Переклад: Іван Кошелівець
— Оце власне апарат, — мовив офіцер до вченого подорожника і оглянув якимось захопленим поглядом добре відомий йому апарат. Подорожник, здавалося, лише з ввічливості прийняв запрошення коменданта, який запропонував йому відвідати страту одного солдата, засудженого за непослух і образу начальства. Та й у самій карній колонії не було дуже великого зацікавлення цією стратою. Принаймні тут, у цій глибокій, невеликій піщаній долині, оточеній голими схилами, крім офіцера й подорожника, був лише приречений, тупа, широкоморда людина з розкуйовдженим волоссям і неохайним обличчям, та один солдат, що тримав важкий ланцюг, від якого відбігали малі ланцюги, що ними був зв'язаний по руках і ногах та за шию приречений; ці ланцюги поєднувалися сполучними ланцюжками. А зрештою, приречений виглядав так по-псячому покірно, що, здавалося, його можна було пустити вільно бігати по схилах, і вистачило б свиснути перед початком екзекуції, щоб він сам прийшов.
Подорожник мало цікавився апаратом і майже байдуже ходив сюди й туди за спиною приреченого, а тим часом офіцер робив останні приготування — то він залазив під глибоко вкопаний у землю апарат, то сходив по драбині, щоб перевірити верхні частини. Власне це була та праця, яку можна б доручити машиністові, але офіцер дуже пильно виконував її сам, чи то тому, що був особливим прихильником цього апарату, а чи не було кому іншому довірити цю працю.
— Тепер усе готове! — вигукнув він нарешті і зліз із драбини. Він був надзвичайно змучений, дихав широко відкритим ротом і мав дві тонкі жіночі хусточки, заткнуті за ковнір мундира.
— Одначе ці мундири важкі для тропіків, — сказав подорожник, замість, як того сподівався офіцер, зацікавитись апаратом.
— Певно, — мовив офіцер і почав мити замащені оливою й мазутом руки в поставленому для цього відрі з водою, — але вони нагадують батьківщину, ми не хочемо її забувати. Ну, от ви тепер бачите цей апарат, —додав він одразу, витираючи руки рушником і одночасно показуючи на апарат. — Досі потрібна була ручна праця, але далі апарат працюватиме вже сам.
Подорожник кивнув головою і стежив далі за офіцером. А той усе пильно оглядав, щоб уникнути будь— яких випадковостей, і потім сказав:
— Звичайно трапляються ушкодження, але я сподіваюся, що їх сьогодні не буде, хоч на них завжди треба вважати. Апарат повинен бути безперервно в русі дванадцять годин. Якщо ж і трапляться ушкодження, то лише незначні, і ми їх негайно полагодимо.
— Може присядете? — запитав він нарешті, витягнув один плетений стілець із купи їх і запропонував його подорожникові; той не міг відмовитися; він сидів тепер на краю ями, яку обводив байдужим поглядом. Вона була не дуже глибока. По один бік ями лежала валом викопана земля, по другім боці стояв апарат.
— Я не знаю, — сказав офіцер, — чи комендант уже пояснив вам апарат?
Подорожник зробив невиразний рух рукою; офіцерові цього тільки й треба було, бо тепер він міг пояснювати сам.
— Цей апарат, — сказав він і взявся за шатун, на який спирався, — винахід нашого попереднього коменданта. Я теж працював від найперших спроб і брав участь у всіх роботах аж до останнього вивершення. Але заслуга винаходу належить тільки йому одному. Чи чули ви про нашого попереднього коменданта? Ні? Отже я не перебільшу, коли скажу, що устаткування всієї карної колонії — справа його рук. Ми, його друзі, знали вже під час його смерті, що устаткування колонії творить таку цілість, що наступник його, хоча б він мав тисячу нових планів у голові, принаймні протягом багатьох років не зможе нічого змінити в старому. Наші передбачення виправдались, новий комендант мусів це визнати. Шкода, що ви не знали нашого попереднього коменданта! Але, — перепинив себе офіцер, — я базікаю, а ось же перед нами стоїть його апарат. Він, як ви бачите, складається з трьох частин. З бігом часу для кожної з цих частин витворились певні народні назви. Нижня називається ліжком, верхня — кресляр, а ця середня частина має назву борони.
