Він зліз із підводи, піднявся на ґанок, постояв там трохи й погукав: "Агов, хто тут?!" Каже, що всередині будинку було чути вогонь. Виламавши плечем двері, увійшов і побачив того, хто перший зауважив пожежу. То був Браун. Але чоловік цього не знав. Зауважив, що там стоїть хтось напідпитку й має такий вигляд, ніби щойно звалився зі сходів. Селянин обізвався: "У вас дім горить, пане", — і допіру тепер помітив, що той п'янющий як чіп. А пияк весь час запевняв, що нагорі нікого нема, що там усе одно горить і нема чого рятувати та зносити звідси.
Однак той із села зміркував, що нагорі не може бути великого вогню, адже горіла задня частина, ближче до кухні. Та й надто вже п'яний був цей чоловік, не міг орієнтуватися. Отож селянин відразу запідозрив щось лихе, бо пияк вперто не пускав його нагору. Однак рушив туди, п'яний спробував був його затримати, та той відштовхнув упертюха й пішов сходами. Сказав, що п'яниця подався вслід і далі запевняв, що нагорі нічого нема. А потім, коли селянин спустився й згадав пияка, того вже й слід захолов. Та тільки, напевно, не відразу згадав про Брауна. Бо, зійшовши нагору, знову став кричати й відчиняти двері, а тоді відчинив ті, що треба, двері й побачив її.
Байрон замовкає. Тепер у кімнаті не чути нічого, крім комах. За відчиненим вікном невтомно пульсують і б'ються, навіваючи дрімоту, рої й міріади цих комах.
— Побачив її, — озивається Гайтавер. — Він знайшов міс Берден. — Пастор не рухається. Байрон не дивиться на нього. Здається, розглядає свої руки, поки розповідає.
— Вона лежала на підлозі. Голова майже зовсім відтята. У жінки почало сивіти волосся. Селянин розказав, як він стояв там, чув вогонь, а в кімнаті вже був дим, ніби найшов услід. І як було страшно взяти жінку й винести, бо голова могла відлетіти. А тоді він збіг униз сходами, вискочив із будинку, навіть не зауваживши, що п'яного нема, кинувся на вулицю та наказав жінці чимхутчіш метнутися до найближчого телефону й подзвонити шерифові. По тому кинувся за будинок, до бака й уже набрав був повне відро, як зміркував, що це дурного робота, адже зайнялася вся задня частина будинку. Отож знову забіг усередину, піднявся сходами нагору, в кімнату, зірвав із ліжка покривало, закутав у нього тіло, схопив за кінці й сам собі завдав на спину, як ото мішок борошна, виніс надвір та поклав під деревом. Каже, те, чого він найбільше боявся, таки сталося. Покривало сповзло, тіло лежить на боці, а голова повернута назад, ніби оглядається. Якби, каже, вона зуміла ось так за життя оглядатися, то не довелося б їй тепер лежати з перерізаною шиєю.
Байрон змовкає й дивиться, зиркає на чоловіка за столом. Гайтавер не ворухнувся. Обличчя за двома осяйними вогниками окулярів обливається потом — безгучно й безупинно.
— Прийшов шериф, приїхала пожежна команда. Але не змогла нічого зробити, бо не було води для брандспойта. Цей старий будинок горів увесь вечір, я бачив дим і Ліні показав, коли прийшла. Я ж не знав тоді. Міс Берден відвезли до міста, там у банку був папір, де написано, що з нею робити, коли помре. Там значилося, що на Півночі, звідки вона приїхала, тобто приїхали її родичі, є небіж. Цьому небожеві надіслали телеграму і за дві години дістали відповідь, що він заплатить тисячу доларів тому, хто впіймає вбивцю.
