Три пінгвіни
Десь у світах є край, де – скільки сягає око – самі лише сніг та крига.
Утім, якщо пильно придивитися, серед снігу та криги можна помітити три невеличкі постаті. Вони стоять собі укупочці та роззираються навсібіч. Але хоч куди повернуть свої голови – всюди лише сніг та крига, крига та сніг.
Якщо ж придивимося до тих маленьких постатей іще пильніше, то зрозуміємо, що це пінгвіни. Усі троє здаються геть однаковими, і це цілком природно – усі пінгвіни схожі одне на одного. Достатньо побачити одного, щоб мати уявлення про всіх.
Проте, підійшовши до цих трьох пінгвінів ближче, відразу завважимо, що вони все ж трохи різні. Один пінгвін дещо менший за двох інших. Але будьмо обережні! До пінгвінів не слід підходити надто близько. Вони не становлять жодної небезпеки, але від них добряче відгонить рибою.
– Від тебе тхне, – каже один пінгвін іншому.
– Від тебе теж, – відповідає той.
– Не сваріться, – каже малюк, даючи копняка двом іншим.
Якщо дати пінгвінові копняка, той негайно копне у відповідь, та ще й дужче. Отож невдовзі зав'язалася справжня бійка. Нарешті, викачавшись у снігу, всі троє розгублено дивилися одне на одного: "Чого ж ми неодмінно мусимо пересваритися?"
Так одноманітно минав день, схожий на всі попередні. Спершу пінгвіни роззираються довкола, тоді придивляються одне до одного, і невдовзі виникає чергова суперечка.
– Коли вже, урешті-решт, бодай щось станеться? – простогнав маленький пінгвін.
І того дня справді дещо сталося. Дещо незвичне. Незвичне було крихітним і жовтим. Воно пурхнуло над головами трьох пінгвінів і приземлилося на сніг.
– Це метелик!
Пінгвіни аж запідскакували на радощах і заплескали в крильця. А вже згодом, пригадуючи ці події, вони зрозуміли – поява того метелика свідчила про наближення катастрофи. Перевальцем пінгвіни обережно наблизилися до метелика і захоплено витріщилися на нього. Їм досі не випадало бачити таку красу.
– Ось я його приб'ю, – сказав малий пінгвін.
– Не займай метелика, – вигукнули двоє інших.
– А мені все ж хочеться його прибити, – не вгамовувався малий.
– "Не вбивай".
– Це хто сказав?
– Бог, – відповіли в один голос обидва пінгвіни. – Бог сказав, не можна вбивати.
– Он воно що, – сказав малий, на мить замислившись.
– А хто такий, власне, Бог? – запитав відтак.
Коли питаєш пінгвіна, хто такий Бог, його відповідь передбачити доволі складно.
– Ох, Боже мій! – забелькотів один пінгвін. – Це складне питання. Словом, Бог дуже великий і дуже-дуже могутній. Він дав десять заповідей і встановив іще багато правил, тож може завдати чимало прикрощів тому, хто їх не дотримується. Але поза тим Він до всіх дуже приязний.
– У Нього тільки один малюсінький недолік, – докинув інший пінгвін.
– А саме? – поцікавився малий.
– Бог невидимий.
– То це дуже істотний недолік, – розчаровано зазначив малий пінгвін. – Якщо ніхто не бачить Бога, то ніхто не може й знати напевне, чи існує Бог узагалі.
Два інші пінгвіни розгублено перезирнулися. А тоді напосілися на малого:
– Роздивися довкола, а тоді розкажи, що ти бачиш.
– Сніг, – миттю відповів малий пінгвін, навіть не ворухнувши головою, щоб глянути на те, що й так бачив день у день.
– А ще?
– Кригу.
– А ще?
– Сніг.
– А ще?
– Іще кригу і сніг, сніг і кригу. І ще кригу…
– То хто це все створив?
– Бог? – невпевнено запитав малий пінгвін.
– Саме так! – переконано закивали головами двоє інших. – Що ти на це скажеш?
– Як на те, не надто різноманітним Він створив цей край.
