Опришок

Леопольд фон Захер-Мазох

ОПРИШОК

Я щойно прокинувся і оскільки не мав достойнішого об'єкта спостереження, вивчав плетиво великого павука-хрестоносця, який вибудував свій повітряний палац просто над моєю головою, як до опочивальні увійшов мій козачок і став на порозі, замислено розглядаючи свої наглянцовані чоботи. Це було певною ознакою того, що він приніс якусь новину. Тож я, не приховуючи цікавости, запитав:

— Що там нового, Івашку?

— Приїхали пани зі Львова, хочуть у гори, — почав Івашко дуже голосно. Щоразу, коли йому бракувало духу доповісти мені про щось, він щосили напружував свої легені. — То ж ми могли би також... до спілки... ну... пан добродій розуміє...

А тоді додав з притиском:

— З ними дами, дуже файні дами...

Івашко надто добре знав свого пана, стосовно дам ми з ним майже споріднені душі. Я, власне кажучи, ненавидів прекрасну половину людства, яку Артур Шопенгауер однозначно вважав бридкою, не більше за свого слугу.

Я миттю одягнувся, прихопив із собою рушницю та пан-тронташ, і ми подалися до корчми, де й, справді, надибали маленьке товариство, яке прибуло із далекої столиці, щоб побачити наші східні Карпати, Чорногору та озеро Несамовите. Я представився, само собою, спершу дамам, серед яких найпривабливішою була панянка Лола з двома бісиками у чорних очах, граціозна, непосидюща і дуже потішна, такою може бути тільки полька та ще хіба молода кицька. її супутниця, панна Лодойска, панна у тому віці, коли починають мріяти про "вище покликання жінки" до мистецтва, літератури, магнетизму, мікроскопії та відкриттів, скажімо, витоків Нілу, не мала у собі нічого, що могло би привернути увагу, хіба що невинний і водночас манірнб-тоскний погляд мадонни. Кавалер обох польок з великою гідністю грав роль професора й природодослідника середніх літ з мавпячою головою, таку зазвичай називають "сократівською", жовтою шкірою, наче у мумії єгипетського фараона, який п'ять тисяч років пролежав у якійсь піраміді, з чорною маєстатичною борідкою. Він вирізнявся своїм одягом від Нанкінґа, лакованими мештами, мав невеликий ранець військового зразка і два сачки, один — прозорий зеленого кольору для метеликів , а інший — з грубого сірого полотна для вилову водяних жуків.

До цього гурту приєдналося двоє моїх добрих знайомих з нашої околиці: молодий жвавий капелан із Жаб'я і хірург, як завжди, у своєму вічному синьому плаші з латунними ґудзиками й червоній краватці, цікавий, балакучий та галантний. На моє прохання дозволити приєднатися до товариства усі відповіли одностайним "ура". Тепер передусім слід було б розшукати надійного провідника.

— Ліпшого за гуцула Миколу Оброка, без сумніву, не знайти. Він має слухняних коників і необхідну збрую, — запропонував хірург тоном, який не визнає заперечень. У такі моменти він ставав схожий на великого Наполеона й на малого Генріха Ляубе водночас.

— Майте на увазі, шо ми на конях... — протяжно зауважив професор. — Але я аж ніяк не вершник.

— І не конче, — рішуче відрубав хірург. — Наші гуцульські коники йдуть самі.

— Ну добре, а що це за провідник?

— Надзвичайно цікавий суб'єкт.

— Суб'єкт?

— Або ж об'єкт, якщо Вам так більше до вподоби. Колишній опришок.

— Розбійник! — вигукнула панна Лодойска, дрібно затремтівши.

— Десь так... — відказав хірург сухо. — Так, любі дами, наша земля має щось спільне з преріями, і гуцули нічим не поступаються індіанцям.

— Що, властиво, означає слово "гуцул"? — поцікавилася панна Лодойска. — Можете нам пояснити?

