Бібліотека Української Літератури
Українська література  :  Бібліотека  :  Сучасна література  :  Біографії  :  Критика  :  Статті  :  Енциклопедія  :  Народна творчість  |
Навчання  :  Реферати  :  Шкільні твори  :  Твори з мови  :  Стислі перекази  :  Контрольні питання  :  Крилаті вирази  :  Словник  |
Бібліотека — повні твори > С > Самчук Улас > На твердій землі — електронний текст

На твердій землі - Самчук Улас

(ви знаходитесь на 13 сторінці)
1  2  3  4  5  6  7  8  9  10  11  12  13  14  


мов лід холодні і разом, мов дружня долоня, теплі. Багато з них проводив з Катрусею, далі нареченою, але більшість з тією віддаленою від мене пів-глобусом. Мій добрий, теплий ватран у вітальні постачав не так тепло, як настрій безпеки, перед яким я готов ставити вівтар молитовної вдячности і любив, розложивши, як весталька, вогонь, під звуки когось з Бетговенів погрузнути в глибини фотелю в тепле дрімання на зло і перекір вітрам із зовні. Хвилі музики, хвилі вітру, хвилі простору, хвилі Атлянтицького океану зливалися у одну хвилю і з неї, мов та біла чайка, виринала то поринала моя Лена. Бачив її зусилля, відчував її квилення. Біг їй назустріч і стояв, як камінь, на місці. Такий ось був сон під музику Бетговена.
      На її останній провокуюче - розпачливий лист, я писав здержливо - провокуючу відповідь: "Моя Ти Лено! Дякую за лист. Тішуся Твоїми успіхами. Я вірив у Тебе з першої секунди нашого зудару. І вірю зараз. Твої яблуні дійсно зародили, були тяжкі, гнулися під тягарами, але так само, як і Ти "трималися, бадьорилися, терпіли і не здавалися". Моя "Коломия" повна, гарна, сита, засилаю Тобі її фото. На тій веранді часто стою, згадую іншу веранду і бачу Сімко. І не розумію. Що це за сили, що поклали між нами той океан?
      Ти писала, що чекаєш "янголятка", чи дочекалася? І якої воно статі?
      Вітаю! Я, яблуні, Коломия... І чекаємо! Цілую..."
      А на це в дуже скорому часі, дістаю дуже поквапливу, точку над і: "Коханий Павле! Я справді дочекалася "янголятка" і Твоя Коломия справді гарна. Але годі стояти на її веранді і бачити Сімко. Тобі потрібна інша візія, у широкій, рожевій сукні, повним бюстом, рожевими личками. Я більше не вернуся до Канади, хочу переїхати до Парижа і там зістатися. Назавжди. Цілуй шорсткими цілунками великомучениці яблуні і вклонися Коломиї. І прощай! І "ніколи-ніколи не забуваюча"..."
      Ніщо не дається робочому даром!
      У-дар! За у-даром! У-дар! За у-даром!
      Можливо останній. Вона напевно дістала інформації від свого амбасадора в Торонті, її милості Мані 3. Довгий, довгий, дрібним письмом, докладний опис, пункт за пунктом, вірною старанною рукою. "Широка, рожева сукня, повний бюст, рожеві личка". А якже, а як-же! А Лена має гостру, як лезо бритви, уяву, її образність феноменальна. Писати ще їй чи не писати - ось питання. Бі, ор нот ту бі!
      Чи можливо ревнувати через Атлянтицький океан? - питав я свого беззубого демона, що сидів, як пес скулившись, біля моїх ніг перед ватраном, курив чадну люльку і неуважно мене слухав. Певно, що можна, відповідав він. Їй, казав демон, випадково трапилось пізнати лиш один бік правди - любов, а все решта для неї умовність. Я переконаний, що вона злякалася самої себе і тікає на край світу. Але мені, казав я сердито, треба робити вибір!... На це демон, виймаючи з рота люльку і випускаючи чадний дим, казав спокійно: Нема вибору. Можливо, наша плянета також хотіла б зірватися зі свого ланцюга і полетіти, хто зна куди, вільною пташкою, але вона мусить, як сторожовий собака, кружляти на прив'язі, яку їй хтось визначив. Думаєш, казав я сардонічне, що і Лена прив'язана ланцюгом до якоїсь ноги Божої? А як ти думаєш? - питав демон. Думаю, що вона могла б кожної години скористатися послугами шведської летунської лінії і за вісім годин бути тут біля мене. А щоб ти тоді зробив? - питав зі сарказмом демон. Думаю, продовжував він, що канадська летунська лінія могла б виконати те саме, але ти ось сидиш і квилиш, як мокрий цуцик, замість скористатися адресою, що лежить у твоєму столі.
