Він уникливо промовив:
— Ви переоцінюєте мій вплив; комендант читав мої рекомендації, він знає, що я зовсім не знавець судових процедур. Якби я висловив якусь думку, це була б думка приватної людини, нічим не значніша від думки першого— ліпшого і в кожному разі багато менш варта від думки самого коменданта, який у цій карній колонії, скільки я знаю, має дуже широкі права; якщо його думка про цю процедуру така певна, як ви гадаєте, тоді я боюся, що цій процедурі прийшов кінець, навіть тут зайва моя скромна допомога.
Чи тепер офіцер зрозумів? Ні, він ще не зрозумів. Він жваво замотав головою, кинув короткий погляд на приреченого й солдата, що стрепенулись і відсахнулися від рижу, підійшов зовсім близько до подорожника, подивився йому не в обличчя, а десь на сурдут і мовив тихіше, ніж попередньо:
— Ви не знаєте коменданта; ви стоїте супроти нього і нас усіх — пробачте цей вираз — до певної міри нейтрально; ваш вплив годі було б переоцінити. Я був щасливий, коли почув, що ви самі будете присутні на екзекуції. Це розпорядження коменданта було спрямоване проти мене, але я обернув його на свою користь. Ви чули моє пояснення без впливу фальшивих нашіптувань і зневажливих поглядів — чого при першій участі в екзекуції не можна було б уникнути, — бачили машину і тепер маєте намір побачити екзекуцію. Ваш висновок уже певний; якщо є ще які дрібні сумніви, їх усуне вигляд екзекуції. А тепер я прошу вас: допоможіть мені проти коменданта!
Подорожник не дав йому говорити далі.
— Як же б це я міг, — вигукнув він, — це зовсім неможливо. Я так само не можу вам допомогти, як і зашкодити.
— Ви можете, — сказав офіцер.
Подорожник зі страхом побачив, що офіцер стискав кулаки.
— Ви можете, — повторив офіцер ще настирливіше. — Я маю один план, який мусить удатися. Ви вважаєте, що ваш вплив недостатній. Я знаю, що він достатній. Але припустімо, що ви маєте рацію, хіба в такому випадкові не слід для збереження цієї процедури спробувати все можливе, навіть недостатнє? Отже слухайте, щоб ви сьогодні в колонії якомога стримувалися висловлювати свою думку про судів ництво. Коли б вас не запитали прямо, ви не смієте говорити самі; ваші уваги мусять бути короткі й невиразні; вони повинні помітити, що вам важко говорити про це, що ви роздратовані, що ви, на випадок потреби одверто, мусіли б рішуче вибухнути прокльонами. Я не вимагаю, щоб ви говорили неправду, зовсім ні; ви повинні лише відповідати коротко, наприклад: "Так, я бачив екзекуцію", або "Так, я чув пояснення". Оце й тільки, нічого більше. Для роздратування, яке вони повинні помітити в вас, є досить причин, може навіть з вини самого коменданта. Він, природно, цілковито не розумітиме справи і прийме на свій рахунок. На цьому будується мій план. Завтра в комендатурі під головуванням коменданта відбудеться велике засідання всіх вищих урядовців. Збудовано ґалерію, яку завжди заповнюють глядачі. Я змушений брати участь у нарадах, але мене розриває огида. Ну, і вас у всякому разі напевне запросять на засідання; коли ви сьогодні дотримуватиметесь мого плану, запрошення перетвориться на настирливе прохання. Але якби з якихсь невідомих причин вас усе таки не запросили, ви мусите вимагати запрошення; що тоді ви його дістанете, немає сумніву. Отже ви сидите завтра з дамами в ложі коменданта. Він часто кидатиме погляди вгору, щоб переконатися, чи ви там. Після різних байдужих, смішних, розрахованих лише на слухачів справ — здебільшого це портове будівництво, завжди те саме портове будівництво! — мова перейде на судівництво. Коли б цього не сталося з волі самого коменданта або справа відтягувалась, тоді я сам потурбуюся, щоб це сталось. Я встану й складу звіт про сьогоднішню екзекуцію. Дуже стисло, тільки звіт. Подібні звіти там не практикуються, але я зроблю. Комендант, як завжди, подякує мені з дружньою усмішкою, а потім ви не втримаєтеся, щоб не скористатися з доброї нагоди. — "Щойно подано, — так або подібно до цього почне він, — звіт про екзекуцію. Я хотів би лише додати до цього звіту, що якраз при цій екзекуції був присутній великий дослідник, який, як ви знаєте, зробив велику честь нашій колонії, своїми відвідинами. І значення нашого сьогоднішнього засідання підноситься завдяки його присутності. Чи відмовилися б ми від бажання поставити великому дослідникові питання, як оцінює він екзекуцію за старовинними звичаями і процедуру, що відбувається перед нею?" Природно, скрізь оплески, загальне схвалення, я кричатиму найголосніше. Комендант уклониться вам і скаже: "Отже я ставлю питання від імені всіх". Тоді ви підходите до парапету, кладете у всіх на очах на нього руки, інакше дами схоплять їх і гратимуться пальцями. — І от нарешті починається ваше слово. Я не знаю, як я витримаю напруження до цього моменту. У своїй промові ви не мусите ставити собі ніяких меж, кричіть про істину, перехиляйтесь через парапет, ревіть, так, але ревіть комендантові свою думку, свою непохитну думку. Чи може, ви не хочете, це не відповідає вашому характерові, може, у вашій країні в таких випадках поводяться інакше, і це добре, і цього цілком досить, не вставайте зовсім, скажіть лише пару слів, прошепочіть їх, щоб почули тільки ті урядовці, що під вами, ви зовсім не мусите говорити про недостатнє відвідування екзекуції, про порваний ремінь, про огидну повсть, ні, все інше я беру на себе, і, повірте, якщо моя промова не вижене його з залі, то змусить стати на коліна, щоб урочисто проректи: "Старий коменданте, я схиляюсь перед тобою". — Оце мій план. Хочете ви допомогти здійснити його? Але, звичайно, ви хочете, більше того, — ви мусите.
