А коли якось його дружина скрикнула уві сні, він одразу ж нахилився до неї, сподіваючись, що вона якимось словом зрадить себе. Вона лежала на спині, і її груди, здіймаючись та опускаючись, були схожі на біле шумовиння на гребені хвилі. Вона важко дихала. Урешті промовила: "Я кохаю тебе. Ходи до мене, мій друже!" А коли Штефан нахилився над нею, обвила його шию руками й зітхнула: "Довбуше! Соколе мій!" і поцілувала Штефана, та поцілунок той був, наче укус гадюки. Тепер Штефан знав усе. Він тихо вийшов надвір і гірко заплакав.
Дзвінка пишалася, мов пава, бо хоробрий Довбуш, перед яким тремтів увесь світ, скидав і одягав їй червоні черевички, — тепер у неї були червоні черевички, мов у якоїсь графині. Вона кохала Довбуша, але вона була жінкою. їй шкода було Штефана. Якось, коли Довбуш подався зі своїми товаришами геть з її господи, вона бачила, як Штефан стиснув кулаки і крикнув йому навздогін: "А щоб тебе понесло горами, а кости твої розкидало серед скель!" Однієї суботи вона заходилася коло Штефана, помила йому голову, зачесала кучері. Штефан не пручався, усе дозволив робити із собою, сидів, мов вирізьблений з дерева ідол, мов дерев'яний кльоцок. Може, він оживе, якщо його скубнути за волосся, подумала собі Дзвінка, і шарпнула гребенем. Штефан, наче й не чув.
— Я смикнула за волосся, — мовила вона. — Тобі заболіло?
— Та що мені там волосся, якщо мені рвуть серце із грудей!
— Хто ж тобі рве серце?
— Ти!
— Та що ти кажеш, любчику! Як я можу тобі таке робити?
— Ти мені невірна, жінко!
— З ким же я тобі зраджую?
— З Довбушем. Чи, може, гадаєш, я сліпий?
— Та шо ти верзеш! — вигукнула гордовита жінка розлючено, бо їй залежало на власній честі. — Може, тобі присягнути?
— Присягнися, якщо можеш!
— Присягаюся, шо я тобі вірна, чоловіче!
— Присягнися на своїй душі, а не на камені! — крикнув Штефан і висмикнув камінь їй з-за пояса.12
Дзвінка смертельно зблідла.
— Присягай тепер. Вона мовчала.
— Упіймав я тебе на брехні?
— Добре, твоя правда, — безстрашно відказала гордовита жінка. — Ти змусив мене сказати правду, то й насолоджуйся нею, хоч якою гіркою вона є, ковтни її і вдусися. Так, я, твоя дружина, люблю Довбуша, і щоразу, коли тебе немає вдома, ми чудово проводимо час. Тепер тобі легше?
— Дай мені космацької'соли,13 жінко! Це порятує нас обох, — попросив Штефан.
Дзвінка пересмикнула плечима.
— Нащо? Ти й так мені не страшний. Не дай Боже, я запідозрю тебе у чомусь лихому... Варто мені мовити лиш слово, і тебе запхають головою у мурашину купу або розіпнуть на моїх же воротях. Але я тебе не боюся.
— Кажу тобі, жінко, шо застрелю Довбуша.
— Не зможеш, твоя куля навіть не поранить його. А опришки пов'яжуть тебе, і ти вмреш у важких муках.
— Нехай, зате ти не будеш мати мене за боягуза, — відказав Штефан.
— Ось таким ти мені подобаєшся, — мовила Дзвінка і сказала чисту правду. — Я люблю мужніх чоловіків! Зараз ти говориш, мов справжній опришок. Якби ти завжди був таким мужнім, я б ніколи не дозволила Довбушеві зняти з мене постоли. Ах! Якщо б ти зумів убити того, кого жодна куля не бере, оце було би!.. Але ти не годен цього зробити.
Штефан зціпив зуби і вийшов геть з хати. Він метався лісами, наче вовк у пошуках здобичі, а коли знесилений повернувся додому і впав, мов мертвий на ліжко, то не міг заснути.
