Степан Васильченко — Талант (скорочено)

Стислий переказ, виклад змісту

В селі К. загубила себе з романтичного припинення церковна хористка... Ховати її чином церковним тамошній священик позрікся. Люди принесли йому домовину з мерцем на подвір'я, поставили під вікнами, а самі розійшлися. Ховала поліція.

(З газетної хроніки)

І

"Буйне зелення в саду вже осінні золотарі позолотили, а подекуди палає воно, мов огненне.

Тихо в моїй кімнаті. Вікно в сад стоїть одчинене, і рине в його повітря, чисте й холодне, дише, як вино".

Учитель сидить, зігнувшись над своєю "торбою—мандрівницею", переглядаючи паперове шмаття: листи, шматок щоденника, "вірші... зелені, зелені, як рута..." І летять вони за вікно, на шматки подрібнені, без жалю. "Летіть вітрам на забавки, вечори змарновані, а ночі недоспані".

Навіщо все це та кдовго возив він із собою? Думає, згадує...

Ось початок якогось вірша чи пісні. І відразу ясно задзвеніло в ушах, як тоді, колись:

"Ви ось не спали іще, книжник і чернець?.."

І став пожовклий папір ніби оживати. "Зринають на йому у віночках із довгих вій блискаві карі очі, вихватилась коса ясна, що пасмо льону, зама-яна синьою стежкою".

Учитель підводиться і стає біля вікна. Атам хмари рожеві, сині, за ними грізні червоним маком полуменіють. У них вечірнє сонце потопає, борсається, ніби упіймалося в сіті.

А перед очима героя — з чорного в жалобі лісу мовчазна і сувора процесія. Під корогвами у квітках, у гірляндах, у стрічках несуть когось...

І йде на учителя з тих днів хмара—спогаданка...

Дивіться також

"І встає перед очима руїна — чорна, як головешка... Посередині — провалений дах". Двері трухляві, на них великий заржавілий замок. А бур'яну кругом — як лісу!

"Ходжу кругом школи, обдивляюся подвір'я і знову повертаюся до дверей, де хурщик поскладав мої подорожні речі".

Зайшло сонце, небо вкрили хмари, подув різкий вітер, бризнув дощ.

Нарешті прийшов сторож, заговорив до вчителя, як до давнього знайомого й відімкнув двері, щоб показати йому квартиру, де він житиме. А там поламаний стіл, два старих стільця, ліжко, з трухлих дощок змайстроване, свіжа на ньому солома, маленький каганчик, чорний від кіптю.

Учитель стоїть, задумавшись, над ліжком. А старий милується своєю роботою, говорячи, що все ж на ньому краще, ніж долі. Потім прощається, каже: спіть спокійно — злодійщини у нас не чути".

Учитель пішов подивитись у клас. Звідти дмухнуло "вогким, холодним льохом". Парти побиті та помережані школярськими ножами, на них через стелю чвиркають краплі дощу. Посередині класу стоять підпірки — стовпи.

Учитель сідає на стілець і замислюється. "Знову починати, знову привикати?.. Знову, попи, урядники, горілка, гризота, безпорадця?.. Ні, не буду тут я довго, сюди — на час, тільки на який час...

І помалу встає передо мною моє радісне, моє тепле, те, що завжди тепер світить і гріє мені,— університет..."

І увижається герою "цей храм юності чарівний, десь далеко—далеко палацом надхмаряним..." Шляхи до нього позарастали хащами непролазними, мурами високими їх перегороджено, глибокими безоднями перекопано. "Та сміливо й радісно топчу яті хащі ночами, січу терни, голими руками мури ламаю, мов крилами перелітаю безодні... Лечу..."

Ярко палає вогонь учителевих мрій, захотілося негайно почати втілювати в життя свої прагнення. І ніби магнітом потягло до чемоданчика, де складені підручники та "зшитки".

Витягнув книжку тільки глянути — і, як у воді, потонув у ній. Кинувся, ніби зі сну, аж тоді, як відвалився десь і гупнув шмат глини. А дощ все іде, і ніч вже зовсім глуха. А з усіх боків шумлять вікна — плачуть... Так гірко плачуть, немов вже ніколи не буде ні сонця, ні ясних днів.

Але в серці учителя грає радість, як вино. "Ой ви, дурненькі, заплакані вікна: сонце — буде, будуть дні радісні, ясні, будуть пісні, квіти, будуть радощі, сміхи... Будуть!.."

II

Ранок. Хтось постукав удвері. Це "тутешній дяк": "сива шапка, пальто — наопашки, під рукою кавун. Сміливі сірі очі, шовкові русі кучері — гарний..."

Назвався: "Дяк Запорожець. Довідався, що приїхав учитель у школу, не втерпів. Вирішив зайти познайомитись. Вибачте, у нас по—простому..."

Посідали, почали розмову про одне, про друге... Про місцевого попа, отца Василя. "Дерій, зажера, заїдливий,— каже дяк.— Ми з ним не терпимо один одного". Одне рятує дяка від попівського гніву: те, що його дядько — в консисторії. Та й селяни його підтримують.

Біля губів у дяка — риска непокірна, уперта. Каже, що не проходило й місяця, щоб не скаржилися на нього. А то й покуту відбував у монастирі. Огидло йому все це до краю.

Учитель каже, що коли так, то йому можна було б покинути все це, але запорожець сумно відповів, що тоді візьмуть у москалі,

Потім дяк стиха почав співати. "Голос затремтів юнощами, мрійно і лагідно". І ось на всю школу шугнуло:

Де ти бродиш, моя доля.