      Ах, все це дурне!
      Але мені здається, що я все таки доходжу до якогось рішення, не знаю ще точно якого, але ця осінь видавалася мені остаточною. Це ж моя п'ята тут осінь. Я можу вносити заяву на громадянство. Я можу мати право не тільки  б у т и  в Канаді, але й  м а т и  Канаду. Бути однією вісімнадцятьмільйоновою частиною її власництва. Бути співчастиною Комонвелту.
      І це сталося. Це був четвер 29 жовтня, п'ять років і шість днів, від коли я ступив на цю землю. Це був справді яблучно - соняшний день, я не пішов на роботу, а сів до авта, заїхав до Оквілу, знайшов міську управу, знайшов кімнату номер п'ять. Молода, гарна у білій блюзочці секретарка, гарними пальчиками з полірованими нігтями, заповнила коротку заяву, я її підписав, додав дві фотографії і рішення запало. Залишається тільки чекати. Не маю причин чогось боятися. Всі мої 1831 день канадського буття ясні і чисті, як цей соняшний день. Можу дивиться назад, вперед, на всі боки і бачити себе серед однієї багатої, розмашної ідилії. Від океану до океану, від полюса до границь США, мільйони й мільйони гектарів неосяжного простору - тундр, прерій, лісів, гір, озер, ланів і рік! Така вийнятково проста, виразна, пречудова земля. Мудрої праці і великої свободи!
      Я брав іноді ґлобус і шукав по п'ятдесятому рівнобіжнику на другому боці плянети місце свого народження. Це місто Харків. Мого батька забрали серед ночі, моя мати померла з голоду. Мені було тоді шістнадцять років.
      Тепер я в це не вірю, так само, як і тітка Ен, як і мільйони й мільйони інших тіток, бо це справді грубий наклеп на людську гідність. Хто б справді міг таке вчинити ? І для чого ?
      Сьогодні я в це ще менше вірю, я ось тільки що вернувся з міської управи, це одинадцята година ранку, я залишив своє авто на вулиці, забіг на хвилину до свого кабінету, набрав телефон Снилика. - Слухай, Степане! Маю вільний день, - казав я. - Але не маю вільного я, - відповів він. - В такому разі чекай на мене о першій у "Вікторії". - Щось маєш? - Щось маю. - Чекаю.
      А за мить я вже мчався здовж озера двійкою, біля Клекстону повернув вліво, пересік автошлях Єлисавети, доїхав до п'ятки, повернув вправо, в Куксвілі повернув вліво і далі по кількох зворотах опинився у затишній, зарослій садами місцевості, на схилі долини, по якій зі шумом тече бурхлива річка Порт Кредіт. Мене заманив сюди привабливий шматок простору, зарослий бур'яном, травою і рештками старого саду з покрученими деревами, на яких все ще червоніли перезрілі овочі, закритого від півночі стіною пралісу десь з часів індіян. По землі у густій, сухій, ніколи не кошеній траві, догнивали купи яблук, а все разом виглядало, ніби залишений Адамом і Євою рай з кущами перестарілого бозу і лозами повитого на дерева дикого винограду. При заїзді до цього едему стояла табличка "на продаж" - "Чемберс - Мередіт", а його загальний простір на перше око, обіймав не менше сотню акрів з дуже спокусливими будівельними перспективами. Один той стихійний краєвид з тією бурхливою річкою набивав смак, але й разом оскому, бо ціна його напевно не менш вражаюча, ніж самий краєвид.