— Борона? — запитав подорожник. Він не дуже пильно прислухався. Сонце почало занадто сильно припікати в цій незатіненій долині, так що важко було стежити за думкою. Тим більше дивував його офіцер, що в тісному парадному мундирі, обтяженому еполетами й обвішаному шнурами, так захоплено пояснював свою справу, а до того ще, говорячи, кидався то там, то тут притискаючи ключем мутри. Здавалося, в такому самому стані, як подорожник, був і солдат. Він замотав на обидві руки ланцюги приреченого, сперся однією рукою на свою рушницю, звісив голову і був байдужий до всього. Подорожника це не дивувало, бо офіцер говорив по-французькому, а французької мови не розумів, звичайно, ні солдат, ні приречений. Тим більше впадало в око, що приречений усе ж силкувався стежити за поясненнями офіцера. З якоюсь сонливою настирливістю він завжди переводив погляд на те, що якраз пояснював офіцер, і коли цього останнього зараз питанням перепинив подорожній, він так само, як і офіцер, подивився на нього.
— Так, борона, — сказав офіцер, — назва підхожа. Голки розміщені, як у бороні зуби, та й ціле рухається, як борона, лише що на одному місці і багато чіткіше. Зрештою, зараз ви зрозумієте це. Сюди на ліжко кладеться приречений. — Я хочу спочатку описати апарат, а тоді вже розпочати саму процедуру. Тоді вам краще буде стежити за нею. Тут ще одна зубчатка в креслярі дуже стерлася, вона голосно рипить, коли починає рухатись; тоді ледве чи можна буде пояснювати; тут, на жаль, дуже важко здобути запасні частини. — Отже, тут, як я сказав, ліжко; воно все вкрите шаром вати. Ви дізнаєтеся потім, для чого. На цю вату кладуть животом приреченого, звичайно, голого. Ось тут ремені для рук, тут для ніг, тут для шиї, щоб його прив'язувати. Тут скраю, в головах ліжка, де чоловік, як я вже сказав, спочатку лягає долілиць, є оцей повстяний чіп, який можна легко регулювати, щоб він припадав чоловікові якраз до уст. Його призначення — перешкодити кричати й кусати язика. Звичайно чоловік мусить узяти в рот повсть, бо інакше нашийний ремінь зломить йому карк.
— Це вата? — запитав подорожник і схилився наперед.
— Так, звичайно, — відповів офіцер, сміючись, — помацайте самі.
Він схопив руку подорожника і провів нею по ліжку.
— Це спеціально препарована вата, тому її так трудно впізнати з вигляду, про її призначення я ще скажу потім.
Подорожник вже дещо призвичаївся до апарату; заслонивши долонею очі від сонця, він дивився на апарат угору. Це була велика споруда. Ліжко й кресляр мали однаковий обсяг і виглядали, як дві темні скрині. Кресляр підносився яких два метри над ліжком. По кутах вони були зв'язані чотирма мідяними штангами, які на сонці майже сліпучо блищали. Між скринями на сталевій линві рухалася борона.
Офіцер ледве чи помічав попередню байдужість подорожника, але зате дуже втішився теперішнім його зацікавленням, тому він робив паузи в поясненнях, щоб дати час подорожникові безперешкодно спостерігати. Приречений наслідував подорожника; не маючи змоги прикрити очі рукою, він кліпав відкритими очима вгору.
— Отже чоловік лежить, — мовив подорожник, відхилився на спинку стільця й схрестив ноги.