Дістав пляшку, але вчитель говорить, що не п'є і не буде. Дяк неймовірно подивився — як це, козак — і не п'є. Потім ображено підвівся й сказав, що, певно, вже хтось наговорив на нього. Ну та нічого, плакати не буде... І пішов.

"Химерна якась людина".

Ill

"Андрій Маркович, старший учитель у школі,— рудий кремезний паруб'яга. Обличчя — червоне в ластовиннях; у синіх очах, як скеляз—підводи, виблискує криця. Ходить у свиті в бобриковій, а штани носить на випуск. На голові — кашкет із оксамитовим околишем, арматурка, кокарда. Здіймає він з голови того кашкета обережно, як архирей митру, і раз у раз здуває порох.

Людина занадто практична, ретельно акуратна, хитренька, до всього допитлива. Не припав він мені спершу до душі".

Він теж поставився до вчителя з недовірою. Певне, десь почув про його репутацію неспокійного учителя.

Після перших розмов із ним герой почав уникати зустрічей, але став помічати, що колега підглядає за ним, коли він допізна читає книги, бо заняття ще не починалися.

Андрій Маркович же, на диво, стає дедалі лагіднішим до вчителя, заводить розмови.

Якось одного вечора старший учитель зайшов до колеги, трохи сконфужений, пильно їв очима книги того.

Спитав, чи не до іспиту готується. Учителеві не хотілося зізнаватися йому в своїх таємних замірах, тому сказав сухо, що має таку думку.

Було помітно, що чим непривітнішими ставали слова, тим більше в Андрія Маркевича розгоралася цікавість. Коли вчитель сказав, що хоче скласти екзамен на атестат зрілості, той засяяв і признався, що теж мріє про університет. Правда, для цього треба ще багато готуватися, та він роботи не боїться, звик. Тільки самому тяжко дуже: нема з ким порадитись, нема кого розпитати.

"Слухаю далі і сам собі віри не діймаю: ніколи, я не сподівався знайти в цьому селюкові, в цьому на перший погляд грубуватому, практичному в житті парубкові, знайти такої гарячої жаги до науки, такого ніжного суму за нею, такої туги.

— ...Часом глянеш, які нам ставлять мури на тому шляху, то іноді од-чай візьме. І хочеться піти туди, стати під брамою університету: кричати, прохати, за поли хапати, щоб впустили туди, а як ні — то краще, не одходячи, об той мур разбити голову...

Ніби не та людина: здалося, щось тепле, щось рідне почув я у йому.

Розмова загорілася, як сухий хмиз на огні.

Щира, гаряча, довга".

IV

"У якесь свято познайомився із нею, з Тетяною".

Вона почула, мабуть, що приїхав новий учитель, і прийшла довідатися. Ще раніше він чув про неї, що вчилася в міській школі, співає в церковному хорі й заводить любощі з писарями та регентами. Охоча до жартів, до вигадок.

Коли вчитель вперше побачив її, то не повірив, що це і є Тетяна.

"На мене пильно дивились цікаві очі. Великі, довірчиві, карі.

Ці очі зразу викликали в мене якесь хвилювання і без слів казали, що це та дівчина, що про неї мусять люди говорити.

Висока, ставна аж ніби понижчала стеля од неї в кімнаті в Андрія. Коса біляста. Старанно причесана й пригладжена, проте непокірно набухає і в'ється по голові кучерявою березкою... Щось невпокійне на обличчі... Коли губ якась сумовита креска... Щось загадчане. Хто вона? Звідки?"

Андрій помітив, яке враження на вчителя справила гостя, підійшов до Тетяни, поклав їй руку на плече й жартівливо спитав, чи й цього року вони будуть "театри грати".

Дівчину ніби голкою хто вколов. Засоромилась, затулилася. Стало помітно і шию, степовим сонцем спалену, і стернею подряпані руки. Таємничі чари розвіялися.

Андрій тим часом продовжував розповідати насмішкувато, що "театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр".

Тетяна не витерпіла, закричала, що це неправда, то їхні вороги таке вигадали, а Андрій Марковим зареготався, удоволений. Дівчина засоромилась, але далі й сама засміялась.

Тоді Андрій уже без жарту, зітхнувши, сказав колезі, що в Тетяни Гнатівни такий чудовий голос — як затягне соло, то аж "снігом сипне поза спиною". Ось трохи освоїться — почуєте. Вона дівчина не горда, товариська... Хіба що книжок боїться. Взялася готуватися на вчительку, та скоро покинула.

Тетяна винувато зітхнула. Потім раптом з її очей бризнув сміх, і вона взялася піснею передражнювати якусь із сільських горлатих дівок.

"Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.

Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам".

Тетяна кивала очима Андрієві, закликала підтримати пісню. Той, хоч опирався, але не витримав, підхопив дужим голосом:

Коло броду беру воду, По тім боці мої карі очі.

Потім засоромився свого пориву, вмовк. І подивився синіми очима на дівчину: "Тетяно, золото!.. Може, з нас люди будуть, давайте учитись.

Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає".

V

Люди того року спізнилися посилати дітей до школи, і з'явилася тривога, що вони зовсім про неї забули.

Аж ось похолоднішало, і селяни посунули гуртами записувати новачків до школи.

Новаки приходили з батьками та матерями у повному своєму наряді: у великих чоботях, у батьківських жилетках, з пошарпаними букварями під рукою, причесані, вмиті, з червоними носами. Увіходили з рішучим виглядом брати ту науку зразу за роги.

1 2 3

Дивіться також: