Драма втрати ідеалу (за повістю Івана Франка "Перехресні стежки")
Свій твір "Перехресні стежки" І. Франко друкував на сторінках львівського журналу "Літературно-науковий вісник" упродовж 1900 року. Кілька років, що передували роботі над ним і дали авторові матеріал для сюжету повісті, були в його житті надзвичайно драматичними. Одним з важких випробувань, що випали на долю Франка, був остаточний розрив з його коханою — Ольгою Рошкевич, листування з якою тривало цілих двадцять років. Історія їхнього кохання знайшла своє відбиття у показі любовної драми Рафаловича і Регіни в "Перехресних стежках".
Постать Євгенія Рафаловича письменник подає у двох планах: любов і боротьба. І якщо лінія боротьби має обнадійливу перспективу, то любов звершується трагічним фіналом. Спочатку мені було незрозуміло, чому автор обрав саме таку розв'язку, бо вольовий і чесний Євгеній вартий щасливої особистої долі. Але потім я усвідомив, що "украдене щастя" — не для нього. Наслідуючи високу і чисту мету чесного слу-жіння простому народові, молодий адвокат перебуває у стані активної діяльності, у думках про завтрашній день. Душевні ж сили Регіни вичерпалися, знущання Італьського стали нестерпними, життя втратило будь-який сенс.
Так, ми можемо заперечити: адже "любов творить чудо". Але Євгеній навряд чи у нього вірить, хоч і намагається протистояти невблаганній долі. Та це не можливо, бо в його душі вже розгорнулася драма втрати ідеалу.
Рафалович зустрічає Регіну через десять років після того, як пізнав щастя кохання до неї, що пробудило в Євгенієві якусь могутню силу, зробило навколишній світ у його очах яскравішим і барвистішим: "Він мав те почуття, що відніс якусь велику побіду, здобув щось безмірно цінне, був хвилину в раю".
Проте щастя виявилося короткочасним: Регіну, яка після смерті матері жила на утриманні своєї "цьоці", віддають заміж і забирають на постійне проживання у провінцію. Але любов виявилася непідвласною часові та голосові розуму, сонце в душі Євгенія не згасло, а біль незагоєної рани не вщух: "...той чоловік носить у своїх грудях глибоку, ледве загоєну любовну рану", "що по його серці пройшла не скажена буря, а тиха вбійна змора..."
Несподівана зустріч з Регіною стає для Євгенія великим потрясінням, свідченням якого став його хворобливий сон — марення ("водяна могила", з якої виринає тіло утопленої Регіни), а також боротьба почуттів. Ми бачимо, як його охоплює біль і жах: Євгеній бачить перед собою іншу Регіну. Ні, не така залишилася вона у його пам'яті: ніжна, хвилююча!
Теперішня Регіна вражає його: спокій на її обличчі надавав їй "виразу якоїсь тупості і байдужості": "То була якась вбліда, невдатна копія його ідеалу". На це розчарування накладаються брутальні слова Італьського, чоловіка Регіни, кинуті у її бік. У цю мить Рафалович відчуває водночас і жаль і зло втіхи ("Бачиш, бачиш, ось яке ти обрала!" — говорило в його душі вороже до неї почуття).
Мабуть, з цього і починається крах кохання. Так на якусь мить Євген намагається повернути свою любов, пристрасно заклинаючи Регіну покинути "прокляте гніздо". Напередодні він пересвідчився в чорній невдячності селян і тому, може, хотів забутися у коханні. Та доля вирі-шила по-своєму, і Регіна відмовляє йому. Скоро стане все навпаки, і вже Регіна буде пропонувати Євгенієві "украдене щастя", але зрозуміє, що прийшла за давно згаслим вогнем: "...пора наших любощів минула і ніяка сила не верне її", — каже їй Євгеній. Вона йде з життя, залишив ши по собі останній душевний порух — пожертву на потреби боротьби — незначний весільний скарб, розуміючи, мабуть, лише у такий спосіб зможе віддячити Євгенієві за чисте щастя недовгої любові.