Мариль знову почав обмахуватись газетою. — А знаєте, що я оце читав?
— Що дощ не йде з вини євреїв.
— Ні.
— Що справжньому чоловікові для повноти щастя необхідний осколок снаряда в живіт.
— Теж ні.
— Буцім усі євреї — більшовики саме тому, що вони так жадібно нагромаджують багатство.
— Непогано! Давайте далі.
— Що Христос був арієць. Нешлюбний син римського легіонера-германця.
Мариль зареготав.
— Ні, не вгадаєте. Шлюбні оголошення. Ось послухайте: "Де той милий, симпатичний чоловік, що зробить мене щасливою? Відповідна дівчина, з ніжним, щирим, благородним серцем, залюблена в усе добре й прекрасне, досконало обізнана з готельним господарством, шукає споріднену душу віком од тридцяти п'яти до сорока років, з належним достатком…" — Він підняв очі від газети. — Од тридцяти п'яти до сорока років! Сорок один рік — уже виключено. От де віра, скажіть? Або ось: "Де знайду я тебе, моя паро? Глибока, оптимістична натура, леді й домовита господиня, з не розбитими об мур буденщини пориваннями, наділена темпераментом, душевною красою й почуттям товариськості, бажає вийти за добре забезпеченого джентльмена з нахилом до мистецтва та спорту і водночас симпатичного хлопчину…" Знаменито, правда? Або ще: "Духовно самотній п'ятдесятирічний чоловік, чутлива натура, на вигляд молодший, круглий сирота…" — Мариль опустив газету. — Круглий сирота! У п'ятдесят років! Що за бідолашне створіння, цей сентиментальний перестарок! Ось подивіться, друже, — він простяг Кернові газету. — Дві сторінки. Щотижня цілих дві сторінки, в одній лише цій газеті! Погляньте на самі заголовки! Аж рябіє: "щирість", "вірність", "любов", "приязнь", "дружба"… Рай, та й годі! Едемський саду пустелі політики. Як це підбадьорює! Бачиш, що й у наш паскудний час є ще хороші люди. Такі речі зміцнюють волю до життя! — Він жбурнув газету на стіл. — Колись, чого доброго, ще й таке вичитаєш: "Комендант концтабору, глибока натура, з ніжним серцем…"
— А вони, певно, саме так про себе й думають, — докинув Керн.
— Безперечно! Що люди примітивніші, то кращої вони про себе думки. Це видно хоча б з отаких-от оголошень. І в цьому, — Мариль в'їдливо всміхнувся, — їхня пробивна сила! У сліпому переконанні! Сумніви й терпимість — властивості інтелігента. Його довічне прокляття. Сизифів камінь. Це, по-моєму, один із найглибших образів у всій людській творчості.
— Пане Керн, там вас хтось питає! — збуджено гукнув зненацька прибігши на терасу помічник кельнера. — Здається, не з поліції!
Керн підхопився зі стільця.
— Іду!
* * *
З першого погляду він не впізнав цього нужденного літнього чоловіка. Перед ним наче виникло нечітке, розмите зображення на матовому склі фотоапарата, яке помалу ставало різкіше, набувало знайомих рис.
— Це ти, батьку! — нарешті вимовив з глибоким ляком Керн.
— Я, Людвігу…
Старий Керн витер піт із чола й додав, кволо всміхаючись:
— Жарко…
— Ще й дуже.