12. Якщо гуцул або гуцулка хочуть дати неправдиву присягу, вони ховають за пояс камінь і подумки клянуться на камінь, віруючи, що так рятують свою душу від прокляття..
13. Отрута, що містить миш'як.
Ах! Як жінка вміє нас катувати!
Невдовзі Довбуш знову завітав до красуні Штефанової. Вона впізнала його свист і сказала до Штефана:
— Іди собі, Довбуш прийшов. Забирайся!
Штефан поплівся геть, виліз через вікно власної хати, а його жінка відчинила своєму любчикові двері його дому. Мимоволі Дзвінка постійно задумувалася над тим, чи має Довбуш якесь вразливе місце. Вона запопадливо пригощала його вином та хмільним медом, тулила в своїх обіймах, а коли Довбуш уже цілком захмелів від вина, меду та кохання, почала хитро його випитувати.
— Так мені сумно, любчику, — примовляла вона, — що колись таки прийде по мене смерть, а тебе, кажуть люди, смерть ніколи не візьме. А я так хотіла б жити і вмерти з тобою.
— Хто каже, що смерть мені не страшна, — відказав на те бравий Довбуш. — Я помру, як кожний смертний.
— То тобі теж не судилося вічне життя?
— Якшо хтось надріже хрест на кулі і посвятить її, то зуміє мене вбити, — признався Довбуш. — Не інакше.
Кажучи це, наш звитяжець і запідозрити не міг якоїсь каверзи.
— Та ти жартуєш!
— Які там жарти, жінко. Я кажу правду.
— Що ж буде зі мною, якщо комусь вдасться звести тебе зі світу?
— Станеш вельможною панею. Я закопав скарб, і після моєї смерти він стане твоїм.
— Як же я знайду той скарб?
— У Чорногорі, там ростуть три велетенські дуби, під ними лежать три камені, великі валуни. Зісунеш камені, відчинеш троє дверей, а за тими дверима — скарб.
Дзвінка обвила Довбуша білими руками.
— Ненько, — мовила вона, — чи Ви купали свого сина у медах, шо мені так солодко зціловувати його личко? О, любчику! Чи ти такий файний, чи то мені лиш так здається, але коло тебе сон до мене не йде. Я хочу націлувати тебе донесхочу, як соловейко надзьобується донесхочу ягід у садку.
Вона цілувала його, обвивши руками, мов гадюка.
Та коли Довбуш вийшов, Дзвінка помітила через вікно Штефанову тінь, — той сновигав довкола хати, — й свиснула йому, як свистять собаці.
Штефан увійшов і глипнув на Дзвінку, глипнув, мов заграючи, і їй знову стало шкода чоловіка, та водночас її не покидала думка про Довбушевий скарб. Вона уявляла себе вельможною панею, ось стоїть вона на парадних сходах свого маєтку у розкішній кацабайці, лає та лупцює слуг. Уява більше хвилювала Ті, аніж Штефанова покора.
— То шо? Хочеш убити Довбуша? — почала вона.
— Якби моя воля! Але ж він неуразний, — відказав Штефан.
— Зате моя воля може все! — бундючилася жінка. — Довбуш житиме доти, доки я забажаю. І не довше.
— То дай мені його вбити.
— Так, Штефане, убий його, а тоді ми удвох викопаємо скарб.
— Ти знаєш, де закопаний скарб?
— Знаю.
— О, жінко, ти золото!
— Такого ти не сподівався від мене, хіба ні? — вигукнула Дзвінка. — Ти його застрелиш, але скарб належить мені. Я стану вельможною панею, носитиму кацабайку, як графиня, і матиму слуг, щонайменше сотню, а тобі буде дозволено їх лаяти та батожити, усіх сто, а я батожитиму тебе, мій любий Штефане.
— Лупцюй! — погодився Штефан. — Лише дозволь мені убити Довбуша.
— Він житиме тільки доти, доки я забажаю, — повторила Дзвінка.
Якийсь час вони мовчали, потім Дзвінка пішла до покою і гукнула звідти:
— Ходи, чоловіче, можеш скинути з мене черевички.
І Штефан, простак, недотепа, глупак, аж умлів, що йому знову дозволено доступитися до жінки.
