Тут і залишився з того часу, майже не відлучаючись, або вештався околицею. Іноді, правда, зникав на один, два чи три дні без попередження і повертався несподівано. І щоразу мав при собі купу грошей, хоча й часто викарбуваних чудернацьким монетним двором. Але він регулярно сплачував рахунки перш ніж піти.
Він облаштував свою кімнату на власний смак, замість ліжка причепив гамак до стелі, а стіни прикрасив іржавими пістолетами та холодною зброєю. Більшу частину свого часу гаяв у цій кімнаті, сидячи біля вікна, в яке можна було розгледіти далекі простори Саунду, із короткою старомодною люлькою в роті, склянкою ромового грогу біля ліктя та кишеньковим далекоглядом у руці, з якого він спостерігав за кожним човном, що рухався по воді. Великі кораблі з квадратними вітрилами, здавалося, зовсім не хвилювали моряка. Але коли він помічав якийсь човен із косим вітрилом — байдак, баркас чи шлюпку, відразу ж витріщався в свій далекогляд і напрочуд пильно розглядав цей плавзасіб.
Усе це могло б залишитися без особливої уваги, адже в ті часи провінція була настільки запруджена авантюристами будь-якої масті та з будь-якого кінця світу, що на якісь дивацтва в одязі чи поведінці мало звертали уваги. Але через якийсь час це химерне морське чудовисько, що з якогось дива вилізло на суходіл, стало зазіхати на давно встановлені звичаї та місця відвідувачів. Він по-диктаторськи втручався у справи в кегельбані та на барі, доки нарешті не захопив абсолютну владу над корчмою. Було марно пробувати скинути його сваволю. Він не лаявся надарма, але був вибуховим і безапеляційним, як той, хто звик тиранізувати команду. У тутешній атмосфері все, що він казав і робив, страшенно лякало слуг і всіх присутніх. Навіть відставний офіцер, котрий так довго був центральною постаттю клубу, мусив замовкнути. А тихі бюргери щиро дивувалися, наскільки легко і хутко вдалося загасити його запал.
Проте байки, які розповідав морський вовк, були такого змісту, що змушували волосся ворушитися на головах чоловіків. Не було жодного морського герцю, жодного рейду, сповненого пригод, що відбулися впродовж останніх двадцяти років, про які б він не знав. Моряк із задоволенням торочив про подвиги буканьєрів у Вест-Індії та на іспанському узбережжі Америки. Його очі сяяли, коли він описував гонитву за скарбами кораблів, відчайдушні битви, абордажі, висадку та захоплення великих іспанських галеонів! Як він смакував набіги на якісь багаті іспанські колонії, грабунки церков, спустошення монастирів! Можна було подумати, що ви чуєте якогось гурмана, котрий розводиться про смаження гуски на рожні, коли він описував, як пірати припікали одного іспанського дона, щоб той виказав місце, де закопав свій скарб. І подавалися такі подробиці, викладені з таким знанням справи, що заможні старі бюргери незатишно вовтузилися в своїх кріслах. Байки розповідалися з неймовірною радістю, ніби це були якісь дотепні жарти. Часом моряк кидав такий лютий погляд на свого найближчого сусіду, що бідний чоловік вимушено вибухав гомеричним реготом. Якщо ж хтось, однак, намагався суперечити нахабі щодо якоїсь із його оповідок, він спалахував, як тріска. Навіть його трикутний капелюх миттю суворішав і, здавалося, проявляв агресію.
— Якого біса? Звідки він може знати щось краще за мене? Я наполягаю, що було так, як кажу!
І він заходився нечуваними прокляттями і брутальною морською лайкою, які ніколи раніше не звучали в цих миролюбних стінах.
Відтак гідні бюргери стали підозрювати, що він знайомий із цими подіями особисто, а не з чуток. З кожним днем їхні припущення щодо незнайомця ставали все дикішими та страшнішими. Дивність манер, таємниця, що оточувала його, перетворили моряка в їхні очах на щось незбагненне. Це був якийсь своєрідний монстр із глибин — тритон, Бегемот або Левіафан. Одним словом, вони не знали, що він таке.
Владна вдача цього запального морського вовка врешті-решт стала нестерпною. Він не поважав людей, без вагань сперечався навіть із найбагатшими бюргерами. Заволодів священним кріслом із підлокітниками, яке з давніх-давен належало славетному Рамму Рапелі. Ба, більше, він навіть зайшов так далеко, перебуваючи одного разу в своєму зухвалому жартівливому настрої, що ляснув цього поважного чоловіка по спині, видудлив його пунш і підморгнув просто в обличчя, що навряд чи можна виправдати. З того часу Рамм Рапелі більше в корчмі не з'являвся. З нього взяли приклад ще кілька найвідоміших клієнтів закладу, котрі були занадто заможними, щоб терпіти, як зневажаються їхні думки та як їх змушують сміятися над дурними жартами. Корчмар мало не впав у відчай, але не знав, як позбутися цього морського монстра та його велетенської скрині, що, здавалося, перетворилися на частину інтер'єру приміщення або якийсь наріст на ньому.
Про це й шепотів обережно на вухо Вольферту оповідач Пічі Прау, тримаючи його за ґудзик у закутку зали, уважно глипаючи на двері бару, щоб не бути почутим страшним героєм його оповідки.
