Легенда про Сонну Балку

(Переклав з англійської Євген Тарнавський)

Знайдено серед пізніх нотаток Дітриха Нікербокера

Приємна земля і сонця спалах

У снах, які бачать заплющені очі.

Повітряні замки, що літають у хмарах,

Назавжди зникають літньої ночі.

Джеймс Томсон "Замок нетерпимості".

У закутку однієї з тих просторих бухт, що заглиблюються в східний берег Гудзону, де річка роздається вшир, — у давні часи голландських мореплавців цю частину водойми називали Таппан-Зі, а перетинаючи її, завжди розсудливо згортали вітрила та молилися про захист святому Миколаю, — там розкинулося невеличке містечко, точніше сільський портик, який дехто називає Ґрінсбурґом, хоча повсюдно він відомий під назвою Таррі-таун. Свою назву поселення отримало ще в старі часи від сумлінних ґаздинь тутешнього краю через нестримну схильність їхніх чоловіків справляти посиденьки в сільській корчмі в базарні дні. Як би там не було, не можу поручитися за цей факт, а просто подаю інформацію задля того, щоб дотримуватися історичної достовірності. Неподалік від цього селища, десь так за дві милі, є невеличка долина або, швидше, балка, оточена високими пагорбами, яку можна назвати одним із найспокійніших місць у всьому світі. Нею протікає невеликий потічок, який тихо шепоче і заколисує. Випадковий свист перепілки або стукотіння дятла — майже єдині звуки, що порушують цей врівноважений спокій.

Пригадую, як в юності застрелив першу білку в цьому гайочку високих горіхових дерев, що затіняє один бік балки. Я блукав за здобиччю до полудня, коли вся природа перебувала в стані особливого спокою, і був вражений гуркотом своєї власної рушниці, який порушив суботній спокій навколо і багато разів повторився сердитим відлунням. Якщо я колись і захочу сховатися в якесь таке місце, куди можна втекти від цього світу і його суєти, з мрією спокійно провести решту свого неспокійного життя, то не знаю нічого кращого за цю маленьку долину.

З огляду на спокій цього краю та своєрідний характер місцевих мешканців, котрі є нащадками перших голландських поселенців, ця віддалена місцина отримала назву Сонна Балка, а сільських хлопців з усієї околиці прозвали соннобалкунами. Дрімотна, мрійлива тамтешня атмосфера, здається, пронизувала все повітря довкола. Хтось переконує, що це місце зачарували вчені німецькі лікарі ще в перші дні свого поселення. А інші стверджують, що там справляв свої ритуали якийсь старий індіанський вождь, шаман і чародій свого племені. І відбувалося це ще до того, як цей край відкрив мореплавець Гендрик Гудзон. Проте це місце і досі перебуває під впливом якихось магічних сил, що тримають у напрузі всіх добрих людей, змушуючи їх жити в постійному маренні. Вони люблять всілякі незвичайні повір'я, періодично мають видіння, часто бачать дивні сни з минулого і чують музику та якісь голоси. Уся околиця насичена старовинними казками про примар і забобонами. Зірки та метеори падають неподалік долини частіше, ніж у будь-якому іншому місці. І нічне жахіття у дев'ятикратному вияві вподобало цю місцину для своїх розваг.

А злий дух, який навідує цей зачарований край, вочевидь, є ватажком усього бісівського поріддя і з'являється в іпостасі Вершника без голови. Дехто подейкує, що це примара гессенського солдата,[1] голову котрому відірвало гарматне ядро в одній із безіменних битв у часи Війни за незалежність, і люди бачили, як він немов летів на крилах вітру в темряві ночі. Привид не обмежувався цією долиною, іноді з'являвся і на сусідніх шляхах, особливо неподалік церкви. Дехто ж із найавторитетніших місцевих істориків, котрі були вкрай обережні, збираючи та сортуючи факти про це явище, стверджує, що тіло кавалериста й справді було поховане біля церкви, а почвара завжди повертається на місце своєї битви, проносячись мов нічний вихор, і що швидкість, з якою вона іноді мчить уздовж долини, як опівнічна блискавка, пов'язана із запізненням і необхідністю повертатися на церковний цвинтар ще до світанку.

Такий загальний зміст старовинної легенди, яка лягла в основу переказів, поширених у цьому царстві тіней. А примару у кожній домівці краю знають як Вершника без голови із Сонної Балки.

Примітно, що згадана мною схильність до надприродного не обмежується лише тубільним населенням долини, вона непомітно захоплює кожного, хто там оселяється на якийсь час. Навіть тверезі та розважливі, наскільки це можливо, вступаючи в сонне царство, через доволі короткий проміжок часу, надихавшись тутешнього своєрідного повітря, починають марити, мріяти та бачити видива.

Згадую про це миролюбне місце з найкращими враженнями, адже саме в таких маленьких відсталих голландських долинах, які трапляються у розлогому штаті Нью-Йорк, і населення, і звичаї, і традиції залишаються незмінними, а великий потік мігрантів і нововведень, які спричиняють такі разючі зміни в інших частинах цієї неспокійної країни, зовсім не обходить місцевих мешканців. Долини ці — немов маленькі заводі зі стоячою водою поблизу стрімких потоків, озерця де можна побачити соломинку чи бульку, що спокійнісінько хитаються, немов на якорі, або повільно кружляють у своїй іграшковій гавані, не порушуючи поспіху течії струмка. Хоча й минуло багато років відтоді, коли я вештався в сонячних відблисках Сонної Балки, досі себе запитую, чи не доведеться мені застати ті самі дерева і ті самі сім'ї на тому самому етапі життя у своєму захищеному лоні?

