Звинувачуйте мене. Звинуватьте білого, який старається вам допомогти усім тим, що знає. Звинуватьте білого, а нігера лишіть на волі. Звинуватьте білого, а нігер хай утече.
— Нігер? — перепитав шериф. — Нігер?
І тут Браун відчув, що має їх усіх у жмені. Хай там у чому його запідозрять, усе буде дурниця порівняно з тим, що він про когось іншого наговорить.
— Ви ж такі розумники, — каже він. — Тут у місті всі мудрагелі. Три роки вас за носа водили. Три роки ви його іноземцем називали, а мені було досить трьох днів, щоб здогадатися: він такий самий іноземець, як ото я. Здогадався ще раніш, ніж він мені сам сказав.
Усі на нього видивляються. І між собою перезираються.
— Добирай слова, коли про білого говориш, — попередив його заступник шерифа. — Байдуже, вбивця він чи ні.
— Я говорю про Крістмаса, — відрізав Браун. — Убив білу жінку, проживши з нею три роки на очах усього міста. І щораз далі від вас утікає, поки ви тут звинувачуєте чоловіка, який може знайти вам убивцю й знає, що він накоїв. У ньому негритянська кров. Я це розпізнав, коли тільки його побачив. А ви не розпізнали, хоч усі такі мудрі — шерифи й інші. Якось він мені сам признався, сказав, що частково нігер. Мабуть, сп'яну виляпав, не знаю. Хай там як, а наступного ранку Крістмас підійшов до мене, — Браун тепер говорив швидко, виблискував очима й зубами то на одного, то на другого, — та й каже: "Вчора ввечері я зробив дурницю. Гляди не зроби такої самої". "Що за дурницю?" — питаю. А він мені: "Подумай хвилинку".
Пригадавши штуку, яку встругав одної ночі Крістмас, коли ми були разом у Мемфісі, я втямив, що пропаду ні за цапову душу, якщо перечитиму йому, і кажу: "Я тебе зрозумів. Навіть не гадаю лізти в чужі справи. Я ніколи цього не робив, поки себе пам'ятаю". Та й ви боялися б, якби опинилися віч-на-віч з ним у цій халабуді. Там кричи не кричи — ніхто не почує. І ви теж би остерігались, аж поки люди, яким хочете допомогти, на вас же звалюють убивство, якого ви не скоїли.
Браун сидить, знай очима бігає, усі в кімнаті на нього дивляться, а знадвору обличчя до шибок поприлипали.
— Нігер, — обзивається заступник шерифа. — Я завжди відчував, що з цим хлопцем не все гаразд.
— І тому ви до сьогоднішнього вечора не зізнавалися, що там діється? — звертається шериф до Брауна.
Той сидить між ними, вискалив зуби, а отой шрамик біля рота — білий, як кукурудзяні пластівці.
— Ви мені покажіть, — каже, — такого, що повівся б інакше. — Ось що я вас попрошу. Лишень покажіть такого, що стільки прожив би з Крістмасом, пізнав би його, як я, й вчинив би інакше.
— Гаразд, — відповів шериф, — здається, нарешті ви кажете правду. А тепер ідіть-но з Баком і гарненько виспіться. А про Крістмаса я сам подбаю.
— Тобто в буцегарню мене, якщо я правильно зрозумів, — кинув Браун. — Посадите за ґрати, а самі винагороду візьмете.
— Стуліть-но писок, — незлобиво відказав шериф. — Якщо ви заслужили на винагороду, то я подбаю, щоб вона вам дісталася. Баку, відведи його.
Заступник шерифа підійшов, торкнув Брауна за плече, і той підвівся. Коли вони вийшли надвір, їх оточили витріщаки, що досі заглядали у вікна.
— То що, впіймали його, Баку? Оце він і є?
— Ні, — відповів Бак. — Йдіть, хлопці, додому. Розходьтеся, пора спати.