— Так, — сказав офіцер, збив трохи назад шапку і провів рукою по гарячому обличчі, — тепер слухайте! Як ліжко, так і кресляр мають свої власні електричні батареї, ліжко потребує їх для себе, кресляр для борони. Щойно чоловіка прив'яжуть, ліжко починає рухатися, воно тремтить дрібними, дуже швидкими порухами одночасно як в боки, так і вгору та вниз. Подібні апарати ви бачили в лікувальних закладах, лише що всі рухи нашого ліжка точно розраховані; вони мусять найточніше відповідати рухам борони. На цю борону властиво покладається виконання вироку.
— А як звучить вирок? — запитав подорожник.
— Ви цього не знаєте? — мовив здивовано офіцер і прикусив губу. — Пробачте, якщо мої пояснення, можливо, безладні; я дуже прошу вас вибачити. Раніше мав звичку давати пояснення сам комендант; але новий комендант ухиляється від цього почесного обов'язку; та що він навіть такому високому гостеві, — подорожник спробував обома руками боронитися проти такого вшанування, але офіцер наполягав на цьому виразі, — навіть такому високому гостеві не довів до відома форми нашого вироку, це знову новина, яка… — з його уст рвалося прокляття, але він опанував себе й тільки сказав: — Я не знав про це, не моя в тому вина. Зрештою, я в кожному разі готовий пояснити типи наших вироків, бо ношу тут, він ударив по нагрудній кишені, — відповідні малюнки попереднього коменданта.
— Малюнки самого коменданта? — запитав подорожник. — Отже він сполучав у собі все: був солдатом, суддею, конструктором, хіміком, креслярем?
— Так, — сказав офіцер, хитнувши головою, з зосередженим, замисленим поглядом. Потім він уважно подивився на свої руки; вони здалися йому не досить чистими, щоб доторкатися до малюнків; тому він пішов до відра і помив їх ще раз. Потім витягнув невелику шкіряну теку й сказав:
— Наш вирок не звучить суворо. Приреченому виписується на тілі бороною заповідь, яку він порушив. Цьому приреченому, наприклад, — офіцер показав на чоловіка, — на тілі буде виписане: Шануй своїх старших!
Подорожник на мить подивився на чоловіка; а той, коли офіцер показав на нього, схилив голову і, здавалося, напружив усі сили слуху, щоб про щось довідатися. Але рухи його товстих, стиснутих уст ясно показували , що він нічого не міг зрозуміти. Подорожник хотів ще поставити різні питання, але, глянувши на чоловіка, лише запитав:
— Чи знає він свій вирок?
— Ні, — мовив офіцер і відразу ж хотів продовжувати свої пояснення, але подорожник перервав його:
— Він не знає свого власного вироку?
— Ні, — мовив офіцер, потім зупинився на одну мить, наче вимагаючи від подорожника точнішого обґрунтування його питання, а далі сказав:
— Було б недоцільно йому про це говорити. Він відчує це на власній шкірі.
Подорожник хотів уже замовкнути, як відчув, що приречений спрямував на нього свій погляд; здавалося, він питав, чи може той схвалювати такий процес. Тому подорожник, що вже був відхилився назад, схилився знову й ще запитав:
— Але знає він, бодай взагалі, що він засуджений?
— Теж ні, — мовив офіцер і засміявся до подорожника, наче очікуючи від нього ще якогось дивного відкриття.
— Ні, — сказав подорожник і провів рукою по чолі, — отже чоловік ще й тепер не знає, як сприйнято його оборону?
— Він не мав нагоди боронитися, — мовив офіцер, дивлячись убік, наче б говорив сам до себе і не хотів засоромити подорожника розповіддю про ці самозрозумілі йому речі.
— Він мусів мати нагоду боронитися, — сказав подорожник і підвівся з стільця.
Офіцер зрозумів, що йому загрожує небезпека надто довго затриматись на поясненнях апарату, тому він приступив до подорожника, сперся на його руку, показав на приреченого, що саме тепер, коли увага так очевидно зосередилася на ньому, струнко випростався — солдат теж натягнув ланцюги — і сказав:
— Справа виглядає так.