О. І. Білецький
Українська проза першої половини XIX століття (від Г. Квітки до прози "Основи")
Українська художня проза з'явилась у XIX столітті. Своїм виникненням і ростом вона зобов'язана розвитку творчих сил українського народу. [...] Як виникла ця проза?
Корені її природно було б шукати в першооснові всякої книжної словесності — у поетичній творчості трудового народу, який, за словами Горького, є "першим за часом, красою і геніальністю творчості філософом і поетом".
Поетична творчість українського народу багата і різноманітна. З давніх-давен славиться по всьому світу українська народна пісня. [...] їй належить одне з перших місць в українській народній словесності. Поряд з нею стоять казки, які своєю різновидністю, сюжетами і образами близькі до російських народних казок.
Національною особливістю української оповідної словесності слід вважати широкий розвиток у ній сатиричних і комічних казок, новел і анекдотів. [...]
У творах української літератури ХІХ-ХХ століть — аж до наших днів — ми знаходимо відголоски безіменних творінь народного гумору.
Друга особливість українських казок — це безліч у них фантастичних образів, всякого роду нечистої сили, які виникли в значній своїй частині ще в давні дохристиянські часи. [...]
Ми можемо зустріти цей фантастичний світ в одному з найфантастичніших творів української літератури XX століття — в драмі-казці Лесі Українки "Лісова пісня" і в чудовій повісті Коцюбинського "Тіні забутих предків".
І, нарешті, характерною особливістю української фольклорної прози є звернення до історичних тем, розробка жанру героїчної легенди, переказів, зв'язаних з народною боротьбою проти поневолювачів.
Проте оповідна народна словесність сама по собі не могла дати необхідний поштовх для розвитку художньої прози XIX століття.
До початку XIX століття український народ пережив довгу" історію. [...] Казки (і пісні) живили розвиток літератури, але література ця відображала порівняно складніший процес історичного життя. [...]
Історію нової української літератури, як завжди, починали з Котляревського. Його ім'я стоїть на чолі нового періоду літератури, періоду розпаду феодально-кріпосницьких та посилення капіталістичних відносин (кінець XVIII і перша половина XIX ст.). Точніше, перші десятиріччя XIX ст., по суті, можна було б назвати лише "передісторією" нової української літератури, яка створювалась або поодинокими, відокремленими і часом, і простором одиницями, або яку творили у випадкових, недовгочасних гуртках, яка не мала ні постійної преси, ні визначеного кола читачів. У 1818 році автор "Граматики малоросійського наріччя" ставив питання: чи є потреба зберігати різні наріччя, яких у кожній мові є немало, чи їх забути? І відповідав на нього позитивно. [...]
Після Шевченка, за авторитетною заявою М. Г. Чернишевського, не визнавати українську літературу — це означало б власну дикість.
Становленню української літератури значною мірою сприяли і різноманітні імпульси, які сприймали українські діячі з боку російської літератури.
Загальновідомо, якої гостроти і злободенності набирала проблема народності в російській літературі в результаті війни 1812 року і революційного руху серед дворянства, який завершився трагедією 14 грудня 1825 року.
Вітчизняна війна, вирішальним моментом якої був виступ народу, національно-визвольний рух у різних країнах Європи, який виник після неї, — все це зосередило літературу навколо питання національної самостійності, викликало піднесення інтересу до народного побуту і творчості, до специфічних особливостей життя народів, які населяли багатонаціональну російську державу. [...]
Ініціатором української прози був харківський діяч Г. Ф. Квітка. Харків, який на початку століття ставав важливим торговельним пунктом, переживав період великого культурного пожвавлення. За ініціативою громадськості в 1805 році в ньому засновано університет— перший на Півдні Росії. З'являється щось подібне до періодичної преси, в якій у вільну годину бере участь Г. Ф. Квітка. Але його більше цікавила робота у виборних дворянських установах, він більше турбувався про організацію в Харкові громадської бібліотеки, яка швидко занепала через байдужість до неї харківської громадськості і в зв'язку з заснуванням Харківського інституту благородних дівиць. Обмежуватись професією письменника він не збирався.