Офіцер схопив подорожника за обидві руки та дивився, важко дишачи в обличчя. Останні речення він так кричав, що навіть солдат і приречений насторожилися; хоч вони нічого не розуміли, але перестали їсти й жуючи дивились на подорожника.
Відповідь, яку він мав дати, була з самого початку безсумнівна для подорожника, він занадто багато пізнав у своєму житті, щоб завагатися в цьому випадкові; він був принципово чесний і не мав страху. Одначе тепер, дивлячись на солдата й приреченого, він мовчав одну мить, але нарешті сказав те, що мусів сказати:
— Ні.
Офіцер довго кліпав очима, але не зводив з нього погляду.
— Хочете вияснення? — запитав подорожник.
Офіцер мовчки притакнув головою.
— Я ворог цієї процедури, — мовив тепер подорожник, — ще перше, ніж ви пояснили її мені. Вашим довір'ям я, природно, не зловживу ні за яких обставин, — я вже зважив, чи мав би я право виступати проти цієї процедури і чи мій виступ міг би мати хоч невелику надію на успіх. Мені було ясно, до кого я мусів би насамперед звернутися: природна річ, до коменданта. Ви ще більше вияснили мені справу, не посиливши тим, звичайно, мого наміру, навпаки, мене зворушує ваше чесне переконання, хоч і не може змінити моєї думки.
Офіцер мовчав, обернувся до машини, схопився за мідяну штангу і задивився, відхилившися трохи назад, вгору до кресляра, наче перевіряв, чи все в порядку. Солдат і приречений подружилися між собою; приречений подав солдатові знак, хоч це йому було дуже трудно, бо він був міцно прив'язаний, солдат схилився до нього; приречений щось йому прошепотів, і солдат притакнув головою.
Подорожник підійшов до офіцера і сказав:
— Ви ще не знаєте, що я хочу зробити. Свій погляд на процедуру я таки скажу комендантові, але не на засіданні, а наодинці; та я так довго й не затримаюсь тут, щоб узяти участь у якому-небудь засіданні; завтра рано я виїжджаю чи бодай сяду на пароплав.
Складалося враження, наче б офіцер не слухав.
— Отже процедура вас не переконала, — мовив він до себе і засміявся, як сміється старий з нетямущої дитини, а за сміхом приховує свої справжні думки.
— Так, надійшов час, — мовив він нарешті і подивився раптом на подорожника ясними очима, в яких світилась якась вимога, якесь прохання співчуття.
— Який час? — запитав неспокійно подорожник, але відповіді не дістав.
— Ти вільний, — сказав офіцер приреченому його мовою. Той спочатку не вірив.
— Ну, ти вільний, — сказав офіцер. Тільки тепер обличчя приреченого справді ожило. Правда? Чи це примха офіцера, що могла змінитись. Чи цей чужий подорожник випросив йому помилування? Що це таке? — здавалось, питало його обличчя. Але не довго. Як і слід було сподіватись, він хотів, коли вже міг, справді бути вільним і почав рухатися, скільки дозволяла борона.
— Ти порвеш мені ремені, — закричав офіцер, — заспокойся! Ми їх розв'яжемо. — І він взявся з солдатом, якому дав знак, до праці. Приречений тихо сміявся без слів, повертаючи голову то ліворуч до офіцера, то праворуч до солдата, не забував він і подорожника.
— Витягни його, — наказав офіцер солдатові.
З огляду на борону тут треба було діяти обережно. Приречений через свою нетерплячість уже мав кілька невеликих ран на плечах.
Але тепер офіцер ледве цікавився вже ним. Він підійшов до подорожника, знову витяг невелику шкіряну теку, перегорнув її, знайшов нарешті аркуш, якого шукав, і показав подорожникові.
— Читайте, — сказав він.
— Я не можу, — відповів подорожник, — я вже сказав, що не можу читати цих аркушів!
— Приглядайтесь уважно до аркуша! — сказав офіцер і приступив до подорожника, щоб читати з ним разом. Коли й це не допомогло, він почав водити малим пальцем з великої віддалі над папером, щоб ні в якому разі не доторкнутись до аркуша, і цим способом хотів полегшити читання подорожникові. Подорожник теж силкувався, щоб бодай цим догодити офіцерові, але нічого не міг вдіяти. Тоді офіцер почав читати напис по літерах, а потім прочитав усе ще раз зв'язно.
— "Будь справедливий!" — сказано тут, — мовив він, — тепер уже й ви можете прочитати.
Подорожник так низько схилився над папером, що офіцер, боячись дотику, відхилив його; подорожник, правда, вже не говорив, але було ясно, що він усе ще не може читати.
— "Будь справедливий!" — сказано тут,— повторив ще раз офіцер.
— Може бути, — сказав подорожник, — я вірю, що там так написано.
— Добре, — сказав офіцер, бодай частково задоволений, і зійшов угору з аркушем по драбині; з великою обережністю він умістив аркуш у креслярі і, здавалося, зовсім переставляв зубчатий механізм; це була дуже клопітна праця, бо йшлося також і про зовсім маленькі коліщата, часто офіцерова голова зовсім зникала в креслярі, так пильно хотів він перевірити зубчатий механізм.
Подорожник безперервно стежив знизу за цією працею.