Байронів голос завмирає. Одноманітний, рівний, невиразний сільський речитатив розчиняється в тиші. Гість дивиться на Гайтавера співчутливо й водночас занепокоєно. Спостерігає людину навпроти, що заплющила очі, а її обличчям спливає піт, як сльози.
— Це достоту так? — питає Гайтавер. — Доведено, що в ньому тече негритянська кров? Подумайте, Байроне, що буде, коли люди… якщо його впіймають… Нещасна людина. Нещасне людство.
— Так сказав Браун, — відповідає Байрон спокійно, вперто, упевнено. — Навіть брехуна можна так залякати, що він говоритиме правду. Так само, як і порядного чоловіка можна тортурами присилувати до брехні.
— Еге ж, — згоджується Гайтавер. Він сидить випроставшись, заплющивши очі. — Але його ще не впіймали. Вони ще не запопали його, Байроне.
Байрон не дивиться на співрозмовника.
— Ще ні. Принаймні я не чув про таке. Сьогодні вони взяли собак-шукачів. Але ще не впіймали. Це остання новина, що я чув.
— А Браун?
— Браун, — каже Байрон, — пішов з ними. Може, він і допомагав Крістмасові. Та я так не думаю. Гадаю, найбільше, на що здатен Браун, — це підпалити дім. А навіщо це скоїв, якщо й скоїв, він, либонь, і сам не знає. Хіба покладав надію на те, що коли все спалити, то здаватиметься, ніби нічого й не було, а тоді вони з Крістмасом і далі гасатимуть на новенькій машині. Думаю, він вважає, що Крістмас скоїв не так злочин, як помилку. — Його задумливе обличчя потупилося, на ньому знову промайнула сардонічна гримаса втоми. — Тепер Браун уже в безпеці. Тепер Ліна знайде його, коли тільки захоче, якщо на той час він не полюватиме з шерифом і псами. Він ані гадки не має втікати… Адже ж просто перед ним висить ота тисяча доларів. Здається мені, що він прагне упіймати Крістмаса дужче, ніж будь-хто. Ходить з ними. Забирають його із в'язниці, він іде з ними, а тоді всі повертаються до міста й замикають його в камері. І сміх і гріх. Десь так, як ото вбивця сам себе ловить, щоб за себе ж таки дістати нагороду. Він начебто нічого не має проти. Ось тільки жалкує, що марнує час. Сидить у буцегарні замість того, щоб іти слідом. Так. Завтра я їй скажу. Скажу, що він тимчасово ув'язнений. А ходить із парою собак-шукачів. Напевно, поведу її до міста подивитися на них — на всіх трьох, як вони тягнуть смик і гавкають.
— Ви їй ще не сказали.
— Ще ні. Йому теж. Бо ж нагорода нагородою, а він таки може втекти. А якщо спіймає приятеля й дістане гроші, то, може, й одружиться вчасно. Але Ліна поки що не знає. Не більш, ніж знала вчора, коли злазила з воза на площі. З великим животом злазила помалу з чужого воза, між чужих людей і сама собі примовляла, наче тихо дивуючись, хоча, як гадаю, вона не дивувалася, бо ж добиралася поволі, пішки й без пригод: "Подумати тільки. Йшла аж із Алабами і ось я вже нарешті в Джефферсоні. Справді".
Розділ 5
Минула північ. Хоча Крістмас пролежав у ліжку дві години, та ще не спав. Почув Брауна раніше, ніж побачив. Відчув, як той підійшов до халупи, ввалився у двері й став на порозі, спершись на одвірок. Браун важко дихав. Ухопившись за одвірки, заспівав сахариновим, гугнявим тенором. Навіть від цього тягучого, смоляного співу, здавалося, тхнуло спиртним.
— Заткнися, — озвався Крістмас. Не ворухнувся й не підвищив голосу, одначе Браун зразу замовк. Ще трохи постовбичив у дверях, тримаючись, щоб не впасти. Тоді відпустив двері, й Крістмас почув, як приятель зайшов досередини, а за мить об щось перечепився. Запала тиша, повна важкого хрипкого подиху. З жахливим гуркотом Браун гепнувся на підлогу, вдарившись об Крістмасове ліжко, й наповнив кімнату гучним дурнуватим сміхом.
