Він влаштовував шикарні обіди для вищого світу, в якому посів певне становище. Молодь бачила в ньому справжній ідеал: поєднання культурності з витонченістю світської людини, Доріан Грей був для цих юнаків і ідеалом, і законодавцем мод. Для Доріана найпершим мистецтвом було саме Життя, він розмірковував над людською історією — над роками безглуздого пуританства та моралізаторства, він погоджувався з думкою лорда Генрі про "новий гедонізм". Певний час Доріан захоплювався католицтвом. Він, звісно, не збирався приймати якісь догмати віри: його вабили красиві і урочисті ритуали, парчеве вбрання священиків, спеціальні ритуальні предмети, — словом, краса обрядовості цієї релігії.
В інший час Доріан захопився німецьким дарвінізмом, його вабила можливість пояснювати всі почуття і порухи душі тільки особливими нервовими імпульсами, функціями клітин мозку. Пізніше він заходився вивчати дію запахів і навіть мріяв створити науку про їхній вплив на людину. Був період, коли Доріан віддався музиці, в його колекції з'явились екзотичні музичні інструменти, проте і вони скоро йому набридли. Довго тривала пристрасть до коштовних каменів. Читаючи про розкішний одяг та речі, які оточували видатні постаті минулого, Доріан із сумом думав про те, як швидко час руйнує все красиве. Пізніше протягом цілого року Доріан колекціонував вишивки, тканини і гобелени, в нього були найрозкішніші та надзвичайно рідкісні зразки, особливо його вабило церковне вбрання, і він зібрав цілу колекцію. Всі ці захоплення допомагали Доріану відвернутись від жаху, який він часом відчував, спостерігаючи за портретом. Темні чутки про життя юнака почали поширюватись ще коли йому було років з двадцять п'ять, і кількість цих пліток тільки збільшувалась: хтось говорив, що Доріана бачили в непевних брудних закладах віддалених кварталів Вайтчеплу, що він знайомий зі злодіями та фальшивомонетниками. Помітили, що багато хто з друзів Доріана з часом починають його уникати, а колись закохані в Доріана жінки бліднуть з сорому і жаху, тільки-но він увійде. Та Доріан не особливо переймався дим, знаючи, ідо суспільство все одно цінує людей багатих і з гарними манерами. Зрештою, так і було. Він любив роздивлятися портрети своїх предків, розмірковуючи над тим, що кров усіх цих людей тече в його жилах. Багато разів він читав і перечитував книгу, яку чимало років тому надіслав йому лорд Генрі, Доріан навіть замовив різні її видання, в розкішних обкладинках. Він був отруєний цією книгою. "І в якісь миттєвості Зло було для нього лише одним із засобів здійснення того, що він вважав красою життя".
РОЗДІЛ XII
Напередодні свого тридцять восьмого дня народження, повертаючись пізно ввечері додому, Доріан Грей помітив на вулиці Безіла Холлуорда, та зробив вигляд, що не впізнав його і попрямував далі. Проте Безіл наздогнав Доріана, виявляється, художник чекав на нього, та не дочекався. Безіл мав від'їжджати до Парижа на півроку, а до того хотів побачити Доріана. Вони увійшли в дім, і Безіл розпочав важливу для нього розмову. Він говорив про ті темні чутки, які ходять Лондоном про Доріана Грея. Він питав, чому деякі поважні люди виходять з кімнати, тільки-но туди увійде Доріан, чому близький друг Доріана наклав на себе руки, а інший його знайомий заплямував своє ім'я і мусить залишити Англію. Доріана бачили, коли він, перевдягнений, виходив із найбрудніших і найнепристойніших кубел. За словами Холлуорда, Доріан мав на людей дивний вплив, і цей вплив повсякчас був згубним. "Ви заразили їх [своїх друзів] шаленим жаданням насолоди. І вони скотилися на дно. Це ви їх туди зіштовхнули!" — гірко говорив Безіл. Чи правдиві всі ті плітки, що поширюють люди про Доріана, — думав Безіл і не знаходив відповіді. "Чи знаю я вас насправді? — питав він колишнього свого друга. — Я вже ставлю собі таке питання. Та щоб відповісти на нього, я мав би побачити вашу душу..." У Доріана вирвався злий сміх, і він запропонував Безілові втілити в дійсність його бажання. Доріан сказав, що веде своєрідний щоденник, і запропонував художнику піднятися з ним нагору. Він повів Холлуорда до кімнати, де зберігався портрет.
РОЗДІЛ XIII
Доріан провів Безіла нагору. "То ви неодмінно хочете знати правду, Безіле?" — перепитав він. "Так", — відповів той. Доріан зірвав покривало з портрета. І в художника вирвався крик жаху. Він ніби впізнавав свою роботу, але з портрета дивилася підстаркувата і жорстока людина, яка все ще зберегла тінь колишньої вроди. Холлуорд обернувся до Доріана, нічого не розуміючи, його губи сіпалися, в роті пересохло, і він не міг вимовити ані слова. Доріан спокійно спостерігав за ним, а потім нагадав про своє дивне бажання, яке палко висловив багато років тому, в день створення портрета, і яке таки справдилося. "Я бачив в вас ідеал... Боже, кому я поклонявся! У нього очі диявола!.." — вигукнув Безіл. Свічка випала з рук Холлуорда, Доріан ридав біля вікна. Та раптом його охопила злість і ненависть до художника, бо саме він створив цю картину, отже, він винний у стражданнях Доріана. На скрині неподалік Доріан угледів ніж і вже за мить підскочив до Безіл а і завдав йому кілька смертельних ударів. Доріан замкнув двері, він був навдивовиж спокійний. Він пішов униз, де заховав речі Холлуорда, збираючись їх потім спалити. Якийсь час Доріан розмірковував, потім одягся і вийшов на вулицю, подзвонив у вхідні двері, нібито тільки повернувся додому і забув ключі. Зайшовши до себе в бібліотеку, Доріан довго про щось думав і, нарешті, заходився шукати адресу чоловіка, що був колись його другом.
