Він розпитував скульптора з науковою прискіпливістю і якомога пильніше роздивлявся барельєф, у роботі над яким юнак прокинувся, змерзнувши в одному лише спідньому одязі, коли пробудження зненацька приголомшило його. Згодом Вілкокс розповів, що мій дідусь винуватив свій похилий вік у тому, що так повільно розпізнавав ієрогліфи та й саме зображення. Багато запитань здалися відвідувачу вкрай недоречними, особливо ті, що намагалися з'ясувати, чи не пов'язаний він із підпільними культами чи товариствами; Вілкокс не міг зрозуміти, чому професор постійно обіцяє тримати в повній таємниці, якщо його допустять до участі в якій-небудь масовій містичній чи поганській релігійній організації. Коли ж професор Енджел упевнився, що скульптор нічого не знає про жоден культ чи таємну секту, він поставив гостеві вимогу надалі звітувати про свої сни. Наслідки не забарилися: після першої бесіди у рукопису занотовано щоденні відвідини юнака, під час яких він переказував приголомшливі фрагменти нічних марень, повсякчас пов'язані з якимись велетенськими темними кам'яницями, з яких плющить вода і з чиїх глибин голос чи свідомість вигукує монотонно тарабарщину, що таємничо вражає розум і не придатна до передавання на письмі. Два часто повторювані звучання – ті, що можна передати набором літер "Ктулху" і "Р'льєх".

З подальших записів випливало, що 23 березня Вілкокс не з'явився; розпити у співмешканців з'ясували, що його схопила якась незрозуміла лихоманка і родина забрала хлопця додому, на Вотермен-стрит. Він зарепетував серед ночі, розбудивши інших художників, що мешкали в тому будинку, і відтоді або лежав непритомний, або метався в гарячці. Мій дідусь одразу ж зателефонував його батькам, і з того моменту уважно стежив за перебігом хвороби; часто заходив до доктора Тобі на вулиці Таєр, який опікувався хворим. Розум юнака, затьмарений лихоманкою, очевидно, був у полоні таких дивних явищ, що доктора мимовільно кидало в дрож, коли він переказував про них моєму дідові. Тепер юнакові виділися не лише ті видива, які він бачив раніше, а також у його маревах з'явився якийсь дивний образ, створіння гігантського зросту "аж до хмар", яке підступало до нього.

Юнак жодного разу не описував створіння, яке воно є, але окремі сказані в гарячці слова, що їх переказав доктор Тобі, запевнили професора, що це має бути те саме безіменне чудовисько, яке він намагався зобразити у примареній ним скульптурі. Доктор зазначав також, що згадки про це створіння неодмінно передували черговій втраті свідомості. Температура його тіла, що досить дивно, не дуже перевищувала звичайну; але загальний стан, якщо не зважати на цю деталь, давав більше підстав діагнозувати, власне, лихоманку, а не розумовий розлад.

Другого квітня, біля третьої години дня, усі симптоми Вілкоксової недуги раптово зникли. Він підвівся в ліжку і здивовано побачив, що опинився вдома: ні про що з того, що сталося з ним з ночі 22 березня, уві сні чи насправді, він не пам'ятав. Лікар оголосив його здоровим, і за три дні він повернувся до свого помешкання; але професорові Енджелу він уже більше ні до чого не прислужився. Після одужання не лишилося жодного сліду дивних марень, і мій дідусь за тиждень перестав записувати його нічні переживання, які перетворилися на беззмістовні і непотрібні описи достоту звичайних візій.

На цьому перша частина рукопису закінчувалась, але посилання на деякі розрізнені нотатки дали мені багато матеріалу до роздумів – настільки багато, насправді, що лише закоренілий скептицизм, на якому тоді ґрунтувався мій світогляд, був причиною того, що я й далі не довіряв митцеві. Мені йдеться про записки, що змальовували сни різних людей за той самий період, коли на долю молодого Вілкокса випало бачити ці дивні видіння. Здається, моєму дідусеві вдалося швидко розпочати надзвичайно широке розслідування поміж майже всіх своїх друзів, у яких він вважав доречним попросити описи їхніх снів і датування будь-яких гідних уваги недавніх візій. Запитання, здається, було сприйнято по-різному; але, певно, він щонайменше отримав більше відповідей, ніж могла би опрацювати звичайна людина без секретарської допомоги. Оригінальне листування не збереглося, але в нотатках залишився ретельний і досить довгий огляд кореспонденції. Представники суспільних і ділових кіл – традиційна "сіль землі" Нової Англії – майже всі дали негативну відповідь, хоча в декого з них були тривожні, але безформні нічні марення, завжди між 23 березня і 2 квітня – коли молодого Вілкокса лихоманило. Людей від науки зачепило трохи сильніше, в чотирьох випадках неясні описи стосуються побіжних проблисків дивних пейзажів, а один раз згадано жах від чогось аномального.