Крістмас звівся з лежанки. Десь біля його ніг лежав, регочучи й навіть не пробуючи встати, невидимий Браун.
— Заткнися! — наказав Крістмас. Браун і далі реготав. Крістмас переступив через нього і простяг руку до дерев'яної скрині, яка правила їм за стіл. На ній лежали ліхтар і сірники. Але до скрині не дотягнувся й пригадав брязкіт ліхтаря, розбитого через падіння Брауна. Нагнувся до п'яного, що лежав поміж ногами, намацав комір, виволік з-під лежанки, звів голову й став бити долонею — різко, сильно, зі злістю, поки припинився сміх.
Браун обм'як. Крістмас тримав його за голову й лаявся — тихо, майже пошепки. Підтягнув приятеля до його ліжка й кинув навзнак. Браун знову зареготав. Крістмас затис йому ніс і рот лівою долонею, а правою знову заходився бити — сильними, нечастими, розміреними ударами, немовби вділяв їх із ліку. Браун припинив реготати. Він пручався. Харчав, булькотів і шарпався під твердою рукою. Крістмас тримав його, поки той вгомонився й завмер. Тільки тоді трохи послабився затиск.
— Тепер ти замовкнеш? — спитав Крістмас. — Замовкнеш?
Браун знову запручався.
— Забери свою чорну лапу, виродку негритоський…
Рука знову здавила. Знову Крістмас ударив його по лиці. Браун замовк і лежав тихо. Крістмас розслабив руку. За якусь мить п'яний заговорив лукавим негучним голосом:
— Ти ж нігер, хіба ні? Сам же мені сказав. Сам зізнався. А я білий. Я бі…
Рука знову здавила. Знову Браун засмикався, забулькотів під рукою, слинячи пальці. Коли облишив борюкатися, рука розслабилася. Він лежав тихо, важко сопучи.
— Тепер стулиш писок? — спитав Крістмас.
— Так, — відказав Браун, відсапуючись. — Дай мені дихати. Я мовчатиму. Не души.
Крістмас розслабив руку, але не забрав її. Браун задихав легше, вдихи й видихи стали спокійніші, вільніші та рівніші. Не забираючи руки, яку подих обдавав то теплом, то холодом, Крістмас стояв у пітьмі над простягненим тілом і спокійно думав: "Щось зі мною станеться. Щось я зроблю". Не знімаючи лівої руки з приятелевого лиця, правою міг дотягтися до своєї постелі, де під подушкою лежала бритва з тринадцятисантиметровим лезом. Однак не зробив цього. Мабуть, думка зайшла так далеко, в такі нетрі, що підказала: "Це не той, що треба". Хай там як, а Крістмас не взяв бритви. За якийсь час забрав руку з обличчя, але не відійшов. Досі стояв над ліжком, дихаючи так тихо й спокійно, що сам не чув себе. Браун, теж невидимий, сопів тепер тихше, і за хвилину-другу Крістмас сів на свою лежанку та намацав у штанах цигарку й сірники. Спалахнув вогник, освітив Брауна. Перш ніж прикурити, Крістмас підняв сірника й глянув на приятеля. Той лежав горілиць, розкинувшись, одна рука звисала до підлоги. Рот був роззявлений. Поки Крістмас дивився, Браун захропів.
Крістмас закурив і щиглем відкинув сірника до відчинених дверей, споглядаючи, як на льоту гасне полум'я. Прислухався, щоб почути легкий, звичний звук, із яким спалений сірник досягає підлоги. Начебто почув. Згодом йому здалося, що, сидячи на постелі, він сприймає безліч звуків, таких самих тихих: голоси, бурмотіння, шепіт — дерев, темряви, землі, людей, себе самого. Інші голоси викликали в пам'яті ймення, часи, місця, які він знав усе життя, хоч сам і не усвідомлював цього, які були його життям. Крістмас думав: "Може, це Бог, а я не знав".