Саме вони стали творцями так званої політики мультикультуризму, що гарантувала вільний розвиток мов і культур усіх етнічних груп Канади. Саме на Конгресі українців Канади ця політика була офіційно проголошена її прем'єр-міністром. Своєю ревністю до збереження мови і культури українці Канади зажили собі не ворогів, а друзів, здобувши повагу англійців, шотландців, євреїв, поляків, німців.
Варто зазначити, що державні установи Канади охоче запрошують до себе українців — випускників університетів, бо ті здавна мають репутацію працелюбів, добре володіють обома державними мовами — англійською і французькою, не забуваючи, звичайно, і своєї".
Берегти, плекати пам'ять роду і народу, шанувати батьків і Батьківщину закликають у своїх творах українські письменники.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА
"Русь не руська бачиться мені диковинкою, подібно тому, коли б народилася людина з риб'ячим хвостом або з собачою головою. Всяк мусить пізнати свій народ і в народі себе. Чи ти рус?.. Будь ним... Чи ти лях? Лях будь. Чи ти німець? Німечествуй. Француз? Французюй. Татарин? Татарствуй. Все добре на своєму місці і в своєму лиці, і все красно, що чисто, природно, що не є підробкоюІВАН МАЛКОВИЧ
Хай це, можливо, і не
найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми
долоньками
крихітну свічечку букви
"ї",
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви "є",
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша —
солов'їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам'ятати
навіть найменший
соловейко.
Тому не можна
Покладатися
тільки на солов'їв,
дитино.
Про біль і моральні страждання, яких зазнає людина, втрачаючи рідну мову, чудовий вірш написав поет Володимир Шовкошитний:
Я — украинец до седьмых колен.
Прапрадед мой шелками шит на Сечи.
И ни чужбина, ни турецкий плен
Его казацкой не лишили речи.
Мне этот клад передавал отец,
И мама с молоком передавала.
И пил я нежность их родных сердец,
И их любовь стихом во мне звучала.
Но закружило. На моей щеке
Густой щетиной проростали годы.
И стих на украинском языке
Я не пою, и не в угоду моде.
Я растерял, как воду у горсти,
Тот клад, что сохранил в неволе прадед, —
Не знаю языка, сказать по правде..
Простите, сыновья, и, дочь, прости.
Прости меня, прапрадіде-козаче.
Прости мене, мій споконвічний краю.
За те, що на російській мові плачу
Об тім, що мови рідної не знаю.
С. АНДРУСІВ
"Чого ж ми, українці, так спрагло тягнемося до свого минулого? Це ознака нашого духовного здоров'я чи, навпаки, невпевненості, ущербності й страху перед сучасним і майбутнім, історичної інфантильності? Так само, як окрема людина в хвилини зневіри і невдач, приниження рятує себе, віру в свої можливості, звертаючись до зоряних сторінок власного минулого, так і народ, коли утверджує себе поміж іншими народами, а ще більше тоді, коли настає загроза його духовного чи фізичного знищення, розчинення "на розпуттях велелюдних" історії, щоб вижити, апелює до свого минулого. Мабуть, так дерева під час бурі волають до свого коріння. "Народ живий, допоки жива його історична пам'ять. Кінчається пам'ять — кінчається нація, починається щось інше". Ці слова Д. Балашова б'ють по серцю кожного українця, хоч російський письменник передовсім мав на оці росіян. Відразу згадуєш процес денаціоналізації, що охопив Південно-Східну Україну, зокрема міста, чиє населення з частини нації перетворилося поступово у "щось інше", якому немає наукової назви, — уже не в українців, але ще не в росіян, — чи це не симптом кінця нації? Чому ж закінчується пам'ять, що віщує кінець нації,, адже пам'ять, як розмірковує герой історичної повісті Ю. Мушкетика "Літній лебідь на зимовому озері", — це найтривкіше з усього, що є у людей на землі? Пам'ять ніколи не закінчується сама по собі, вона закінчується лише тоді, коли її прикінчують — убивають.
Ми, українці, такі спраглі за минулим, історією, яку у нас постійно віднімали. Впродовж багатьох століть обрубували корені нашого минулого, і можна лише подивуватися, що, порубані, потоптані, понищені, вони знову відростали. Але підростали й нові рубачі. І палії також, що випалювали "каленим железом" і репресіями дух українства, національної самосвідомості — і горів він, горів, як неопалима купина, і не міг догоріти".
СТАНІСЛАВ ЧЕРНІЛЕВСЬКИЙ
Ви собі гадали: ми — телята?
Будем пастись там, де поженуть?
Ви гадали: назва наша клята
Кане потихеньку в каламуть?
Прогадали! Б'ється, оживає
Серце в журавлиному крилі!
Поки це століття ще триває —
УКРАЇНА — назва цій землі!