Двоє пінгвінів здригнулися і занепокоєно глянули на небо.
– Не патякай, бо Він усе чує, – шикнули вони на малого. – У Бога страшенно тонкий слух. А крім того, пінгвінів теж створив саме Він.
– Отут Він либонь добряче наплутав, – зухвало заявив малий пінгвін. – Ми птахи, але від нас відгонить рибою; маємо крила, однак не вміємо літати.
– Натомість уміємо плавати!
Це правда. Пінгвіни – досконалі плавці. Але з пінгвіном сперечатися – марна справа. Якщо він візьме собі щось у голову, то його переконати годі.
– Хай там як, а над оцим метеликом Бог попрацював ретельніше, – правив своєї упертий пінгвін. – Дав йому такі крила, на яких метелик може літати, куди йому заманеться. Це несправедливо, тому я метелика приб'ю.
– Будеш покараний, – застерегли його інші двоє.
– Хто мене покарає?
– Бог.
– Ну-ну, цікаво, – захихотів малий і підняв лапу, начебто наміряючись розчавити метелика. Тут метеликові настав би кінець, але два ляпаси цьому перешкодили. Спершу малий ошелешено глянув на друзів, а тоді голосно заридав.
– Рюмсай скільки заманеться, – суворо сказали інші двоє. – Ти неслухняний. Тобі все треба повторювати тричі. І взагалі, ти поганий пінгвін.
Будь-якому пінгвінові аж ніяк не приємні закиди, нібито він поганий. Однак малий удав, буцімто йому геть байдуже. Він демонстративно ляпнувся в сніг:
– То й що? Є на світі хороші пінгвіни, а є погані. Я лише трішечки поганий пінгвін. І завжди таким був. То що я можу з цим удіяти? Зрештою, це не моя провина. Мене таким Бог створив.
Двоє пінгвінів злякано залопотіли крилами і з жаху затулили ними свої дзьоби:
– Ти навмисне сів на метелика!
Малий пінгвін умить звівся на лапки й озирнувся. Там, де він щойно сидів, на снігу лежав метелик. Він залишився маленьким і жовтим, але більше не пурхав.
Його ліве крильце було зім'яте.
Усі троє пінгвінів схилилися над метеликом.
– Помер, бідолашний, – упевнено визначив один.
– Він тепер на небі, – підхопив інший.
– А ті, хто помирають, усі потрапляють на небо? – поцікавився малий пінгвін.
– Ні, не всі, лише хороші. Ти, наприклад, туди не потрапиш.
– Хіба ж я аж такий? – вражено перепитав малий.
Обидва пінгвіни похитали головами:
– Ти оце щойно вбив метелика.
– Я ж не навмисне!
– Ти погрожував, що приб'єш його, ти мав намір убити – і ось він лежить перед нами мертвий.
Вони показали на метелика, що нерухомо лежав на снігу.
– Бог аж ніяк не буде від цього в захваті.
– А може, Він не дивився, то й не дізнається, – пробубонів малий пінгвін.
– У Бога дуже гострий зір: Він усе бачить. І коли ти помреш і захочеш піти на небо, Він особисто стоятиме перед небесними дверима і матиме з тобою невеличку бесіду.
– На той час, – малий намагався стримати дрож у голосі, – Він уже сто разів забуде про цього метелика.
– Я раджу не тішитися марними надіями. У Бога винятково чіпка пам'ять, і Він ніколи не забуває покарати пінгвіна, який не дотримується Його заповідей.
– А яке буває покарання?
– Матимеш якусь несподіванку, – насмішкувато переморгнулися двоє. – Припустімо, Він не виявив особливої вигадливості, створюючи оцей наш край, та коли йдеться про призначення покарання, у Нього фантазія просто невичерпна.
– Я думаю, що ніякого Бога взагалі не існує, – тупнув лапкою малий пінгвін. – Ви самі Його вигадали, щоб мене лякати. Особисто мені Бог не потрібен. Донині я чудово давав собі раду й без Нього, а ви…
З очей у нього бризнули сльози, але він усе ж доказав:
– І ви мені теж ні до чого. Мені не потрібні друзі, які наганяють на мене страх. Я ніколи в житті не хочу вас більше бачити!