Віддаленість від діячів і перебування в тій пустелі не "леліяли дальших думок і ніяк не збуджували бажання писати", — трохи старомодно говорив Г. Ф. Квітка про себе в одному з листів у 1839 році. Але, створюючи інститут, побачив заздрощі, які дуже перешкоджали, був прикро вражений, відійшов від справ і, спонукуваний дружиною — постійним порадником і другом, — взявся за письменництво. Почалося воно з комедій російською мовою: "Приезжий из столицы или суматоха в уездном городе" (1827) і "Дворянские выборы" (1829-1830). Так розповідає сам письменник. [...]
Значною подією в українській літературі була поява в 1834 році першого томика "Малороссийских повестей", за ним у 1837 році вийшов другий, а за ним ще ряд інших українських повістей (всього 16), які за життя письменника не були зібрані докупи. Більша їх частина друкувалася й російською мовою (в перекладі самого автора), завдяки чому він, на шостому десятку свого життя, став широко відомим письменником серед російських і українських читачів. Вже навіть сама назва збірника змушує згадати про "Вечори" Гоголя, як і манера передачі змісту устами вигаданого оповідача. У Гоголя — пасічник Рудий Панько, який іноді дає слово дячкові Хомі Григоровичу. У Квітки — Грицько Основ'яненко, мешканець харківської приміської слободи Основи. В Квітки, як і в Гоголя, розповідь ведеться з імітацією усної мови, звертанням до умовних слухачів, але Гоголь витримує цю манеру тільки в деяких повістях. У Квітки, як і в Гоголя, в змісті повістей фантастика чергується з реальністю, і вторгнення фантастики мотивується реалістично (сон або сп'яніння головного героя і под.). Але в Гоголя ми зустрічаємо речі, де такі мотиви відсутні ("Страшна кара", "Вій"); у Квітки цього нема. В обох письменників образи народної фантастики подано в комічному трактуванні: у Квітки — незмінно в його "фантастичних" повістях "Мертвецький великдень", "От тобі і скарб"; у "Конотопській відьмі", по суті, такої фантастики немає. Можна навіть говорити і про схожість сюжетів: повість "От тобі і скарб" перекликається з "Втраченою грамотою" і "Зачарованим місцем". Проте потяг до фольклорної фантастики в українських повістях Квітки дуже обмежений. Але при всьому цьому повісті Квітки не є українською варіацією "Вечорів", навпаки, зовні вони схожі, а по суті — різні. Гоголь, вибравши Рудого Панька посередником між собою і читачем, не виявляє великої турботи про те, щоб його маска міцно трималась. Вона необхідна була для того, щоб підкреслити демократичний характер повістей; це дуже вдало підмітив Пушкін, протиставивши "Вечори" "манірності і неприродності" більшості творів сучасної їм літератури. Квітку важко відокремити від Грицька Основ'яненка, обивателя-міщанина приміської слободи, який любить іноді посмішити, але в більшості випадків — дуже поважний, богобоязливий оповідач. [...]
Рідний побут — пейзажі, портрети, народні звичаї і обряди (сватання, заручини, весілля, похорони і т. д.) привертають взагалі основну увагу автора. Разом із цією пильною увагою до побуту така ж любовна увага в нього і до народної поезії. З народного повір'я і казок переймаються мотиви і сюжети фантастичних повістей. У мові оповідача, в діалогах персонажів тільки й чути народні приказки і прислів'я, відгуки задушевної народної пісні. [...]
Творчість Квітки має нахил до реалізму. "Мені було прикро, — писав він Плетньову, — що всі літають під небом, зображають пристрасті, створюють характери, а чому не повернутися направо, наліво і не писати того, що попадається на очі?" Звернувшись до вивчення українського народного" середовища, він прийшов до іншого висновку: "Проживаючи на Україні, привчаючись до наріччя місцевих жителів, я навчився розуміти їх думки і примусив їх своїми словами передавати публіці...". Суперечки про право української мови на художню літературу не закінчились і в другій половині 30-х років. Критик "Северной пчелы", ознайомившись з однією із комедій Квітки, обурювався тим, що її головний персонаж — пройдисвіт Ше-льменко — допускає вислови по-українськи. "Так говорять на базарі або в інших місцях, де збирається чернь", — писав критик. А Квітка твердо стояв па своєму. В передмові до збірника своїх українських повістей, звертаючись до "видавця", він вітає його сміливість: він чув, що видавець (мова йде про харківський альманах "Утренняя звезда", 1833) збирається вмістити в ньому речі, написані українською мовою. За це він був ладен тричі дякувати: "нехай же знають і наших". Він посилається на своїх попередників — Котляревського і Гулака-Артемовського. Він почуває себе не одиноким, а членом групи, нехай невеликої, але такої, яка виражала інтереси мільйонних народних мас.
