Твір-роздум. Звертаюся до Вас... (після ознайомлення з творчістю Тараса Шевченка)
Уже стільки про Вас сказано, стільки написано, що моє слово буде лише моїм бажанням показати, що Ви для мене — це мірило мого власного сумління і бажання довести своє право на самобутність і бути особистістю. Я маю свою особисту думку щодо багатьох питань сучасності і, зокрема, щодо ставлення до Вас і до Вашої творчості.
Мені дуже жаль, що Вас перетворили в певний ідеал чи еталон (воно-то так і є певною мірою, але ось така незаперечна ідеалізація підносить Вас на таку височінь, що часом думаєш про певну недосяжність). Для чого це було зроблено? А ми не вміємо інакше! Ми повинні комусь поклонятися. Ми без цього не можемо, не могли і наші батьки (бо їх до цього призвичаїли), а тепер вони і нас до цього схиляють. А як же інакше? Раптом усі усвідомили, що Шевченко — геній! Пророк! Таке враження, що хтось донедавна сумнівався в цьому. І не маємо щонайменшого бажання зіставити свій світогляд з тим, чому присвятили Ви своє життя. Ні, нам набагато легше створити новий пам'ятник й урочисто відкрити його, час від часу покладаючи туди квіти. Чи не ховається в цьому якась доля лицемірства, бо пам'ятники віддаляють від нас історію, вони слугують лише нагадуванням про історичні віхи, а не вбирають у себе весь той суспільний дух, що створює свої високоморальні цінності і дбає про їх збереження.
Тарасе Григоровичу, пробачте за наше лицемірство, за створення кумира (бо ж про це і в Біблії сказано: "Не сотвори собі кумира"). По-моєму, єдиний, хто зрозумів Вас, і відчув Вашу потребу в розумінні нащадками тих ідеалів, від яких Ви не відреклися, — це був Симон Петлюра. Він єдиний це помітив, і я теж зрозумів, наскільки ви були самотнім тоді. Інколи здається, що зараз Ви теж були б самотні. Але то тільки здається... Ви писали про дуже важливі речі, які й сьогодні здаються такими сучасними, наче щойно народжені рядки. Але суспіль-ство відвертається від тієї правди, яка боліла Вам, яка щодень нагадує про себе сьогодні. Я часто міркую ось про такі речі: а якби Ви жили у нашому столітті, як би склалося Ваше життя? Мені здається, що Ви були б поруч із тими, хто не зраджував ідеалів, а заради них ішов у Сибіри і на Соловки, відбував свій термін ув'язнення і, так само, як і Ви, робив це для майбутніх поколінь, щоб не заснули онуки, заколихані облудністю красивих слів, що не збігаються з реальністю.
Можновладці б Вас не любили. Я маю на увазі сучасних "царків" і "царів". Але Ви не були б самотні... Обов'язково знайшлися б однодумці, для кого було б принциповим Ваше твердження: "Караюсь, мучусь, але не каюсь..." Говорити правду в усі часи було непросто і часто небезпечно. Ви говорили правду заради нас, щоб ми не виросли такими байдужими, про що ви застерігали в "Гайдамаках": "А онуки? Їм байдуже, панам жито сіють..." Я не хочу бути "байдужим онуком", хочу мати свою думку. Я заперечую фальшиві святкування з нагоди якоїсь дати, пов'язаної з Вашим життям. Вважаю, що кращим пам'ятним вшануванням була б щоденна турбота про тих дітей, хто мов одірвались від гілля, про жінок, які виють совою від горя й нестатків. Тоді це дійсно була б "сім'я вольна, нова" — нове суспільство, де на першому місці були б високоморальні загальнолюдські цінності. А що може бути вищим за людину та її ідеали?