По цих словах він пошкандибав геть так швидко, що сніг за ним здійнявся білою хмарою.
Обидва інші пінгвіни спантеличено дивилися йому вслід.
– Що це на нього раптом найшло? – нарешті запитав один із них.
– А може, він має рацію? – задумливо мовив інший. – Я сам ніколи Бога не бачив і не знаю нікого, хто б Його бачив. Іноді Бог мав би ставати хоч трішечки помітним.
– Цить! Мовчи, – злякано прошепотів перший пінгвін. – Бог саме дивиться на нас. Саме зараз. Невже ти не відчуваєш? Та ж поглянь на небо!
І пінгвіни, задерши дзьоби, подивилися вгору.
По небу саме пропливали дві важкі темні хмари. Перший пінгвін показав на них крильцем і урочисто промовив:
– Над цими хмарами простує милий Господь і звідти уважно дивиться просто на нас.
– Нісенітниці, – заперечив інший. – Бог не може побачити нас крізь такі чорні хмари.
Звістка про Потоп
Саме цієї миті огрядна біла голубка, зробивши в повітрі мертву петлю, пролетіла повз пінгвінів і незграбно брьохнулася в снігову кучугуру поруч із ними.
Пінгвіни з цікавістю спостерігали за її приземленням. "Сьогодні нарікати на нудьгу було б несправедливо, – подумали вони. – Щойно метелик прилітав, а тепер – он яка голубка". Тим часом пташка оговталася, підвелася, крилами струсила з себе сніг і, широко розсунувши лапи, стала перед двома пінгвінами.
– Ви щойно згадували Бога? – запитала вона і, не чекаючи на відповідь, продовжила: – У мене до вас послання саме від Нього, від Бога. Тож слухайте уважно: Бог сказав… Чому тут так тхне рибою?
– Це від нас, – відповіли пінгвіни і, заінтриговані, перевальцем наблизилися до голубки.
– У такому разі, будь ласка, не наближайтеся до мене! – зойкнула голубка, задкуючи від них, а тоді промовила: – Богові набридли безперервні чвари та суперечки і серед людей, і серед тварин. Усі огризаються, Йому геть усе доводиться повторювати тричі. Отож Богові урвався терпець, і Він сказав…
Для більшого драматизму голубка зробила театральну паузу, а тоді тихим урочистим голосом промовила:
– "Я влаштую Всесвітній потоп. Вода в річках і в морях підніматиметься дедалі вище, аж доки вийде з берегів. Усе зникне під водою. Вода буде вище від будинків, над верхівками дерев; і навіть вершини найвищих гір потонуть у хвилях. Урешті вся земля буде залита водою. Отож готуйтеся!"
Голубка перевела подих і знесилено опустилася на сніг.
– Тепер нарешті всі тварини в світі про це знають – ви двоє були останніми.
Приголомшені пінгвіни слухали, роззявивши дзьоби.
– Але ж це означатиме кінець світу?
– Саме це й має на меті Бог, – підтвердила голубка, витягаючи з торбини фляжку і відкручуючи кришечку.
Зробивши добрячий ковток, вона пояснила докладніше:
– Бог хоче весь теперішній світ змити, а тоді почати з чистого аркуша.
Кинувши на пінгвінів суворий погляд, голубка додала:
– А смердить від вас рибою просто жахливо.
– Що ж буде з людьми і тваринами? – тремтячими голосами запитали пінгвіни.
Замість відповіді голубка старанно закрила фляжку. І аж тоді, знизавши плечима, виголосила:
– Рано чи пізно вони самі це відчують.
– Що?
– Ну… що…
– Що вони тонуть?
– Бачите, ви самі здогадалися, – і голубка докірливо глянула на пінгвінів.
– Це ти канючив, мовляв, нехай би Бог якось дав про Себе знати, – напустився один пінгвін на іншого.