Найбільш доречними виявилися відповіді художників і поетів, і я знаю, яка б почалася паніка, якби вони мали можливість зіставити свої враження. Оскільки самих їхніх листів, знову ж таки, не було, я підозрював, що укладач ставив навідні запитання або ж відредагував листування на підтвердження того, що йому кортіло побачити. Ось чому мені й надалі здавалося, що Вілкокс, якимсь чином обізнаний з попередніми відомостями, які мав мій дідусь, обманював його, старого науковця. А от відповіді, які він отримав від людей, що живуть у світі художніх образів, воістину вражають уяву. Від 28 лютого до 2 квітня чимало хто з їхнього числа бачив уві сні дуже дивні речі, химерність яких незмірно зросла в той час, коли скульпторові марилося у гарячці. Більше чверті з тих, хто відповів на прохання професора, оповіли про видовища і напівзвуки, схожі з тими, що описував Вілкокс; а деякі з сновидців зізналися, як страшенно боялися гігантського безіменного чудовиська. Один випадок, на якому професор зосередився окремо, закінчився дуже сумно. Йшлося про одного знаного архітектора, що захоплювався теософією та окультизмом. Він з'їхав з глузду того самого дня, коли молодого Вілкокса схопила лихоманка, і за кілька місяців віддав Богові душу, безупинно волаючи порятувати від якогось страшилища з пекла. Якби мій дідусь, наводячи ці випадки, зазначив прізвища сновидців, а не позначав їх номерами, то я міг би провести власне розслідування і спробувати перевірити достеменність зібраної інформації; але так уже склалося, що відстежити мені вдалося лише кількох. Усі вони, однак, цілковито підтвердили правильність запису своїх свідчень. Я часто запитував себе, чи всі адресати листів професора були б так само спантеличені, як ці кілька. Добре, що пояснювати їм, як воно було, вже ніколи не доведеться.

Вирізки з газет, як я вже зазначав, повідомляли про випадки паніки, маніакальної чи дивацької поведінки в людей протягом того ж періоду. Професор Енджел, напевно, скористався послугами якогось агентства з моніторингу преси, оскільки число витягів приголомшувало, а джерела походили з усього світу. Наприклад, наводився випадок нічного самогубства в Лондоні, де сновида-одинак вистрибнув із вікна, розбудивши сусідів жахливим криком. Про те саме свідчить сумбурний лист до редакції південноамериканської газети, де фанатик із побачених візій робить висновки про жахливе майбутнє всього світу. Повідомлення з Каліфорнії сповіщає про те, що членам товариства теософів роздали білі шати для якоїсь "знаменної відправи", що ніколи так і не відбулася, тоді як джерела з Індії стримано сповіщають про те, що місцевий люд наприкінці березня перебуває в неспокійному стані.

Захід Ірландії теж повнився дикими чутками й оповідками, і художник-фантаст на ім'я Ардуа-Бонно на Паризькому весняному салоні 1926 року виставив богохульне полотно "Пейзаж зі снів". А зафіксовані заворушення в божевільнях були такі численні, що лише якесь диво не дозволило медичній братії помітити чудернацькі збіги й дійти висновків про загадкові причини цього явища. Словом, це була страховита купа вирізок – цим усе сказано; тепер я вже навряд чи можу заховатися за холодним раціоналізмом, який примусив мене відкласти їх байдужо без усякої уваги. Але тоді я був переконаний, що молодий Вілкокс уже чув від професора про ті речі, які ще раніше привернули його увагу до цієї справи.

2. ІСТОРІЯ ІНСПЕКТОРА ЛЕҐРАССА

Давній казус трапився у 1908 році, сімнадцять років тому, коли Американське археологічне товариство проводило свій щорічний з'їзд у Сент-Луїсі. Професор Енджел, як і належить настільки авторитетній і обізнаній людині, брав помітну участь у всіх обговореннях; і саме він став одним із перших, до кого звернулися кілька сторонніх відвідувачів, які пов'язали з зібранням висококомпетентних вчених мужів надію отримати вичерпні відповіді на свої запитання й експертні рішення своїх проблем.

Проводирем цього гурту відвідувачів, який став незабаром центром уваги всіх учасників з'їзду, був нічим не примітний чоловік середнього віку. Він прибув аж із Нового Орлеана у пошуках деяких відомостей, які неможливо було дістати із тамтешніх джерел. Звали його Джон Реймонд Леґрасс, і за фахом він був інспектором поліції. Він мав на меті показати те, задля чого він, власне, і забився сюди здалека, – гротескну, відразливу й, очевидно, дуже стародавню кам'яну фігурку, чиє походження ніяк не спромігся визначити. Не варто думати, ніби інспектор Леґрасс хоча б трохи цікавився археологією. Навпаки, його бажання з'ясувати суть та призначення цього витвору мало суто професійні підстави. Ця фігурка, ідол, фетиш, хоч би що це було, дісталася поліції кілька місяців тому у лісистих болотах на півдні від Нового Орлеана під час рейду на збіговисько гаданих прихильників культу вуду. Церемонії виявилися настільки ні на що не схожими і жахливими, що поліціанти не могли не визнати – вони натрапили на темний культ, їм зовсім не відомий, що куди перевершує своїм бузувірством диявольські обряди інших африканських культів вуду.