Вольферт зайняв своє місце у віддаленій частині приміщення і мовчав, глибоко вражений розповіддю про цього невідомця, настільки досвідченого в піратських справах. Це слугувало йому наочним прикладом того, як революції руйнують могутні імперії — саме так поважний Рамм Рапелі був зміщений зі свого престолу. А якийсь шматок лайна розсівся в його кріслі з підлокітниками, задирався до патріархів і отруював це спокійне маленьке царство галасом і бравадою.
Цього вечора незнайомець був ще більше, ніж зазвичай, схильний до спілкування, розповів ряд вражаючих побрехеньок про грабунки та пожежі у відкритому морі. І чим більше страшних подробиць викладав із якимось винятковим задоволенням, тим помітніше впливав на своїх мирних слухачів. У деталях смакував захоплення одного іспанського торгового корабля. Він застиг у дрейфі довгого літнього дня неподалік від острова, який виявився одним із піратських сховків. Ті вивчили судно зі своїх далекоглядів із берега і з'ясували його оснащення й озброєння. Уночі підібралася команда сміливців, котрі вирушили до корабля на китайському човні. Підійшли нечутно на веслах до судна, що невимушено похитувалося на хвилях моря і вітрила якого були спущені. Десант опинився під самою кормою, перш ніж їх помітив вахтовий на палубі. Він здійняв тривогу, але пірати покидали на палубу ручні гранати і піднялися по линвах із ножами у руках.
Залога схопилася за зброю, але раптовість нападу спричинила до того, що частину з них постріляли, інші намагалися сховатися на вершечку щогли, ще інші були викинуті за борт і потонули, але дехто бився врукопаш від шканців до баку, запекло захищаючи кожен дюйм палуби. На борту перебували троє іспанських грандів зі своїми синьйорами, котрі чинили найвідчайдушніший опір. Боронячи кают-компанію, вони зарубали кількох нападників і билися, як демони, бо були дуже розтривожені криками жінок із каюти. Один дон був старий і скоро вирушив до праотців. Інші двоє зайняли оборонну позицію, хоча сам капітан піратів був серед нападників. Саме тоді пролунав переможний вигук із головної палуби.
— Корабель наш! — верещали пірати.
Один дон одразу ж впустив свою шпагу і здався, але інший, котрий мав гарячу вдачу і тільки-но одружився, рубонув капітана в обличчя, яке відразу ж закривавило. Капітан встиг лише сказати: "Жодного жалю"…
— І що вони зробили зі своїми в'язнями? — спитав Пічі Прау нетерпляче.
— Викинули всіх за борт! — відповів морський вовк.
Запанувала мертва тиша. Пічі Прау відсахнувся, як людина, котра випадково натрапила на лігво сплячого лева. Порядні бюргери кидали перелякані погляди на глибокий шрам, що перетяв обличчя чужинця, і непомітно відсунули свої ослони. Проте моряк незворушно курив, ніби не помічав, який вражаючий ефект справила його розповідь на слухачів.
Відставник першим порушив мовчанку, бо він постійно і безуспішно намагався перечити цьому морському тиранові та відновити таким чином свої втрачені позиції в очах давніх приятелів. Тепер він намагався протиставити казкам чужинця свої не менш захопливі байки. Кідд, як завжди, був там головним героєм, про котрого офіцер зібрав низку історій із усієї провінції. Та моряк виявляв постійне роздратування однооким і слухав його дуже нетерпляче. Сидів, упершись однією рукою в бік, а лікоть іншої поклав на стіл, тримаючи в ній маленьку люльку, якою сердито пихкав. Ноги свої схрестив, але гупав однією час від часу об підлогу і зиркав поглядом василіска на красномовного капітана. Останній якраз згадував про те, як Кідд піднявся вгору Гудзоном із частиною команди, щоб закопати свою здобич.
— Кідд вгору Гудзоном! — перебив його мореплавець люто. — Та Кідд ніколи не був на Гудзоні!
— А я кажу, що був, — наполягав опонент. — І розповідають, що закопав свої скарби на мисі, який врізається в річку і називається Закутком Диявола.
— Хай йому грець із вашим Закутком Диявола! — вигукнув моряк. — Я заявляю, що Кідд ніколи не підіймався вгору Гудзоном. І звідкіля ви знаєте щось про Кідда та його прибічників?
— Що я знаю? — повторив відлунням відставник.
— Та я був у Лондоні під час того судового розгляду і мав приємність бачити, як його повісили на шибениці.
— Тоді, пане, дозвольте сказати вам, що ви бачили, як повісили гарного хлопця, до того ж, — він підсунувся до обличчя офіцера, — там було достатньо боягузів, котрих було б набагато доречніше стратити замість нього.
Відставного офіцера заціпило, але обурення його було просто несамовитим, що читалося в його єдиному оці, яке спалахнуло, як вуглинка.
Пічі Прау, котрий ніколи не міг змовчати, і цього разу взяв слово. Він примирливо зауважив, що джентльмен, безумовно, мав рацію. Кідд ніколи не ховав свої гроші ні на Гудзоні, ні навіть будь-де в цій околиці, хоча багато хто й стверджують таке. Насправді це був Брейді й інші буканьєри, котрі закопали свої скарби, як кажуть одні, у Бухті Черепах, інші — що на Лонґ-Айленді, а ще інші — десь біля Брами Пекла.
— І справді, — додав він, — я пригадую пригоди Брудного Сема, рибалки-негра, котрий багато років тому, як подейкували, мав якийсь стосунок до буканьєрів. Оскільки ми тут усі старі друзі і все залишиться між нами, то розкажу її вам.