Йому заболіла шия, і очі боліли від залитого сонячним світлом неба. Солдат і приречений взялися до своїх справ. Сорочку й штани приреченого, що вже лежали в ямі, солдат витягнув кінцем багнета. Сорочка була жахливо брудна, і приречений прав її у відрі. Коли він надів сорочку й штани, солдат, як і сам приречений, мусів голосно засміятись, бо одежа ззаду була розпорота на дві частини. Можливо, приречений почував себе зобов'язаним розважати солдата і тому крутився колом у розірваному одязі перед солдатом, що качався по землі і бив себе по колінах. Все ж вони дещо стримувалися в присутності панів.
Коли офіцер нарешті впорався, він оглянув ще раз цілість у всіх її частинах, закрив цим разом накривку кресляра, що досі була відкрита, спустився вниз, глянув до ями, а потім на приреченого, з задоволенням помітив, що той дістав свій одяг, потім пішов до відра з водою, щоб помити руки, нарешті всунув їх — цей сурогат був недостатній, але він мусів скоритися — в пісок, потім підвівся й почав розстібати мундир. При цьому йому відразу упали до рук ті дві дамські хусточки, які він заткнув зв ковнір.
— Ось маєш свої хусточки, — мовив він і кинув їх приреченому. А подорожникові сказав пояснююче: — Подарунки дам.
Попри очевидний поспіх, з яким він знімав мундир і потім зовсім роздягнувся, він поводився дуже уважно з кожною одежиною, по срібних шнурах свого військового сурдута провів навіть пальцями і струснув китицю. Правда, до цієї уваги мало пасувало те, що він, згорнувши кожну одежину, негайно кидав її роздратованим рухом у яму. Останньою лишилася йому коротка шпага з ременем. Він витягнув шпагу з піхов, переломив її, потім зібрав усе докупи, шматки шпаги, піхви і ремінь, і кинув їх так розмашисто, що вони аж забряжчали в ямі.
Тепер він стояв голий. Подорожник кусав губи й мовчав. Правда, він знав, що мало статися, але не мав жадного права в чомусь перешкоджати офіцерові. Якщо судова процедура, якої тримався офіцер, справді мала бути так скоро знищена — можливо, в наслідок втручання подорожника, до чого він почував себе зобов'язаним, — в такому випадкові офіцер діяв тепер зовсім правильно. На його місці подорожник зробив би те ж саме.
Солдат і приречений спочатку нічого не розуміли, вони жадного разу не оглянулись. Приречений дуже втішився тим, що дістав назад хусточки, але не міг довго ними втішатись, бо солдат швидким несподіваним рухом вирвав їх у нього. Тепер приречений намагався своєю чергою висмикнути хусточки у солдата з-за пояса, куди їх той заткнув, але солдат пильнував. Вони звернули увагу аж тоді, коли офіцер був зовсім голий. Особливо здавався враженим від передчуття якогось несподіваного звороту справи приречений. Що сталося з ним, відбувалося тепер з офіцером. Можливо, так мало йти аж до кінця. Чи не цей чужий подорожник видав такий наказ. Отже це була помста. Хоч він сам і не страждав до кінця, але до кінця доведену мав помсту. Широка німа усмішка з'явилась на його обличчі і більше вже не зникала.
А офіцер повернувся до машини. Коли вже й раніше було ясно, що він добре розумів машину, то тепер треба було справді дивуватись, як він обходився з нею і як вона йому корилась. Ледве він наблизився рукою до борони, і вона вже багатократно підіймалась і опускалась, доки не зупинилась на потрібному рівні, щоб прийняти його; він доторкнувся лише до краю ліжка, і воно почало вже дрижати; повстяний чіп сам спрямувався до його уст; видно було, як офіцер не хотів його брати, але вагання тривало лише мить, відразу ж скорився він і прийняв його. Все було готове, лише ремені ще звисали по боках, але вони, очевидно, були зайві, бо офіцера не треба було прив'язувати. Тоді приречений помітив вільні ремені, на його думку, екзекуція була недосконала без зав'язаних ременів, він кивнув солдатові, і вони прибігли прив'язати офіцера. Він уже простягнув одну ногу, щоб штовхнути шатун, який повинен був урухомити кресляр, але побачивши, що підійшли ті двоє, потягнув ногу назад і дозволив себе прив'язати. Тепер уже він не міг досягнути шатуна; ні солдат, ні приречений не могли знайти його, а подорожник не мав наміру навіть поворухнутись. Та це було непотрібне; ледве ремені були прив'язані, як машина вже почала працювати; ліжко дрижало, голки танцювали по шкірі, борона підносилась і спадала. Подорожник дивився на все це якийсь час, перш ніж згадав, що в креслярі мало б скреготіти одне колесо; але скрізь було тихо, не чути було найменшого шереху.
Через цю тишу машина зовсім випадала з уваги. Подорожник дивився через неї на солдата й приреченого. Приречений був жвавіший, все його цікавило в машині, він то присідав, то ставав навшпиньки, весь час простягаючи вказівний палець, щоб показати щось солдатові. Подорожника це дратувало. Він вирішив лишитись тут до кінця, але вигляду цих двох він не міг би довго витримувати.
— Ідіть додому! — сказав він.