      Між іншим, мій записник нотував цілу серію всіляких "об'єктів", але цей останній вражав мене особливо і їдучи назад в напрямку Торонта, в моїй голові мимохіть снувалися привабливі пляни його освоєння. Ця справа у мій теперішній стадії розвитку видавалася мені рисковною і дуже невиразною, особливо з точки погляду фінансів, я ще не знав її ціни, але я знав, що вона напевно засолона, на що вказувала також та сама табличка "на продаж", яка вже стоїть там з самої весни.
      Перед першою годиною я був в їдальні "Вікторія", замовив обід і чекав на свого чудодія в цих справах Снилика.
      Ця сама славетна "Вікторія", яку мені приходилось не раз відвідувати, притягала нас своєю щирою, хаотичною безпосередністю і своєрідним пролетарським шармом, від якого ми ще не встигли звільнитися. Вона нагадувала тунель чи вагон підземної дороги, у якому безнастанно товклися різної шерсти люди, переважно з цієї самої вулиці Квін, на якій, як казали, можна іноді почути також англійську мову. Засадничо тут зібралися мови чи не всього світу - ось ті двоє дівчат біля столика говорять по-німецьки, ті он понурі добродії при барі лаються "пєруном" польською мовою, дівчатка у білих, не дуже чистих халатиках за баром гомонять по-українськи, маленький, хрипливий радіо-апарат на полиці під стелею біля плякату "кока-коля" і цигарок "плеєрс", передає польську передачу з Боффало, купа зашмарованих шоферів спереду біля бару регоче виразно італійським реготом. Все це нагадує давні роки, можливо нашу революцію, можливо останню війну, табори Ді-Пі. А також якусь північну, трохи мрачну, трохи надривну атмосферу, у якій сили Демона і сили Вотана змагалися в перегонах за першість перемоги.
      Степан Снилик мене дослівно сердив, він неймовірно на цілу пів годину співнився, я з'їв свій борщ зі сметаною, свою телячу котлету з пюре і салатою, випив навіть прохололу каву зі сирним пиріжком і тоді він щойно, весь заклопотаний, появився і перше заявив, що це місце для нього тепер дуже незручне, що він тепер більше перебуває на Ронцесвейл, що взагалі у нього час - то гроші, а тому я мушу... ітд, ітд, а коли я пояснив свої пляни з останньої моєї поїздки, він заявив, що все це він добре знає, що в його реєстрах тисячі подібних об'єктів, а цей там на Порт Кредіт, нотується на біржі, як один з найдорожчих, бо той вельмидостойний, бувший королівський суддя, таємничий радник Мекмілан, що є його власником, вважає, що це одна з найсфектовніших місцевостей майбутнього люксусового поселення, а тому він за той шматок пригорбка вимагає не більше - не - менше, як триста тисяч долярів. В той час, коли подібні об'єкти ще можна дістати за сто - сто-двадцять тисяч. - Там є сто акрів? - запитав я. - Сто акрів. Але вони поза пляном розбудови великого міста. З цим можна почекати, воно так скоро не продасться. - Чи мусимо брати конче всі сто акрів? - питав я. - Не в цьому справа. Справа в ціні, - казав Снилик. - Мені це місце... - Я знаю, знаю, - перебив він мене. Це не жінка, це комерція... Зрештою, звідки взяти такі гроші? - Я сам не знаю. Я ніколи не знав, звідки беруть гроші, але звідкись беруть, - казав я. - 3 цим ще зачекай, - казав він наполегливо.
      Він запропонував мені інше місце, п'ять акрів і недалеко від Оквілу. Ми рішили і це оглянути. Я мусів знати ціни, місця, ринок. Снилик мав сотні ферм в різних місцях Онтаріо, далі від Торонта, за десять тисяч дуже добра ферма з будинками, але це мене не спокушало. Я не збирався займатися хліборобством. Мене цікавили будови осель, мотелів, готелів. І здавалось, ми могли щось тут зробити. До речі, Снилик бештав мене за моє марнотратство часу на заводі, мовляв я марную свої таланти, але я не хотів відриватися від твердого ґрунту, поки не здобуду ще твердішого. Як також, я не хотів в'язатися якимись тривалими вузлами з моєю чарівною приятелькою тіткою Ен, поки не здобуду своєї власної, незалежної і міцної позиції. Це можливо пахне міщанством, але добрим міщанством і тому його запахи мене не бентежать, а підбадьорюють.