У всіх цих тенденціях творчості Квітки нібито помічається рух вперед, назустріч прогресивній групі російських письменників, що об'єдналися в 40-х роках під прапором Бєлінського.
Вороги цієї групи, реакціонери, назвали її "натуральною школою". Але Бєлінського не збентежив підтекст цього презирливого прізвиська. В 1847 році він з гордістю заявляв: "Натуральна школа зараз стоїть на першому плані російської літератури". [...]
У своїх українських повістях Квітка обходить найгостріше для передових письменників першої половини XIX століття питання. Пряма попередниця ідеальних героїнь Квітки Наталка Полтавка І. Котляревського, говорячи про неможливість щастя для простої дівчини, якщо вона вийде заміж за пана, каже, що в такому шлюбі дружина буде почувати себе гірше, ніж наймичка, буде кріпачкою. Про це їй і подумати страшно. А в творі Квітки "Сватання на Гончарівці" дійові особи навперебій вихваляють становище селян-кріпаків; вони вільні від податків і налогів, тому що за них платить пан, вони благоденствують, а всякі розповіді про панщину і неволю — це вигадка. Кріпак Олексій рішуче заперечує матері своєї нареченої, коли та заїкнулася про "неволю". Солдат у відставці Скорик теж це стверджує; мовляв, у казенних мужичків начальники, а в кріпаків поміщики — командири, а всім голова цар-батюшка; навіть з його ласки звелено всім нікого не зобижати. В Олексієвого пана життя людям славне, в них усього доволі. [...]
Проте при всьому цьому в розвитку української прози художні твори Квітки були фактом немалого історичного значення. Воно виявилось не зразу; українська література ще тільки визначалась, намацувала шлях; літературне життя було не багате подіями; тому повісті Квітки стали важливою подією. Вони визначили форму розповіді: "оповідь" — розповідь від першої особи, з орієнтацією на усну народну мову, на народну словесність. Вони були свого роду декларацією моральної гідності "простих людей". В них були накреслені образи, в колі яких довгий час перебувала українська література.
Зв'язки з творчістю Квітки можна підмітити навіть у творах великого поета-революціонера Т. Г. Шевченка. По суті своєї поезії Шевченко — прямий контраст Квітці. Квітка без страху писав про зловживання губернських чинів, а Шевченко висміював гнівним словом навіть коронованого "ката". У Шевченка ми не знайдемо "добрих панів" чи виправдання панщини. Ще в молоді роки Шевченко пише послання "До Основ'яненка", називаючи його "батьком-отаманом", і закликає його до зображення славного минулого українського народу. Але, крім кількох нарисів (про Головатого, про знаменитого "розбійника" Гаркушу і т. д.), Квітка не звертався до історичних тем.
* * *
Молодшим сучасником Квітки був Є. П. Гребінка, перший перекладач "Полтави" Пушкіна, що прославився в українській літературі як байкар.
Гребінка як прозаїк висунувся в російській літературі в 30-40-х роках, почавши писати з неприхованим наслідуванням Гоголя ("Рассказы Пирятинца"), а пізніше примкнувши до представників так званої "натуральної школи". Бєлінський нерідко давав його творам позитивну оцінку, відзначаючи історичну повість Гребінки "Чайковский" як одну з кращих повістей 1843 р.
"Чайковский" п. Гребінки, — писав Бєлінський, — сповнений ясними епізодами, які виявляють в автора безсумнівний хист. Характер полковника, батька героїні повісті, багато рис історичного малоросійського побуту вражають своєю поетичною вірністю. А в цілому ця повість не витримує суворої критики. Особливо їй шкодить мелодраматизм". [...]