Першої ночі Штефан відлив кулю, другої — вирізав на ній хрест, а на третю — поклав її у свячену воду в церкві і забрав під час служби Божої та й заладував у рушницю.
— Усе, кажи Довбушеві, хай приходить.
— Але чи поцілиш у нього? — запитала Дзвінка.
— Поцілю, покладися на мене.
Усе відбувалося, як я Вам оповідаю, бо я був при тому і бачив усе на власні очі.
На зеленій полонині стояв Довбуш молоденький, на топір підпирався й до хлопців-опришків гукав: "Гей, браття, уставайте, гарно й святочно вбирайтеся, бо йдемо сьогодні до Дзвінки, до Штефанової любої жінки і попросимо її ґречно, щоб усіх нас нині нагодувала вечерею!" Коли ми прийшли, уже спав вечір, і зірка стояла на небі, перша, друга чи третя, а Дзвінка з переляку замкнула" двері, Штефан причаївся на стриху з рушницею, готовий вистрелити, тільки-но Довбуш переступить поріг. Над хатою витав беркут.
— Бачиш, беркута, Довбуше? — мовив один старий опришок. — То погана прикмета. Повертай звідси геть, хоробрий, легіню!
Але Довбуш постукав у двері.
— Чи спиш, чи не спиш! — гукнув він. — Чи готуєш нам вечерю?
— Ще вечеря не готова, — відказала Дзвінка з-за дверей,
— бо Штефана нема вдома. Але скоро наготую такого, що здивую весь світ.
— То впусти нас.
— Ні.
— Впусти нас!
— Ні.
— Впусти нас, курво, бо висаджу двері!
— О, який нетерплячий, — сміялася пишна жінка. — Сім літ треба збирати силу, шоб виламати залізні замки на моїх тисових дверях.
Нагорі принишк, цілячись, Штефан. Довбуш став налягати на двері, замки подалися, ще й опришки прийшли на допомогу. Ось Довбуш зірвав двері із завіс, відхилив другі, а нагорі усе цілився й цілився Штефан.
— Повертайся назад! — крикнула Дзвінка своїм дзвінким голосом. — Повертайся!
— Що це ти тікаєш од мене, — промовляв Довбуш до неї, а вона побіліла, мов полотно. Нагорі стояв Штефан і цілився.
— Тут твоя смерть, повертай назад! — благала Дзвінка. У цю мить вистрілив Штефан.
Постріл пролунав, мов грім з ясного неба, і підтяв Довбуша. Він упав обличчям додолу, а з грудей стременем бухнула кров.
Опришки підскочили до нього й підняли його на руки. Довбуш не міг говорити лише кивнув рукою. Хлопці винесли його надвір й опустили на траву. Дзвінка впала йому на груди, заломлюючи руки, плачучи та ридаючи.
Урешті Довбуш здобувся на голос. Опришки зопалу рвалися підпалити хату, прибити Штефана на воротях, а підступну жінку кинути в полум'я.
Довбуш попросив тиші.
— Аби нікому й волосок з голови не впав, — мовив він.
— Хай буде по-моєму.
Потім глянув на золотоволосу жінку-красуню і похитав головою:
— Чого ридаєш тепер? Це ж ти усе підлаштувала. Не плач, йди геть! Ти мене зрадила. Для тебе заховані дві тисячі дукатів, то ж ти дістала плату сповна.
Ми стояли навколо, ніхто не важився й дихнути, так важко нам було на серці.
— Ходіть, мої тирі браття, — крикнув Довбуш. — Візьміть мене на топори й занесіть у Чорногору, бо тут навколо сама лише зрада.
Тож ми підняли його на топори і занесли в Чорногору.
Там, де росли три дуби, спинилися. Довбуш кивнув головою і врешті поволі мовив, бо говорити йому було уже важко:
— Підведіть мене під цим буком.
Ми підвели його, як він нам велів. Він стояв під великим старим зеленим буком, опираючись на рамена двох товаришів, його обличчя посіріло, немов земля, а кров стікала у зелений мох.
— Для усіх нас настав час розлуки, — вів він далі. — Я вмираю, браття, я вмираю. Поховайте мене тут, під буком, розділіть між собою гроші та й розходьтеся.