Офіцер мусів помагати, коли солдат показав йому одірваний шматок ременя. Офіцер теж перейшов на його бік і сказав, обертаючися до подорожника:
— Машина дуже припасована; трапляється, що іноді щось урветься чи зламається, але з цього не можна робити помилково загального висновку; зрештою ремінь негайно замінимо; я застосую тут ланцюг; щоправда, від цього порушиться еластичність рухів правої руки. — І, накладаючи ланцюг, мовив він далі:
— Засоби на утримання машини тепер дуже обмежені. За попереднього коменданта до моїх послуг була каса, призначена тільки для цієї мети. Тут був склад, у якому зберігалися найрізноманітніші запасні частини. Запевняю вас, що я майже марнотратив, я маю на увазі раніше, не тепер, як запевняє новий комендант, який використовує кожну нагоду, щоб нищити старе устаткування. Тепер він сам керує касою машини, і коли я посилаю за новим ременем, вимагається, як речовий доказ, порваний, новий приходить аж за десять днів, але дуже поганої якості і мало придатний. І коли я тим часом користуюся машиною без ременя, ніхто тим не турбується.
Подорожник міркував: рішуче втручатися в чужі справи завжди річ ризикована. Він не був ні громадянином карної колонії, ні громадянином держави, якій вона належала. Якби він осуджував екзекуцію або хотів перешкодити їй, йому могли б сказати: чужинцю, мовчи; на це він не мав би що відповісти, хіба міг би додати, що він у цьому випадкові сам нічого не розуміє, бо подорожує з єдиним наміром спостерігати, а в жадному разі не зміняти чужі судові порядки. Але тут справа була все ж дуже спокуслива. Несправедливість процесу і нелюдськість екзекуції були безсумнівні. Ніхто не міг запідозрити подорожника в якихось корисних намірах, бо приречений був йому чужий, не земляк, людина, що не могла викликати його співчуття. Сам подорожник мав рекомендації високих урядів, прийняли його тут з великою пошаною, а що його запрошено на цю екзекуцію, це, здавалося, навіть вказувало на те, що від нього жадають висновку про цей суд. Це тим імовірніше, що комендант, як він тепер більше ніж ясно почув, не був прихильником цього процесу і майже вороже ставився до офіцера.
Раптом подорожник почув гнівний окрик офіцера. Саме як він не без зусилля засунув у рот приреченому повстяного чопа, приречений з почуттям нестримної огиди заплющив очі й почав блювати. З поспіхом офіцер зірвав його з чопа вгору і хотів обернути головою до ями, але було вже пізно: нечисть розпливалася по машині.
— У всьому винен комендант! — скричав офіцер і непритомно поточився вперед на мідяну штанґу, — машина забрудниться мені, як хлів.
Він показав подорожнику тремтячими руками, що сталося.
— Чи не силкувався я годинами переконувати коменданта, щоб за день до екзекуції не давали їсти. Але новий поблажливий порядок тримається іншої думки. Комендантові дами напихають чоловікові повну горлянку солодощів, заки його відведуть. Він усе своє життя живився смердючою рибою, а тепер мусить їсти солодощі! Хай би й так, я нічого не мав би проти, але чому не дають нової повісті, яку я випрошую вже чверть року. Як візьмеш без огиди до уст цю повсть, яку смоктали й кусали понад сто вмираючих?
Приречений поклав голову й виглядав дуже мирно, а солдат заходився сорочкою приреченого чистити машину. Офіцер підійшов до подорожника, що в якомусь передчутті ступив крок назад, але офіцер схопив його за руку і відвів набік.
— Я хочу одверто сказати вам кілька слів, — мовив він, — чи дозволите?
— Звичайно, — відповів подорожник і слухав з опущеними очима.
— Цей процес і ця страта, милуватися якою ви маєте сьогодні нагоду, не має тепер у нашій колонії жадного одвертого прихильника. Я єдиний її заступник і одночасно єдиний заступник спадщини старого коменданта. Про дальшу розбудову процесу я не можу й думати, я вживаю всі свої сили, щоб зберегти те, що є. Коли жив старий комендант, у колонії було повно його прихильників; частково я маю силу переконливості старого коменданта, але мені зовсім бракує його влади; наслідком цього прибічники розлізлися, їх ще багато, але вони не признаються.
Коли ви сьогодні, в день страти, підете до каварні і прислухатиметесь навколо, ви, можливо, почуєте лише двозначні зауваження. Все це прибічники, але під теперішнім комендантом і при його сучасному світогляді вони мені зовсім не потрібні. І тепер я питаю вас: чи повинна через цього коменданта і його дам, що впливають на нього, загинути, — він показав на машину, — оця праця цілого життя? Чи можна допустити до цього? Навіть бувши лише чужинцем пару днів на нашому острові? Але не можна гаяти часу, бо щось готується проти мого судівництва; відбуваються вже наради в комендатурі, на які мене не запрошують; навіть ваші сьогоднішні відвідини, здається мені, знаменні для загального становища; вони — боягузи і посилають наперед вас, чужинця. Як відрізнялась екзекуція за попередніх часів! Уже за день до страти долина повнилася людьми; всі сходилися, щоб лише побачити; наступного дня рано з'являвся комендант з своїми дамами; фанфари будили весь табір, я рапортував, що все готове; товариство — жаден вищий урядовець не смів не з'явитися — розташовувалось навколо машини; ця купа плетених стільців лише жалюгідний лишок з тих часів. Свіжовичищена машина блищала; майже до кожної екзекуції я брав нові запасні частини. Перед сотнями очей — всі глядачі стояли навшпиньки аж до отих схилів — сам комендант клав приреченого під борону. Те, що тепер може робити простий солдат, була тоді моя, президента суду, праця, і це робило мені честь. А тоді починалась екзекуція! Жаден фальшивий звук не порушував праці машини. Багато хто вже зовсім не дивився, лежачи з заплющеними очима в піску; всі знали: тепер говорить справедливість. У тиші чути було лише стогони приреченого, приглушені повстю. Тепер уже не вдається витиснути з приреченого сильніші стогони, яких не могла б заглушити повсть; а тоді голки, що пишуть, скапували їдку рідину, якої сьогодні не можна вже вживати. І от надходила шоста година! Годі було вдовольнити всі прохання бажаючих, щоб дивитися зблизька. Комендант з властивою йому проникливістю наказував, щоб насамперед дати змогу дивитися дітям; але я силою свого становища міг бути присутній завжди; часто сидів я тут навшпиньки з двома дітьми, праворуч і ліворуч, на руках. Як ловили ми всі вираз просвітлення на змученому обличчі; як завмирали ми в сяйві цієї здійснюваної і вже доконаної справедливости! Що за часи, мій друже!