"Ластівка" викликала негативну рецензію Бєлінського. Визнаючи високі якості української народної поезії, Бєлінський, проте, ставить питання: "Чи може існувати малоросійська література, чи повинні наші літератори з малоросіян писати малоросійською мовою?" Виписавши кілька рядків із щойно цитованої післямови Гребінки, Бєлінський вигукує: "Гарна ж та література, яка дише простуватістю селянської мови і дубуватістю селянського розуму!"
Вхопившись за ці та подібні міркування великого критика, українські буржуазні націоналісти не раз намагалися оголосити його ворогом української літератури. Але нам відомі факти іншого порядку: Бєлінський з захопленням говорить про українські народні пісні, казки, про їх чудову поетичну мову.
Бєлінський не встиг простежити за піднесенням української літератури на новий, вищий ступінь — піднесенням, яке зв'язане з іменем великого Т. Г. Шевченка. Перед очима критика був лише "Кобзар" 1841 року і поема "Гайдамаки".
Основоположник нової української літератури Т. Г. Шевченко був відомий своїм сучасникам тільки як поет. Але він першим з українських письменників оволодів методом критичного реалізму. Він вперше в українській літературі зі всією прямотою і різкістю вказав на кріпацтво як на основне лихо народного життя, на необхідність мобілізувати всі сили на боротьбу з цим злом, завдяки якому тримається режим деспотизму, національного гноблення; безправ'я і злиденність народних мас. Він поставив перед українською літературою вимогу глибокого вивчення народного життя. "Щоб знать людей, — писав він, — то треба пожить з ними. А щоб їх списувать, то треба самому стать чоловіком, а не марнотрателем чорнила і паперу. Отоді пишіть і друкуйте, і труд Ваш буде трудом чесним". Не важко зрозуміти, на якій далекій віддалі знаходиться ця вимога серйозного ставлення письменника до своєї справи від безпринципного базікання в "малоросійському" стилі, фальшивість і нікчемність якого Бєлінський справедливо засуджував. [...]
Шевченко, як нам відомо, користувався російською мовою в особистому листуванні; російськими віршами він написав дві поеми; російською мовою він написав і свій щоденник (1857-1858) — один із видатних творів художньо-мемуарної літератури. [...]
Безперечно, що мова — важливий елемент національної специфіки. Важливий, але не єдиний. Коли б він був єдиним, то були б неможливими переклади з одної мови на іншу. В поняття національної специфіки входить, звичайно, і тематика, яка відображає життя того чи іншого народу. Але Шевченко, наприклад, у своїх творах "Єретик" ("Іван Гус"), "Неофіти", "Марія" не перестає бути національним поетом, незважаючи на те, що в них він розробляв теми з чеської і староримської історії, легендарних євангельських оповідань.
Шевченко не перестає залишатися українським письменником і в своїх повістях, написаних російською мовою, хоч вони позначені печаттю "національного характеру".
Національну специфіку російських повістей Шевченка легко помітити і в своєрідності їхньої мови, багатої українізмами, які вводяться для місцевого колориту, і своєрідністю їхнього гумору, і в духовному обличчі позитивних героїв.
Позитивні герої повістей Шевченка — це перш за все представники закріпачених народних мас. Це — сільські дівчата, зганьблені і кинуті напризволяще спокусниками-панами ("Наймичка", "Капитанша"). Це — бунтарі-протестанти, месники панству за гноблення і образи ("Варнак"), "кріпаки-інтелігенти", обдаровані люди з народу, які з великими потугами вибиваються з кріпацького ярма на волю або гинуть, зломлені в нерівній боротьбі ("Художник" і "Музыкант").
їм протистоїть розпусне, зіпсоване поганим вихованням, бездіяльністю, втратою всяких моральних устоїв, фізично вироджене панство. В манері зображення цих негативних персонажів у Шевченка ми не раз зможемо помітити сліди впливу Гоголя, перед яким, за висловом Шевченка, "должно благоговеть как перед человеком, одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям", як перед "истинным ведателем сердца человеческого". Цікаво, що з творів Гоголя найчастіше Шевченко згадував не "Вечори на хуторі біля Диканьки", а "Мертві душі". [...]
В повістях Шевченка перед нами стоять дві антагоністичні групи. З одного боку, — зразки високої душевної і фізичної краси, представники народних мас. З другого,— "трухлявина", щось на зразок поміщика-магната Тарновського, "амфібії", подібної до "великої свині в торжковських туфлях", від якої залежить доля молодого кріпака-художника ("Художник"). [...]
