Війна — найбільше з лих
І виростають покоління,
Котрі не чули тишини.
О, найстрашніше з літочислень
Війна — війною — до війни!
/ Л. Костенко /
Історія людства рясніє війнами. Чи був хоч один день, коли ніде на планеті не точилася війна?
Війни міждержавні і громадянські, локальні і світові, справедливі і загарбницькі. Ще за печерних часів люди воювали за їжу, за зручнішу печеру, за жінку. Пізніше — за іншу здобич, за дорогоцінне каміння, перли і золото, за невільників. Потім загарбували території заради корисних копалин, світового панування...
Різні часи, різні масштаби, різна зброя (від кам'яної сокири до міжконтинентальної ракети) — та лишалася сутність. Адже так чи інакше, війна — це лихо, незалежно від того, визвольна вона чи загарбницька, бо страждають прості люди, плачуть матері і вдови, зростають сиротами діти.
Плаче Ярославна "в Путивлі на валу, на брамі", бо її ладо, князь Ігор повів дружину "на землю половецьку за землю Руську".
Залишається вдовою Горпина Чурай, напівсиротою — її донька Маруся.
Багато горя несли війни. І хоч Україна загарбницьких воїн ніколи не вела, її народ був змушений оборонятися, не легше було тим, хто втрачав найближчих і найдорожчих. Згадайте розділ поеми І. Драча "Ніж у сонці" про божевільну матір, від горя якої навіть Врубелів "Демон" жахнувся. В хаті у неї сиділи собака, кіт і півень, яким вона підносила чарки, називаючи їх іменами синів.
Найбільшим лихом ХХ століття була для України, як і для багатьох інших країн світу Друга світова війна. Активну участь в ній взяли й письменники, воювали вони і словом, і зі зброєю в руках.
Це знову напад? З ворогом двобій?
Ми чуєм, нене! Ми йдемо на бій! —
пише на початку війни П. Тичина ("Ми йдемо на бій").
Ніколи, ніколи не буде Вкраїна
Рабою німецьких катів, —
присягає М. Бажан у вірші "Клятва", що став військовим гімном нарівні з російською піснею "Священная война".
Я віддам свою кров, свою силу
і ніжність до краплі,
Щоб з пожару ти встала,
тополею в небо зросла, —
обіцяє А. Малишко, що називав себе сурмачем.
Але хіба вони виступали за війну? Християнська мораль закликає прощати, але хіба можна забути трагічні дні і роки голоду і похоронок та страшні криваві вбивства, жорстокість яких межувала з божевіллям?
Будь проклят той, хто
зважиться забути,
Будь проклят той, хто
скаже нам: "Прости!"
— від усього серця проголошує М. Бажан над Бабини Яром у Києві ("Яр").
Для нас це вже історія. Але і сьогодні ця війна вривається часом у наше житя їржавими мінами і снарядами, що досі не втратили своєї зловісної сили.
Про це вірш Ліни Костенко "Пастораль ХХ століття"
Їх рвонуло навідлиг. І бризнуло
кров'ю в багаття.
І несли їх діди, яким
не хотілося жить...
Гарні діти були. Козацького
доброго крою.
Коли зносили їх, навіть
сонце упало ниць.
Та не останньою була Велика Вітчізняна — і сьогодні ще лунають вибухи і постріли. Скільки життів покладено в Афганістані, скільки скалічено душ! Придністров'я, Абхазія, Югославія, Чечня... Найближче "вчора" і сьогодні.
І думаєш: "Господи, чого людям треба? Адже світить в небі сонце, росте в полях хліб. Люди кохаються, народжують дітей, створюють симфонії і поеми, роблять наукові відкриття..." Тільки б служили ці відкриття миру, а не справі знищення!
Відкривши фантастичну силу атома, відомий вчений Ф. Жоліо-Кюрі справедливо застерігав: "Не можна припустити, щоб люди спрямували на своє власне знищення і сили ті сили природи, які вони зуміли відкрити і підкорити" (Зб. "У світі мудрих думок").
І хочеться звернутися до усіх землян словами відомої пісні:
Убийте війну,
Прокляніте війну,
люди Землі!