Офіцер, очевидячки, забув, хто перед ним стояв; він обняв подорожника і поклав голову на його плече. Подорожник почував себе дуже розгублено і нетерпляче дивився через голову офіцера. Солдат закінчив чищення і насипав з бляшанки рижової каші до миски. Ледве зауваживши це, приречений, що, здавалося, вже цілком відпочив, почав діставати язиком кашу. Солдат усе відштовхував його, бо каша призначалася для пізнішого часу; але не менш непристойне було те, що солдат пхав туди свої брудні руки й жадібно їв кашу приреченого.
Офіцер швидко опанував себе.
— Я не хотів розчулити вас, — сказав він, — я знаю, що неможливо сьогодні розбудити відчуття тих часів. А зрештою, машина ще працює й діє сама собою. Вона діє сама, хоч і стоїть самотньо в цій долині. І трупи все ще падають під кінець праці у незбагненно ніжному леті до ями, хоч і не збираються, як колись, наче мухи, сотні людей навколо ями. Тоді мусіли ми навколо ями спорудити сильні поруччя, що давно вже знесені.
Подорожник хотів відвернути своє лице від офіцера і безцільно оглядався навколо. Офіцерові здавалося, що він оглядає порожнечу долини, тому він схопив його руки, обкрутився навколо нього, щоб упіймати його погляд, і запитав:
— Ви бачите ганьбу?
Але подорожник мовчав; офіцер відступив від нього на мить; розставивши ноги, узявшися в боки, стояв і дивився в землю. Потім підбадьорююче засміявся до подорожника і сказав:
— Вчора я був поблизу вас, коли комендант вас запрошував. Я чув запрошення. Я знаю коменданта. Я відразу зрозумів мету його запрошення. Хоч він і має досить сили, щоб виступити проти мене, одначе не зважується, а хоче усунути мене вашим вироком, вироком шанованого чужинця. Його розрахунок точний; ви другий день на острові, ви не знали старого коменданта і його поглядів, ви в полоні європейського світогляду, можливо, ви принциповий ворог смертної кари взагалі і такої машинової страти особливо, крім того, ви бачите, що страта відбувається без участі громадськості, похмуро, на вже дещо ушкодженій машині — взявши все це разом (так думає комендант), ви дуже легко могли б вважати мою процедуру неправильною. А коли ви вважаєте її неправильною, ви (я все говорю з погляду коменданта) не будете мовчати, бо ви певно покладаєтесь на свої випробувані переконання. Ви бачили багато відмінностей різних народів і навчилися поважати їх, тому ви, очевидно, не висловлюватиметеся проти процедури з усією рішучістю, як це ви може зробили б на своїй батьківщині. Але комендантові це зовсім і не потрібне. Вистачає одного побіжно, необачно кинутого слова. Не конче воно мусить відповідати вашим переконанням, аби лише йшло назустріч його бажанню. Я певен, що він дуже хитро випитуватиме вас. А його дами сидітимуть колом і наставлятимуть вуха; ви, прикладно, скажете: "У нас судова процедура інакша", або "У нас перед вироком допитують підсудного", або "У нас, крім смертної, є й інші кари", або "У нас тортури були тільки за доби середньовіччя". Все це зауваження так само правильні, як і самозрозумілі для вас, невинні зауваження, які не стосуються моєї процедури. Але як сприймає їх комендант? Я бачу його, цього доброго коменданта, як він відразу відсуває стільця набік і поспішає на балкон, я бачу його дам, як вони поспішають за ним, я чую його голос — дами називають його громовим голосом, — і ось він мовить: "Великий дослідник Заходу, що його завданням є дослідження судівництва в усіх країнах, щойно сказав, що наше старомодне судівництво нелюдське. На підставі висновку такої особистості я, природно, не вважаю можливим терпіти це судівництво. Отже відсьогодні я наказую…" і так далі. Ви хочете втрутитись, бо ви не сказали того, що він оголосив, ви не назвали моє судівництво нелюдським, навпаки, згідно з вашим глибоким переконанням ви вважаєте його найлюдянішим і найгіднішим людини, ви захоплені цією машинерією — вже пізно; ви не пройдете на балкон, уже наповнений дамами; ви хочете звернути на себе увагу; ви хочете кричати; але дамська рука затуляє вам уста — і я загинув разом з твором старого коменданта.
Подорожник мусів стримувати посмішку; отаке легке було завдання, яке він вважав занадто важким.