У цьому закутку природи у віддалений період американської історії, тобто тридцять років тому, був один гідний чоловік, котрого звали Ікабот Крейн і котрий перебував або, як він сам казав, "забарився" у Сонній Балці, щоб навчати тутешніх дітей. Він був уродженцем Коннектикуту, регіону, який постачає Штати не лише мізками, а й робочою силою. Щороку звідти прибувають цілі легіони корчувальників лісу і сільських учителів. Прізвище Крейн[2] дуже пасувало цьому чоловікові. Він був довготелесий, цибатий, вузькоплечий, із довгими руками та ногами. Кисті рук вилізали на цілу милю з його рукавів, ноги більше нагадували дві лопати, а вся його постать була якась безглузда. Голова маленька та пласка зверху, просто величезні вуха, булькаті зелені, наче скляні, очі й довгий, як у кулика, ніс, що нагадував флюгер, який опинився на шпилі, щоб визначити, куди віє вітер. Побачивши, як наставник походжає схилом вітряного дня, коли його одяг розвівається і тремтить на тілі, можна було б прийняти чоловіка за якогось провісника голоду, що спустився на землю, або опудало, яке втекло з кукурудзяного поля.

Приміщення його школи складалося з однієї великої світлиці, складеної з неотесаних колод. Вікна були частково засклені, а частково заліплені аркушами зі старих книжок. У години, коли не було уроків, школу охороняла закручена на ручці дверей лозинка, а віконниці стояли підперті кілками. Отож злодій міг би влізти туди без жодних зусиль, проте натрапив би на певні перешкоди при виході. Ідею цю будівничий Йост ван Гуттен, найімовірніше, запозичив у сильця на вугрів. Будинок школи стояв у віддаленій, але живописній місцині, просто біля підніжжя пагорба, порослого деревами, біля потічка, і на одному кінці галявини росла самотня грізна береза. Звідси тихий гомін учнів, які вголос вчили свої уроки, нагадуючи гудіння вулика, добре було чутно літнього дня. Час від часу школярів переривав авторитетний голос педагога, з інтонацією погрози або наказу, що інколи супроводжувалися свистом березового прутика і підганяли якогось ледаря на шляху до знань. Щиро кажучи, вчитель був сумлінним чоловіком і завжди дотримувався золотого принципу: "Пожалієш різку — зіпсуєш дитину". Учні Ікабота Крейна, певна річ, зіпсовані не були.

Проте я не вважаю, що він був одним із тих жорстоких шкільних владик, котрі насолоджуються шмаганням своїх підданих. Навпаки, він чинив правосуддя розсудливо, а не строго. Наприклад, рятував від покарання спини слабких і перекладав тягар на сильних. Милував хирлявого, нещасного шмаркача, який тремтів при найменшому помаху лози, але справедливість при цьому нітрохи не страждала завдяки подвійній порції різок широкоплечому голландському вітрогону, який хизувався своєю безстрашністю, та під березою нітився і хмурнів. Вчитель називав це "виконувати свій обов'язок перед батьками" і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного застереження про те, що завдяки впевненості наставника в позитивних наслідках "він запам'ятає це і дякуватиме йому до кінця своїх днів".

Коли ж шкільні уроки закінчувалися, вчитель навіть ставав супутником і приятелем для старших хлопчиків. У святкові дні супроводжував малюків додому, особливо тих, хто мав симпатичних сестер або хороших господинь-матерів, у котрих полиці з наїдками ніколи не були порожніми. Отож йому справді вдавалося підтримувати хороші стосунки з учнями. Прибутки від школи були такими мізерними, що їх заледве вистачало педагогові на хліб щоденний. Крейн був справжнім ненажерою, хоч і худий, але апетит мав, як у анаконди. І щоб втамувати його, намагався, згідно зі звичаями цього краю, засиджуватися та харчуватися в оселях фермерів, чиїх дітей він навчав. Таким чином вчитель жив тиждень в одних, після чого переселявся до інших разом із усім своїм куцим майном, яке перев'язував бавовняною хустиною.

Щоб не надто обтяжувати гаманці своїх сільських меценатів, котрі розглядали витрати на шкільну освіту як непосильний тягар, а вчителя як ледащо, наставник вигадував різні способи показати себе корисним і приємним. Час від часу допомагав фермерам у легших роботах по господарству: сіяв, укріплював тини, водив коней на водопій, приганяв корів із пасовищ і рубав дрова на зиму. Тоді він відкидав всю свою панівну гідність та абсолютну владу, з якими владарював у своїй маленькій імперії-школі, натомість ставав дивовижно м'яким і люб'язним. Чоловік знаходив вдячність в очах матерів, присвячуючи час дітям, особливо малюкам. І як сміливий лев великодушно тримає ягня, так він висиджував із дитиною на одному коліні, водночас похитуючи ногою колиску впродовж кількох годин.

Попри всю свою зайнятість, парубок був ще й місцевим диригентом, і на цій посаді отримав багато дзвінких шилінгів, навчаючи молодь співати псалми.