РОЗДІЛ XIV
Наступного ранку, прокинувшись від якогось приємного сну, Доріан написав два листи: один поклав до кишені, другий попросив віднести Аланові Кемпбелу. Цей чоловік колись був його другом, але потім їхня дружба різко обірвалась. Алан закінчив курс природничих наук, багато часу проводив у лабораторіях і добре знався на науці, зокрема на хімії.
Чекаючи, Доріан намагався не думати про все, що сталося вчора, він заходився читати вірші Готьє "Емалі та камеї", його зачаровували описи Венеції, та думки час від часу поверталися до мертвого тіла, що й досі лишалось нагорі. Доріан чекав на Кемпбела і дедалі сильніше хвилювався. Аж ось він прийшов, "суворий і вельми блідий". Чоловік і знатися не хотів із Доріаном після якихось загадкових подій, які поклали край їхній дружбі, але, прочитавши листа, в якому йшлося про "питання життя чи смерті", таки приїхав. Після напруженої паузи Доріан Грей спокійно розповів Алану про мерця, який знаходиться у замкненій кімнаті, і виклав суть свого прохання: треба позбутися тіла. "Я рішуче відмовляюся мати з вами справу. Бережіть про себе свої огидні таємниці, вони мене більше не цікавлять", — рішуче відказав Кемпбел, не реагуючи на благання Доріана. Але той вдався до погроз: показав Кемпбелу загадкового листа, написаного вранці, і пообіцяв надіслати його. Вчений смертельно зблід і мусив погодитися. За якийсь час з усіма необхідними інструментами і речовинами Алан замкнувся нагорі. Проводжаючи його туди, Доріан випадково вгледів дивну червону вологу, що з'явилася на руці портрета, він здригнувся і закрив картину покривалом. Як тільки Кемпбел пішов, Доріан кинувся нагору. У кімнаті стояв різкий запах азотної кислоти, мертвий чоловік зник.
РОЗДІЛ XV
Того ж вечора Доріан гостював у леді Нарборо. Нерви його були вкрай напружені, але йому вдавалося це приховувати, хіба що лорд Генрі помітив щось дивне в його поведінці. Гостей було багато, але Доріан нудьгував. Лорд Генрі, як завжди, був надзвичайно дотепним, і дами слухали його з цікавістю та захопленням. Обговорювали життя світу, і присутність лорда Генрі втішала Доріана. Їдучи додому, він відчував, що страх знову повернувся. Зачинившись у бібліотеці, Доріан спалив пальто і саквояж Холлуорда. Запах від палаючої шкіри був нестерпний, голова йшла обертом. Опівночі, переодягнений у простолюдина, Доріан вийшов з дому і, сівши в кеб, назвав кучеру якусь адресу.
РОЗДІЛ XVI
"Лікуйте душу відчуттями, а відчуття хай лікує душа" — ця фраза лорда Генрі постійно виникала у свідомості Доріана; чи насправді відчуття можуть вилікувати душу? — запитував він себе. Убивці немає прощення, але можна все забути. І Доріан вирішив забути все, вбити минуле. Їдучи в кебі крізь холодний дощ, він кусав губи, катуючись болісним жаданням опіуму. Грубі сварки і бійки, брудні кубла, відчайдушний розгул, ницість злодіїв вражали уяву Доріана Грея сильніше, ніж витвори мистецтва, бо давали йому забуття, отже, вони були йому потрібні. Нарешті кеб зупинився біля якогось темного провулка, Доріан йшов, озираючись, і за кілька хвилин опинився в коридорі брудного старезного будинку. Йому в обличчя ударив задушливий запах опіуму, і ніздрі його із насолодою затремтіли. Випадково він зустрів Адріана Синглтона, юнака зі світських кіл, який так низько впав, що з ним і знатися ніхто не хотів. Безіл Холлуорд колись сказав Доріанові, що розбите життя цього юнака — справа рук Доріана Грея. Доріан не міг дивитися на Синглтона без болю, тож вирішив піти в інше місце. Одна з жінок хрипко закричала йому услід: "Утікає диявольська здобич! ...А тобі хочеться, щоб тебе називали Прекрасний Принц, еге ж?" На цих словах моряк, який дрімав за столом, почав шалено оглядатися навсібіч... У темному провулку хтось несподівано схопив Доріана за плечі і притис до стіни, тієї ж миті клацнув курок і блиснув в темряві револьвер. "Ви розбили життя Сибілі Вейн, а Сибіла Вейн — моя сестра, — сказав незнайомець. — ...Моліться Богу, тому що ви зараз помрете". Раптом у душі Доріана промайнула надія: Сибіла Вейн померла вісімнадцять років тому, а він через чари портрета виглядав ледь на двадцять. "Скільки років як померла ваша сестра? — вигукнув Доріан і, дочекавшись відповіді, продовжував. — Вісімнадцять років! Та підведіть мене до ліхтаря і погляньте на мене!" І Джеймс Вейн Легко повірив, що мало не припустився страшної помилки, а Доріан неквапливо попрямував далі. "Чому ти не вбив його?" — прошипіла жінка, що гукала Доріана біля буфету, а тепер виринула з темряви біля Джеймса Вейна. Та на Джеймсові пояснення вона тільки гірко засміялася і сказала: "Цей гірший від усіх тих, хто приходить сюди.