Крістмас і Браун кудись сховалися. Шериф дізнався, що хтось жив у цій халупі, і тут усі зразу стали розповідати про Крістмаса та Брауна, всі, що мовчали, аж поки один із двох пожильців чи й два разом убили цю даму. До вчорашнього вечора нікому не вдавалося знайти жодного з цих двох. Селянин не знав, що п'яниця, якого він застав у будинку, й був Браун. Люди гадали, що втекли обидва — і він, і Крістмас. А вчора ввечері з'явився Браун. Уже тверезий, вийшов о восьмій годині на площу, став репетувати, що це Крістмас убив, і почав вимагати цю тисячу доларів. Викликали полісменів, відвели його до шерифа й сказали, що винагороду він дістане тільки тоді, коли впіймає Крістмаса й доведе його провину. І тоді Браун сказав. Про те, що коли вони з Крістмасом познайомилися, той уже три роки жив із міс Берден як чоловік із жінкою. Спершу, коли Браун поселився в Крістмаса, той сказав приятелеві, що весь час ночує в цій халупі. І якось одної ночі Браун не міг заснути й почув, що Крістмас вибрався з постелі, постояв над Брауновим ліжком, ніби дослухаючись, а тоді рушив навшпиньки до дверей, тихо відчинив їх і вийшов. Браун теж підвівся, пішов назирці за приятелем. Побачив, що той підійшов до великого будинку й зайшов чорним ходом. Чи то відімкнено там було, чи то ключа мав. Тоді Браун повернувся до халупи й ліг. Але не міг, каже, заснути, бо на сміх його брало, коли думав, яким спритником вважає себе Крістмас. Так і лежав добру годину, поки прийшов приятель. Браун не міг втриматися від сміху та сказав: "Ну ти й розсучий син". Тут Крістмас просто-таки завмер у пітьмі, а Браун лежить, регоче. Та й підсміхається. Ти, мовляв, не такий уже й спритник. Та й підкепковує, про сиве волосся торочить. Мовляв, якщо хочеш, то я згоден з тобою чергуватися потижнево, — ось таке комірне платитиму.
А потім Браун сказав, що цієї ночі дійшов висновку: рано чи пізно Крістмас уб'є її або ще кого-небудь. Ото ж лежав, сміючись і гадаючи, що приятель просто собі повернеться в ліжко, аж той запалив сірника. Браун перестав сміятися, тільки лежав і дивився, як Крістмас засвічує ліхтар і ставить на коробку поряд Браунового ліжка. Браун уже не сміявся. Лежав, а Крістмас стояв біля ліжка, дивлячись на нього згори. "Що ж, ти знайшов собі непогане посміховище, — сказав Крістмас. — Ото вже нарегочешся в перукарні, коли розказуватимеш завтра ввечері". Не добравши зразу, що приятель оскаженів, Браун щось йому ляпнув, але не так, щоб розлютити, а той каже, спокійно так, як звик: "Недосипаєш. Замало спиш. Тобі, напевно, треба довше спати". Браун питає: "Скільки?" А той відказує: "Може бути, що віднині й на віки вічні". Аж тоді до Брауна дійшло, що Крістмас оскаженів і не можна з нього кепкувати, тому й питає: "Невже ж ми не друзі? Навіщо мені плескати язиком про чужі справи? Повіриш на слово?" Крістмас відповів: "Не знаю. Плювати. Але мені ти можеш повірити на слово. — І глянув на Брауна: — Повіриш мені?" І той підтакнув.
Браун описав, як він боявся, що котроїсь ночі Крістмас уб'є міс Берден, а шериф запитав, чому б не було доповісти про ці побоювання. Браун пояснив. Він, мовляв, вважав: якщо нічого не скаже, то зможе далі там жити, запобігти лихові й поліцію не турбувати. Шериф пирхнув і сказав, що Браун дуже гарно про все подбав і міс Берден, цілком певно, подякувала б йому, якби знала. Ось тоді, як гадаю, Браунові засвітало, що й на нього самого падає підозра. Бо завів мову, що це міс Берден купила Крістмасові авто, що сам Браун умовляв приятеля перестати торгувати спиртним, поки вони удвох не вскочили у халепу. Полісмени дивляться на нього, а він дедалі швидше говорить, дедалі більше. Про те, як прокинувся в суботу рано-вранці й побачив, що Крістмас встав на світанку й вийшов. Браун знав, куди саме, й близько сьомої години той повернувся. Став у халабуді й каже, дивлячись на Брауна: "Я зробив це". "Що саме зробив?" — питає Браун. "Піди в будинок і подивися", — відповів Крістмас.