— Чому ж ні, — поквапився відповісти капелан, наморщивши для статечности чоло. — Наскільки вистарчає мені моїх незначних знань, бо я частково походжу з ремісничого середовища....

— О! Це мене тішить! — втрутився в розмову професор.

— А ще я трохи історик і дослідник старовини, якщо дозволите себе так величати, — продовжував капелан вдоволено.

— То просимо, — наполягала Лодойска.

— Ну, якщо Ви направду мені дозволяєте, — почав капелан задумливо, просіявши, одначе, від чуба до обцаса, — то насамперед мушу зазначити, що незважаючи на спільну для усіх українців мову, ми маємо тут справу з відособленим племенем великої слов'янської раси, яке надзвичайно мало схоже на своїх братів. Здебільшого слов'яни — землероби, одначе наші гуцули, як і козаки, збереглися у цих неприступних горах, де вони живуть, як народ пастухів та вершників. Чоловіки, жінки й діти змалечку на коні. Мужні, хоробрі, сповнені непереможної любови до свободи, вони в усі часи зберігали свою незалежність. Гуцул ніколи не знав над собою ні пана, ані паншини. При усій бідності цієї землі вони досить заможні, це помітно з їхнього вбрання, та обстав-лення домівок. їхні надзвичайно пропорційної будови тіла моцні, як дзвін. Даремно шукати поміж гуцулів непоказних чи потворних, більшість чоловіків має на зріст шість футів і доживає до глибокої старости, нераз і до ста років. Я сам 1852 року був на похороні у Кірлібабі, коли там ховали 120-річного гуцула, Петра Будзула, який служив гренадером ще за Марії-Терезії.

Професор аж вибалушив очі.

— А який у них характер? — поцікавилася панночка Лола, зблиснувши своїми маленькими, білими, мов у мишки, зубками.

— їхньою головною рисою характеру я вважаю гордість,— після довгих роздумів мовив капелан. — Сторонні люди звертаються до них на "ти" або на "ви", самі ж про себе вони кажуть, як монархи, тільки "ми". Гуцульська гостинність не має собі рівні на землі, у кожному гуцульському обійсті є особлива кімната для гостей. Вони завжди веселі, навіть у найбільшій біді не впадають у розпач. "Не печалуйся, а берись до роботи!" — ось їхнє життєве кредо. Вони відважні до безумства й щирі, не буває серед них боягузів чи мерзотників. Задля того, хто чинив їм добро чи просто був прихильним, ладні пожертвувати життям. Але хай начуваються ті, хто скривдив їх, у помсті вони безжальні.

— О! Тут би я жила! — солодкою флейтою забринів голосок панни Лодойскої. — Серед цієї неторканої природи, серед цього благородного, простого, з первісними звичаями народу.

— О, що стосується первісности звичаїв... — зненацька вихопився хірург, але відразу вкусив себе за язик, прикурив сигару і самовпевнено усміхнувся, мовби хотів тим усміхом сказати: "Ми тут, у горах, також знаємо, що таке сигари".

— Повернімося до нашого питання, — знов узяв слово капелан. — Гуцулам властива також національна гордість, хоч це й рідко трапляється в середовищі неосвічених людей, вони пишаються своїм найменням "гуцули".

— Що ж воно означає? — нетерпляче перервала оповідача панна Лодойска.

— Дехто виводить його походження від валахського "гуц", тобто "сильний". Отож, "гуцул" означає "сильний", — пояснив капелан, статечно покашлюючи. — Інші важають, шо у пору татарських набігів на рівнинні простори України, коли татари брали людей у ясир і гнали їх, немов худобу, у неволю, гуцули втекли на своїх чорних конях у гори. Це видається мені правдоподібним, бо у деяких таємничих гуцульських звичаях пробивається глибока туга за первісною батьківщиною, далекими високими скелями та далеким безкраїм морем, і знаходить вона своє вираження у піснях та загадкових словах.