Солдат, може, й погодився б на це, але приречений сприйняв наказ як кару. Він улесливо просився з схрещеними руками, щоб йому було дозволено лишитися тут, а коли подорожник заперечено похитав головою, він навіть упав на коліна. Подорожник побачив, що накази тут нічого не допоможуть, він хотів перейти на той бік і прогнати їх обох. Та раптом почув вгорі у креслярі скрегіт. Він глянув угору. Значить, одна зубчатка таки зіпсувалася? Але трапилося щось інше. Накривка кресляра повільно підводилась і нарешті зовсім відкрилась. Показувались і стали підноситися вгору зубці однієї зубчатки, скоро з'явилось і все колесо; здавалося, наче якась величезна сила стискала кресляр, так що для цього колеса не було вже місця, колесо вивернулось на край кресляра, впало додолу, трохи прокотилося по піску й лишилось лежати. Але слідом упало інше, за ним пішло ще багато, великих, малих і ледве помітних, з усіма відбувалося те саме; уже здавалося, що кресляр спорожнів, але з'явилася нова, особливо чисельна група, колеса підносилися вгору, падали, котилися в піску й лягали. Під впливом цього явища приречений зовсім забув наказ подорожника, його цілковито захопили колеса, він кожного разу хотів схопити котресь з них і одночасно тягнув солдата, щоб той допоміг йому, але лячно відхоплював руки назад, бо відразу ж надходило наступне колесо, що бодай у першому накоті лякало його.
Подорожник, навпаки, був дуже занепокоєний; очевидно, машина трощилась; її спокійний рух був зрадливий; він відчував, що мусів би тепер забрати офіцера, бо той уже не міг сам за себе потурбуватись. Але в той час, як падіння коліс цілковито опанувало його увагу, він втратив змогу спостерігати за всією машиною; і коли тепер, після того, як останнє колесо вийшло з кресляра, він схилився над бороною, його вразила нова, ще гірша несподіванка. Борона не писала, вона лише порола, і ліжко не перевертало тіла, а, трусячись, підкидало його на голки. Подорожник хотів втрутитися, зупинити все, бож це вже не були тортури, яких хотів офіцер, це була безпосередня смерть. Він простягнув руку. Але борона вже звелася набік з наколотим тілом, як це вона в звичайних випадках робила по дванадцятьох годинах. Кров лилася сотнею струменів, не змішана з водою, бо й водяні рурки не діяли цього разу. Нарешті не діяло й останнє, тіло не сповзало з довгих голок, спливало кров'ю, але висіло над ямою, не падаючи. Борона ніби хотіла б уже повернутися в попереднє становище, але, наче сама помічаючи, що не увільнилася ще від свого вантажу, лишалась над ямою.
— Допоможіть же! — закричав подорожник до солдата й приреченого і сам схопив за ноги офіцера. Він хотів потиснути на ноги, а ті двоє мусили з другого кінця взяти за голову офіцера і так повільно зняти його з голок, але ті двоє не зважились підійти; приречений просто таки відвернувся; подорожник мусів піти до них і силою поставити до голови офіцера. При цьому він майже мимоволі глянув в обличчя трупа. Воно було таке саме, як і за життя; на ньому не було помітно ніяких ознак обіцяного спасіння; того, що інші здобували в машині, офіцер не здобув; губи були міцно стиснуті, очі відкриті, з виразом життя, погляд спокійний і переконливий, чоло простромлював гостряк великої залізної глиці.
Коли подорожник і солдат з приреченим позаду дійшли до перших будинків колонії, солдат вказав йому на один із них і сказав:
— Тут каварня.
У підвалі будинку було глибоке, низьке, печероподібне, з закуреними стінами й стелею приміщення. До вулиці воно було відкрите на всю свою широчінь. Хоч каварня мало відрізнялася від інших будівель колонії, що аж до палаців комендатури включно були дуже занедбані, вона все ж справила на нього враження історичної пам'ятки, і він відчув силу попередніх часів. Він підійшов ближче, пройшов у супроводі своїх супутників повз порожні столи, виставлені на вулиці перед каварнею, і вдихнув холодне, застояне повітря, що йшло з середини.
— Старого поховали тут, — сказав солдат, — духівництво відмовило дати йому місце на кладовищі. Якийсь час вагались, де б його поховати, нарешті поховали тут. Про це офіцер вам, звичайно, не розповів, бо цього він найбільше соромився. Кілька разів він навіть намагався вночі відкопати старого, але його завжди проганяли.
— Де могила? — запитав подорожник, що не міг повірити солдатові. Відразу ж побігли обидва, солдат і приречений, наперед і простягнутими руками показували, де мала бути могила. Вони провели подорожника аж до протилежної стіни приміщення, де за кількома столами сиділи відвідувачі. Це були, мабуть, портові робітники, кремезні люди з короткими, блискучими чорними бородами. Всі були без курток, у порваних сорочках, вбогі, пригноблені люди. Коли подорожник наблизився, деякі з них підвелись і, притиснувшись до стіни, дивилися на нього.
— Це чужинець, — шепотіли навколо подорожника, — він хоче побачити могилу.
Вони відсунули набік кілька столів, під якими справді була могила. Це був простий камінь, досить низький, щоб сховатися під столом. На ньому стояв напис дуже дрібними літерами; щоб прочитати його, подорожник мусів стати на коліна. Напис звучав: "Тут упокоївся старий комендант. Його прихильники, що тепер не сміють носити якесь ім'я, викопали йому могилу і поклали камінь. Є таке пророцтво, що комендант за певне число літ устане і з цього дому поведе своїх прихильників на відвоювання колонії.