Браун сказав, що дуже налякався тоді, хоч іще не знав усієї правди. Як пояснив, гадав тоді, що Крістмас щонайбільше відлупцював її. А той тимчасом знову вийшов. Браун встав, одягнувся, а коли розпалював вогонь, щоб приготувати сніданок, випадково виглянув за двері й побачив, що у великому будинку горить кухня.
— О котрій годині це було? — запитав шериф.
— Мабуть, десь о восьмій, — відповів Браун. — А коли ще вставати, якщо ти не багач? Бог мені свідок, я не з багатіїв.
— Про цю пожежу, — зауважив шериф, — повідомили допіру по одинадцятій. І цей дім горів ще о третій дня. То ви хочете сказати, що старий дерев'яний будинок, хай навіть і великий, горітиме аж шість годин?
Ото ж сидить Браун, зиркає навсібіч, а ті полісмени з усіх боків за ним стежать, колом оточили.
— Я ж вам правду кажу, — запевняє Браун. — Ви ж її хотіли почути. — Глянув і туди, і сюди, сіпнув головою та як залементує: — А звідки мені знати, котра година була?! Гадаєте, коли гаруєш, як той нігер, на лісопильні, то заробиш собі на годинник?!
— Та ти вже шість тижнів не працюєш — ні на лісопильні, ані деінде, — заперечив помічник шерифа. — А якщо хтось може собі дозволити весь день кататися на новій машині, то він цілком може дозволити собі під'їжджати скільки треба до суду й дізнаватися з дзиґарів, котра година.
— Не моє це авто, кажу ж вам! — гукає Браун. — Воно належить йому. Купила цю машину й віддала йому жінка, яку він убив.
— Це не має значення, — втрутився шериф. — Дайте йому договорити.
І Браун повів далі, та все гучніше, та все швидше. Хотів, мабуть, вигородити самого себе за балаканиною про Крістмаса, аж поки випаде нагода хапнути оту тисячу доларів. Диво дивне, дехто гадає, що заробляти й роздобувати гроші — це гра без жодних правил. Браун запевняв, що, побачивши вогонь, навіть не гадав, що господиня ще в будинку, до того ж мертва. Казав, йому й на думку не спало заглянути в дім. Про одне думав: як би його пожежу погасити.
— І це було близько восьмої ранку, — докинув шериф. — Принаймні ви так стверджуєте. А ось дружина Гемпа Воллера повідомила про пожежу не раніш як об одинадцятій. Довгенько ж ви мізкували, поки збагнули, що не зможете голіруч вогонь погасити. — А Браун сидить між ними (двері замкнуто, а до шибок люди обличчями поприпадали), очі йому бігають, губа відвисла.
— Гемп стверджує: коли він виламав двері, в будинку вже був якийсь чоловік, — веде далі шериф. — І цей чоловік не давав Гемпові зійти нагору сходами. — А Браун сидить поміж них та й очима блукає.
На той час, мабуть, він упав у відчай. Гадаю, побачив не тільки те, як щораз далі й далі від нього та тисяча зелених. Побачив також, як хтось уже бере її. Мабуть, здавалося йому, що ці гроші вже вважай у руці, а витратить їх хтось інший. Бо ж, закинули Браунові, ти, мовляв, тільки тепер сказав те, що досі притримував саме на цей випадок. Ніби знав: якщо дійде до ручки, то таке свідчення тебе порятує, дарма що тобі, білій людині, зізнатися в такому — це чи не гірша річ, ніж бути звинуваченим у вбивстві.
— Гаразд, — каже Браун. — Давайте далі.