* * *
Повісті Т. Г. Шевченка не друкувалися, а тим часом в українській літературі сталася подія, яку широка громадськість зустріла з винятковою радістю. В 1858 році вийшли в світ "Народні оповідання" Марка Вовчка, які наступного року було видано російською мовою з передмовою І. С. Тургенева. За ними, в тому самому році, ви йшов другий збірник російською мовою — "Рассказы из русского народного быта". Шевченко зворушливо вітав свою літературну "доню", називаючи її у віршованому зверненні "кротким пророком", "обличителем жестоких людей несытых". [...]
Українська література, яка після 1847 р. жила майже виключно підспудним життям, якраз у цей час почала знову виходити на світ. її видатним представником був Шевченко. А її організатором і, так би мовити, ватажком намагався будь-що стати Пантелеймон Куліш, який видав у 1856-1857 роках двотомний збірник "Записки о Южной Руси" — своєрідне зібрання фольклорних записів з широкими коментарями автора, історичними документами і художніми творами. [...]
Куліш виставив вимогу відмежування української літератури від російської. Українські народні маси, за міркуванням Куліша, з давніх-давен є охоронцями високих основ моралі, відбитих у народній поезії, в сімейному побуті та в суспільній організації. Тепер ці "основи" ослабли і затемнились у селянській масі. Однак "дух народний" може відродитися, але тільки в "освіченому суспільстві". Його завдання — виправити свої вади звертанням до споконвічних народних початків і підняти їх на новий, вищий щабель "цивілізації". Для цього інтелігенція мусить зблизитися з народом, вивчити у всій мальовничості його форми, "якими пересипає свою мову наше простонароддя" (приказки, примовки, крилаті слівця), перетворити свій власний побут за народними зразками — у всьому, навіть до вбрання. Саме так і чинить ідеальний герой повісті Куліша "Майор", який одягає селянську свитку, щоб взяти участь у сільських обрядах і забавах молоді. [...]
Ознайомившись з першими оповіданнями Марка Вовчка і осмисливши їх по-своєму, Куліш негайно вирішив узяти дебютантку під своє покровительство і зробити її своїм послідовником. Характерним у цьому відношенні є його відгук у приватному листі (1857), де Куліш висловлює захоплення етнографізмом оповідань, артистичним умінням письменниці втілюватися в образи молодиць, бабусь тощо. В цьому Куліш вбачає основу, "золоте дно" для майбутніх малоросійських письменників.
Як бачите, головної суті оповідань Марка Вовчка, їх громадського звучання Куліш не помітив. Він говорить "про співчуття", а оповідання були протестом. [...]
Але М. О. Маркович не збиралась стати ученицею Куліша. Для неї авторитетом був і лишався Т. Г. Шевченко. А Шевченко, в свою чергу, протестував: "Нащо вона дає свій рукопис для виправлення Кулішу? Він все це опрозує". Куліш... не схвалював звернення письменниці до російського народного побуту і до російської мови... Шевченка запитували, чи не слід їй писати лише по-українськи? Шевченко відповідав: "Нехай... пише хоч по-самоїдськи, аби тільки в її писанні була правда!" Пізніше, коли перед самою М. О. Маркович було поставлено це питання, вона відповідала, що обмежуватися лише українською мовою для неї неможливо, тому що "неволя-рабство, з яким необхідно боротися в Росії, скрізь однакове".
Саме в цій боротьбі й була та правда творчості Марка Вовчка, про яку говорив Шевченко.
Письменниця виступила в той момент, коли в житті народів Росії назрівали великі події. П'ятдесяті роки кінчилися. Криза феодально-кріпосницької системи давалася взнаки всім внутрішнім станом державного корабля, загрозливими тріщинами в ньому. Явно набирало все більших розмірів розорення поміщиків. На півночі і півдні Росії піднімалися хвилі селянських повстань. У 1856 році новий цар заговорив про необхідність "реформи зверху". Наступного року було створено комітет у селянських справах. Комітетові було запропоновано негайно приступити до вироблення плану звільнення селян "без крутих і різких поворотів". [...]
