ДОПОМОГА ДОВБУША БІДАКОВІ
Довбуш зі своїми хлопцями вийшов дорогою у село А коли здибав на дорозі чоловіка і запитав:
— Котре тут село єсть багате у вас?
А хлоп відповів:
— У нас цілий повіт — самі бідаки.
— А котре, — каже, — село найбідніше?
— От те просто, що я йду.
— А ти маєтний?
— Та бачите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? — Я чув від людей, що він виробляє дуже несотворенні речі?
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров'я! Д-о-о-о-брий чоловік! Той Довбуш — як рідний брат, як у багачів візьме, то бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко.
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарях працювати, бо маю півморга грунту і нам не вистачає на життя.
— Ага!—сказав Довбуш—А скільки така корова стоїть у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят-вісімдесят ринських, скільки можна виторгувати, а старики по сорок, по п'ятдесят.
— А ви бись не хтіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хтів би мати?! Але звідки взяти?
— О, ти би якось подумав.
Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п'ять корів, страшний бідак.
Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— О боже, то бог з вас говорить! Та я такий нещасний, як же я вам віддячу за то?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг йому п'ятсот ринських і дав.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відозвався:
— Жадному ні! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То-то ви, може, пане Довбуш?
— Вам не треба знати. Досить як ви любите Довбуша, того вже вистачає. Дайте лиш адрес, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів, а село — от бачите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п'ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загощу зі своїми хлопцями. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли в село, так запитались, де мешкає Гринь. І малі хлопці показали.
А коли зайшли в хату, застали жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, ґаздине?
— Ой, та нащо вам, пане, чоловіка? Десь крутнувся коло хати, та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтеся, ми по него не прийшли, тільки питаємся... А скільки є у вас дітей?
— Та во єсть троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти. — І так Довбуш вже довідався, що той правду сказав.
— А поля є у вас много?
— От дивіться. То город напроти хати, буде підмога.
— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та бігме, пан, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула, щось так трохи, то мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, якби прийшов у нашу хату! Оповідали мені кобіти по торзі, що дав їм усього багато. А я чекаю, вже не раз і бога прошу, якби тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали кобіти, що він ще ліпший, як пан ксьонз у селі. Та й мій чоловік не раз казав: "Чекай, кобіто, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми є бідні люди". І вже раз казав мені, якби молитву змовила за Довбуша. Та я чекаю, та й чекаю, чи дасть нам що, чи ні, але я вже цікава його бачити.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой боже! Пан біг би з вас говорив! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала, бо я чула, що він більше ночами ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить до одної Стефанової жінки.
— Звідки ви знаєте, ґаздине, що він ходить до Стефанової жінки?
— Раз чоловік прийшов і оповідав мені, що ціле село добре живе, бо він там часто гостить.
— Ну, молітесь богу, по середі забачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав старшому хлопцеві, котрий приймав касу, якби витягнув сотку і дав їй. Хай тішиться.