      Хоча мої стосунки з тіткою Ен невтомно продовжувались і не лише біля мого ватрана і не тільки вечорами, але як траплялось з нагоди, ми разом зривали яблука і переносили їх до пивниці, ми викопували коріння жоржин і ховали його на другий рік, ми їздили на вистави меблів до Торонта, ми просиджували в бібліотеках за пошуками літератури про італійське ренесансове мистецтво, чи читали перед ватраном черговий номер якогось чергового журналу, ми розмовляли про новий фільм "Во віки вічні", ми їздили до Месі Голу на концерт хору бандуристів Китастого і ми навіть танцювали у якійсь кав'ярні "Панама" в Торонті. Розуміється, що Катруся була постійною нашою дуже активною, але переважно мовчазною, супутницею.
      Різдво цього року припадало на п'ятницю, отже ми мали вільні три дні і всі їх заповнили нашими домашніми справами, включаючи сюди велику, шпилясту зі справжніми шишками сосну, яку ми з Катрусею привезли з Оквілу, обнизали величезними синіми і золотими електричними лямпками і з великою помпою, під звуки колядок з платівки хору Городовенка з Монтреалу, встановили у моєму просторому сальоні. Самий Свят - вечір зробили з кутею, снопом пшениці, урочистою вечерею з варениками, голубцями, запеченим у тісті судаком і всілякими іншими дванадцятьома стравами, на чому наполегливо настоювала Катря, а до неї згодом, як тільки зрозуміла про що йдеться, долучилась також тітка Ен. Не обійшлося без голосних і багатих подарунків, як то цілого комплоту білизни з тузином нейлонових панчіх ("садизм") для Катрусі, домашнього жовтогарячої барви, сатинового на ваті халату ("тисяча й одна ніч"), для Ен і стільця-гойдалки, індіянської люльки і нічного каптура ("райське блаженство"), для мене. При тому, розуміється, вислухали цілий концерт колядок на багатьох мовах, з яких особливо припав до вподоби "Щедрик" Леонтовича, якого весь час передавали різні радіостанції Америки й Канади. І мали пречудовий настрій, сміялися до сліз, бавилися, як діти, провели сливе всю ніч, Ен божилася, що за ціле своє життя не мала такої живої і радісної ялинки.
      Невідомо чому, а може наперекір тому, що я не люблю відписувати і взагалі не маю замилування до святочних привітань, я дістав пару тузинів різдвяних і новорічних карток з різними гуцульськими краєвидами, позолоченими дзвінками, свічами, яслами, а між тим також картка трагічно абстрактного малюнку, правдоподібно якогось народження, оригінальної роботи з криптонімом Е. Г. з підписом "Той, що родився", без зворотної адреси з печаткою "Парі - 7. 21. 12. 53".
      Моя уява бунтувалася, я читав в халаті статтю "Червоний Геміґвей", пив рай-віски з джінджерелом, але не міг ні запити, ні зачитати маленької картки з дивовижним зображенням якогось народження.
      Зрештою, Париж для неї найвластивіше місце на плянеті. Латинський квартал, мансарди, Сартр, бородаті мученики, патлаті красуні - атмосфера, яка допоможе рішити проблему "народження людини", бо наша юна Канада лякає її своєю безпосередністю і прямотою понять. Їй імпонує рафінованіша правда і старечіша непокора.
      А також наближався Новий рік. Мій сороковий. Водорозділ за яким починається дорога вниз. І хто знає, чи не в ту долину, де починається "земля обіцяна", яку можна бачити, як на ласкавій Божій долоні, з непередмірного висока.
      Катруся і Ен вимогли терором і настояли, що цей Новий рік має бути відзначений в літописі наших подій огненною печаттю випаленою на брамі тріюмфів нашої розбудови. Ен не могла забути нашого минулого року, а тому їй хотілося повторити його у поширенім розмірі, на цей раз у моєму будинку. Ми намагалися домеблювати недомебльоване, ми декорували нижню забавову залю ми заставили бар пляшками й чарками, ми запросили дванадцять пар гостей різних мов, між якими не бракувало навіть мови японської. Ен пригадала деяких своїх старих друзів - посла до провінційного парляменту прогресивно-консервативної партії Джона Лавлока з прекрасною дружиною Джоселін, інженера компанії Месі - Гарріс Елана Говела з дружиною Джін, редактора "Сатердей Найт" Вільяма Дейвісона з дружиною Россл, інженера того ж Месі - Гарріс Нікаїдо Садао з дружиною Кімі... З моїх приятелів, розуміється, запрошені Бояри, Медики, Снилик все ще з нареченою Ольгою і кількох інших сливе випадкових, як наприклад, новий мій знайомий прекрасний акордеоніст Іван Смолик із заводу Форда і приятелька Катрусі панна Лариса Петренко з Гамільтону, яку ми покликали для товариства Смолика.