Критика не раз зближувала оповідання Марка Вовчка з "Записками мисливця" Тургенева, і для цього зближення є підстави, незважаючи на різний час, різні індивідуальності письменників і класові позиції авторів. І Тургенев, і Марко Вовчок учили читача під пригладженою і напомадженою зовнішністю освіченого кріпосника-поміщика розрізняти його хижацькі інтереси, обидва вони показали, які душевні багатства криються в кріпакові. Але поряд з рисами, що їх зближують, вони мають і відмінні риси як в трактуванні тематики, так і в художній манері. [...]
У Марка Вовчка розповідь іде від тих осіб, які на власному досвіді пережили події, що створюють сюжет оповідання. Найчастіше оповідачем виступає жінка-селянка, яка починає свою розповідь просто, як починають народну казку. [...] Нічого подібного до моралі авторських виступів і висновків Квітки. Дія не переривається ні довгими описами, ні роздумами дійових осіб. їх життєва філософія добре передається через народні прислів'я, дуже вдало використані. Формі висловлення почуття відповідає стилістика народної ліричної пісні. Ми знаємо, що М. О. Маркович була збирачем і чудовим виконавцем української народної пісні, її оповідання — це ліро-епічні поеми в прозі. Пісня спрямовує інтонацію, від пісні йдуть елементи пейзажів. Головна дійова особа — дівчина — росте, як "качечка на воді", вона вродлива, як лугова ягідка, весела, як щебетлива пташка, як рибка, бігає, мов котиться клубочок.
Героїні оповідань Марка Вовчка — чудові, їх дитинство і юність — безтурботні. Чудові села й хутори, де вони зростають. "Славне наше село, якби ви бачили. Церква стоїть висока, старий сотник якийсь її будував, цвинтар заріс черешником да зіллям трохи не в пояс; хаточки поховались у вишневі садки. Як глянути — зеленіє садок, а завернеш з улиці — візьметься біла хатка... а в віконці молодая веселая дівчина і сміється, і киває..."
Але ідилія цього "природного життя" — нетривка, тому що поряд живе вража сила — панство. [...]
Реакційна критика дорікала Марку Вовчку за однобічне зображення поміщиків, про яких вона писала буцімто виключно чорними фарбами. Безпідставність такого докору очевидна: розповідь іде від потерпілих осіб, тому було б неприродно, коли б ці оповідачі "об'єктивно" ставились до своїх катів. Більше того, цей докір — несправедливий. Письменниця зовсім не мала наміру доводити, що всі пани — звірі, її завданням, за словами Писарєва, було показати, що рабство розбещує і раба, і пана. В одних забуваються почуття людської гідності, в інших почуття людського милосердя. [...]
Українська проза Марка Вовчка не обмежується тільки темою кріпацтва. Оповідання на теми любові і ревнощів за умов патріархально-сімейного побуту, становище батраків (наймита і наймички); сатиричні зарисовки життя панівних класів ("Тюлевая баба", "Глухой городок", які дійшли до нас у російській версії, але задумані як українські твори), пов'язані змістом з українською дійсністю — все це свідчить про широкий творчий кругозір письменниці. Багато дечого їй не пощастило закінчити (повість "Дяк" з життя українського сільського духовенства, центральний образ якої Тиміш Савчук, що не знаходить місця, де б прикласти свої зусилля в середовищі, в котрому він перебуває. Це — прототип наступних образів "нових людей", різночинної інтелігенції в українській літературі).
З розширенням тематичного кругозору змінюється і художня манера. В пізніших повістях форма оповіді, яка не дозволяє всебічної зарисовки дійових осіб і обмежує можливості психологічних висловлювань, очевидно, обмежує автора. [...]
Підводячи підсумки свого життя і творчості, вона писала своєму синові: "Я прожила своє життя, йдучи по одній дорозі, не звертаючи вбік. У мене могли бути помилки, слабості... як у більшості людей, але в головному я ніколи не споганила себе відступництвом".
