Дотепер мені здавалося: що ж отут важкого? Якщо друг тобі — друг, то це прекрасно, є з ким поділитися, а це так полегшує життя! І радості, і турботи — навпіл. Але одного разу стався випадок, який змусив мене задуматися: чи так вже легко бути гарним другом?
Одного разу мій друг Вітька сказав мені, що поділиться зі мною "страшною" таємницею. Я пообіцяв йому, що збережу його таємницю від усіх. І отут він зізнався мені, що витягає з поштових скриньок у нашому під'їзді листи, читає їх, а потім заклеює і знову кладе на місце" Я завмер. На питання, навіщо він це робить, Вітька відповів коротко: "Цікаво". Мені стало якось ніяково. Я порадив йому припинити неподобство, поки не пізно, тому що все таємне стає явним.
А тим часом події незабаром набули несподіваного повороту. Декілька мешканців поскаржилися на пошті, що отримують листи майже розкритими. Листоноша одержала від начальства прочуханку. Незважаючи на це, Вітька не припиняв "забавлятися". Я не знав, що мені робити. А потім зважився: сказав Віті, що розповім про це всім сусідам. "Ти ж дав слово зберегти мою таємницю. Це не по-дружньому!" — обурився друг. "А можна дружити з людиною, від учинків якого страждають інші?" Відверто кажучи, я не знав, як мені бути далі. З одного боку, я обіцяв Віті зберегти його таємницю, з іншого — я сам ставав ніби його спільником.
На Вітьку все-таки це подіяло — він припинив читати чужі листи. Однак відтоді він перестав мене поважати. А мені пригадалися слова вчительки: нелегко бути гарним другом. Тоді я не зрозумів, чому нелегко. А тепер мені стало ясно, що говорити другу правду — значить перевіряти дружбу на міцність.