— То де ж би мала знаходитися ота первісна батьківщина? — збуджено доскіпувався професор.

— Не деінде, — прорік капелан урочисто, — як на Кавказі. Учений, мандрівник, професор Коленаті, побачив у мешканців того краю не тільки таку ж саму будову тіла, схожу домашню утвар та звичаї, таких самих споріднених з арабською расою коней, але знайшов ще й схожі з гуцульськими оригінальні зразки вишивок на сорочках та вбранні.1 Впадає у вічі те, що більшість русинів, як і їхні найближчі родичі германці, має світле волосся, тоді, як серед гуцулів рідко стрінеш інший колір волосся, окрім чорного, тому-то у народних забобонах летавиці2 завжди золотоволосі. Зваживши на це, можемо прийти до висновку, що гуцули під час великого переселення народів, перед в якому вели слов'яни, дуже рано дісталися наших гір. І тоді, як германці, шо наступали їм на п'яти, а згодом гуни, татари, угри, монголи та турки розкололи племена їхніх братів, розділили, розпорошили по світу й змішали з іншими народами, гуцули зберегли свій первісно слов'янський, або якщо хочете, кавказький характер. Можна також припустити, що вже у час заснування Коломиї римлянами вони жили осідло там, де живуть і тепер, надто багато чітких і виразних споминів збереглося у народній пам'яті з тих часів. Вони ще й понині називають себе воїнами — легінями, — що походить від римського слова "легіонер", а "Здоров був, легіню!" — їхнє улюблене звертання. Вони лаються іменем Плутона і закликають

1. Одна гуцульська легенда вказує на відомий дикістю народ Кавказу. Мимоволі виникають асоціації з родом асів у мітології скандинавських країн та північно-німецьким Асом — могутнім чоловіком.

2. Летавиця — карпатська вампіриця, яка прилітає на землю у вигляді летючої зірки.

на допомогу "мужнього лицаря Марса". Одна гора біля Кутів зветься горою Овідія,* а озеро поблизу також має ту саму назву. Цілком можливо, що за час свого заслання на узбережжі Чорного моря великий римський поет побував і на слов'янській коломийській землі, бо про перебування тут римлян свідчать численні знахідки римських каменів та монет, оздоблених зображеннями голів римських цезарів.

— Дуже вірогідно, — зауважила панна Лодойска.

— Фактично, гарна і мудра історія, — втрутився раптом мій козачок громовим прошнапсованим голосом. — Але, з дозволу Вашої світлости, панотця, та вельможних пань, нам час вирушати, якщо не хочемо втратити гарної прохолодної ранкової пори.

— Маєш рацію, сину мій! — рявкнув хірург, з гуркотом підвівся і затягнув високим тенором "Гей, браття опришки!"

Івашко рушив попереду, показуючи нам дорогу.

— Ось тут мешкає старий опришок, — сказав тихо й урочисто мій козачок і показав на самотню гуцульську ґражду, яка стояла на стрімкому скалистому пагорбі серед струнких похмурих смерек. Високий частокіл з чотирьох боків оточував просторі, складені з важких сіро-чорних колод будівлі, покриті ґонтом. Нам було видно низьку довгу хату без вікон, без дверей та комина. Довкола важкі тіні і сумовита тиша, і тільки знизу, з урочища, долинав гук несамовитого гірського потоку.

Це місце навівало глибоку меланхолійну тугу.

Доки ми дряпалися схилом, перед зачиненими на велетенські засуви ворітьми ґражди з'явилася велика кошлата біла голова з маленькими гострими вухами та крихітними блискучими очима, які спокійно спостерігали за нами.

— Mon Dieu!* Що це? — скрикнула панна Лодойска.

— Білий ведмідь! — зарепетувала Лола.

— Це опришковий вівчур, — усміхнувся козачок.

1 2 3 4 5 6 7