Письменниця має повне право на ці слова. Вона ствердила їх своєю творчістю, їх ствердили за нею нащадки в особі Івана Франка, які поставили її "в ряду борців за волю і людські права поневолених народних мас". Українська поезія вже заявила про своє існування на весь світ голосом Тараса Шевченка. Марко Вовчок стала засновником ідейно-революційної української прози, яка виражає інтереси народних мас. Слава Марка Вовчка перейшла і політичний кордон, який відділяв Україну "Східну" від України "Західної", тобто від тієї частини українського народу, яка після поділу Польщі (1773) підпала під владу Австрійської монархії.
* * *
Особливо тяжке становище української мови і української культури було в Західній Україні. Господарями в ній були не тільки німецькі чиновники, які взяли на себе керівництво "королівством Галичини і Лодомерії", як стали називати старовинну Галицьку Русь після поділу, а й польські поміщики, в Закарпатській Україні угорські, а в Буковині, крім німецьких і польських, також і румунські. [...]
У цих умовах заявила про себе вже згадувана "Руська трійця" на чолі з Маркіяном Шашкевичем. Ми вже говорили про видання "Трійцею" альманаха "Русалка Дністровая", де, до речі, надруковано казку М. Шашкевича "Олена" — першу спробу створення галицької прози на основі традицій народної мови. [...]
Серйозною перешкодою для розвитку художньої літератури, навіть після сміливої спроби М. Шашкевича і його друзів, лишалося питання про мову. З цього приводу велися нескінченні суперечки, які переконливо характеризують затхле середовище серед західноукраїнської інтелігенції. Деяка її частина намагалася узаконити як літературну мову чудернацьку суміш церковно-слов'янських, російських, польських і українських елементів. Створювалось те, що пізніше стали називати "язичіє". Проти нього рішуче виступив у своїй статті "Національна безтактність" (1861) М. Г. Чернишевський, викриваючи глибоко реакційну суть вигаданої боротьби за "російську народність" органу галицьких реакціонерів "Слово". "Наші малороси, — писав Чернишевський, — вже створили собі літературну мову значно кращу; навіщо відокремлюватись від них? Хіба вона така далека від мови русинів, що їм необхідно писати іншим наріччям? Якщо це так, то ви тоді не малороси: ви, як лужичани, — окреме плем'я".
Культурна відсталість Галичини і Буковини першої половини XIX століття виявлялась, зокрема, і в тому, що передова російська література того часу лишалась майже невідомою навіть тим, хто боровся за з'єднання з російською мовою і з Росією. [...]
Неважко зрозуміти, що коли б така мова завоювала право громадянства, то література взагалі швидко перестала б існувати. Але народ не можна було змусити відмовитись від його природної мови. Крім того, в 50-60-х роках, через усі цензурні рогатки, в Галичину і Буковину, хоч з труднощами, проте проникали твори великих російських письменників, як і твори Шевченка та Марка Вовчка.
Перші вдалі спроби дійсно талановитих людей Західної України, які мали намір працювати в галузі художньої літератури, орієнтувались саме на ці зразки. Найбільше значення з цих проб належить творам буковинського письменника Осипа Федьковича.
В кращих своїх віршах Осип Федькович відобразив тяжке становище українського населення Буковини, яке обдирали поміщики, попи і чиновники, тягар для народу від обов'язкової служби в австрійській армії, який у 1848 році формально був звільнений від кріпацтва, а насправді жив у злиднях і безправ'ї.
В 1863-1867 роках у галицьких журналах почали з'являтися і прозові твори Федьковича. Сам письменник їх недооцінював. [...] Ознайомившись з нею, Тургенев у листі до Драгоманова так оцінював ці твори на фоні тодішньої галицької літератури: "Тільки тут б'є струмінь живої води, а все останнє — або примара, або труп". З часом успіх повістей Федьковича поширювався. Вони стали з'являтися в перекладах польською, сербською і німецькою мовами. [...] Високо поставила прозу Федьковича і Леся Українка (в статті "Малорусские писатели на Буковине", 1901). На її думку, "кращого стиліста, ніж Федькович, не було і немає серед буковинських і галицьких письменників, взагалі твори Федьковича можна ставити поряд із кращими зразками української — і, мабуть, не тільки української народницької літератури. Крізь легку, а іноді і порожню імлу ідеалізації вимальовуються яскраві, живі картини, влучно, тонко окреслені силуети; у всьому відчувається присутність життя". [...]
Для Федьковича Шевченко — це "сонце". Квітка — "місяць", а Марко Вовчок — "зіронька", кращої за яку немає. Щодо форми вона перевершила Квітку. Федькович, так як і Марко Вовчок, надає своїм повістям і оповіданням форму оповіді: і в ній стиль розповіді пройнятий фольклорними, переважно пісенними зворотами. [...]
Але слід відзначити й різницю, що йде від прагнення до надмірної яскравості, до певної витонченості порівнянь; у Марка Вовчка ми не знайдемо, наприклад, ангела, який дзвонить у срібні дзвіночки. Подібні початки і кінцівки оповідань; подібні пейзажі, які, між іншим, відрізняються внесенням особистої авторської лірики. Марко Вовчок, як ми бачили, зникає за своїм оповідачем; оповідач Федьковича — це часто він сам, а оповідання — це повідомлення про те, що ним особисто пережито, або те, чого він був свідком, як серед земляків на селі, так і на військовій службі ("Люба-згуба", "Штефан Славич", "Таліянка", "Сафат Зінич").
У своїх повістях, каже Драгоманов, Федькович став зображати життя гуцульського селянина так, як Тургенев — великоруського, Квітка і Марко Вовчок — українського, Ауербах — німецького, Жорж Санд — французького. [...]
В основі більшості сюжетів — тема нещасливого кохання, нещасливого або тому, що воно — не взаємне, або тому, що на його шляху стоять непереборні перешкоди, такі, як воля батьків, ревнощі суперників, жіноче лукавство. Критика давно відзначила, що в житті гуцулів, особливо в 60-х роках, життєві конфлікти частіше виникали як результат важкого економічного становища, на яке Федькович лише натякає, і то дуже рідко. Описуючи в повісті "Люба-згуба" стародавні звичаї, автор перериває розповідь зауваженням: "Тото лиш тепер перейшли гуцули на біду, але з-за мого врем'я ще інак було. Ох, ох! Милий боже! Ти високо, цар далеко, а песівіри роблять, що хотять. Але, чей, колись і на наші ворота сонце засвітить!" А далі, в тій самій по вісті — репліка на адресу панства, якому здається смішною гуцульська щирість: "Але не смійтеся, пани мої, наші прості груди жаль дужче дотикає, як ваші — панські. Ми серце ще не запечатали в калитці, ані віддали до шпаркаси, як в його є, так і говоримо".
Але такого роду натяки — виняток. Розуміється, що було б наївно вбачати "народного месника" в образі Сафата Зінича, який вбиває Янка за те, що обдурив Марту і жениться на другій дівчині. Це він робить в ім'я "правди" тому, що в нього така лицарська вдача.
Нема потреби також говорити про те, нібито в повістях з солдатського життя повністю розкрито трагічну долю селянина, який потрапляє в австрійську казарму. Досить порівняти такі оповідання Федьковича, як "Сафат Зінич", "Штефан Славич", "Таліянка" з оповіданням "Два сини" Марка Вовчка, щоб зрозуміти, що "солдатська тема" в Федьковича в цих оповіданнях — другорядна. Справжні жахи австро-німецької казарми значно пізніше зобразив Михайло Яцків — письменник XX століття — в оповіданнях "У казармі", "Під обухом" та інших, у порівнянні з якими картини Федьковича — майже ідилічні. [...]
Таким чином, своєю ідейною загостреністю повісті Федьковича не досягли рівня антикріпосницьких оповідань Марка Вовчка, з якими вони мають багато подібного як у побудові, так і в стилі. Повісті Федьковича ближче стоять до тієї групи оповідань Марка Вовчка, яку Писарєв визначив як зображення патріархального побуту ("Чумак", "Максим Тримач",
"Свекруха", "Данило Гурч"). Проза Федьковича звертається, як правило, до почуття, а не до розуму читача. Автор захоплюється романтичною любов'ю до рідного краю, до рідного народу. Захоплює цільність характерів, які виводить письменник, їхні щирі поривання в любові і в ревнощах, їх волелюбність.
Все це створило любов і шану серед читачів до Федьковича, до "гірського соловейка", яка до цього часу живе серед вільного народу, возз'єднаного зараз із усім українським народом...
О. Білецький. Зібр. творів у 4-х томах. — К., 1960. — Т. 2. — С 231-282