      Була п'ятниця, був легкий, двадцять ступенів, мороз, падав і не падав пір'їстий сніжок, довкруги на всіх будовах горіли кольорові світла, сосни шуміли таємничим шумом, всі вікна нашого будинку сито розсвічені, широкий заїзд майористо ілюмінований. Пушистий, білий, як неполірований мармор, сніг обтуляв веранду і бавився іскристими переливами з гостротою сяйва електрики, спрямовуючи всю свою наснагу на підкреслення чіткости і простоти пейзажу. Моя стара, забута хатина, що стояла трохи далі на границі моїх володінь, видавалася старенькою жебрачкою, яка прийшла жебрати права для свого існування і її поблідлі тіні молодого пів-місяця підпирали її своїми милицями.
      Гості почали з'їжджатися біля години дев'ятої, машини з притишеним, блаженним муркотом під'їжджали і зупинялися покірною чергою вздовж переднього фасаду, їх різнокольорові силуети відбивали світла будинку. Ми з Катрусею вітали гостей зараз при вході, тітка Ен оперувала на терені великої вітальні, яка вперше мала відограти цю свою генеральну ролю. Огонь ватрана ідилійно поблискував, її лямпи дискретно заливали простір ясністю, її буфетний столик виблискував рай-віскі, скач-віскі, смірновкою, сколом, альбертою, мартелем, австралійськими, південно-африканськими і нашими домашніми винами, різноманітними водами, склянками, чарками, чарами. Одні наливали самі, іншим підносили, настрій помітно, тепло, обережно зростав. - У вас тут екселент. Як давно ви в Канаді? - питав мене містер Дейвісон зі своєю склянкою скачу, коли ми стояли перед широкою панорамою вікна з його сніжинками, що повільно спадали донизу. - П'ять років, - відповів я спокійно. - Похвально. Дуже похвально, - казав він на це. До нас підходили інші панове, як і ми зі склянками, створився чоловічий круг, почалась розмова, яку провадив містер Дейвісон - високий, тонкий, з худим обличчям, у звичайному, темному одязі, який помітно цікавився моєю особою. - А як ви дивитесь на ці справи взагалі? - питав він мене пізніше. - Які наприклад ?... - хотів я уточнити питання- - Ну... Наприклад... Творення Канади... модерної нації... з різних елементів... - Позитивно, - відповів я. - Думаєте, це нам вийде? - продовжував Дейвісон з виразним наміром витягнути з мене думку. - Це нам вже вийшло, - відповів я тоном безперечности. На мою думку, Канада готова, модерна нація. - До нас долучився Медик, який любить розмови на цю тему. - Як-що Канада, казав він, позбудеться почуття меншевартости і якщо її основні складники англо - французи перестануть сперечатися хто з них кращий - Канада буде не тільки модерною нацією взагалі, а зразком модерних націй всесвітнього значення. - Чому так думаєте? - питав Дейвісон. - Вона має стиль, розмах, свіжість почувань. Вона може оминути почуття вузького шовінізму. Шануючи гідність всіх своїх складників, можна знайти їх синтезу. - А питання раси? - продовжував Дейвісон. - Між нами багато знавців цієї проблеми. Не треба її уникати... Ані баналізувати... Не мішати елементів непоєднальних і не стримувати поєднальних. Не насилуючи біології, засобами зовнішнього прикладу, впливу, наставления можна дійти до вирівняння протиставлень, - казав я тим самим своїм незаперечним тоном, що так мені не подобався. - А колись, згодом, - підтримував мене Медик, можна дійти до вирівняння самої біології. Раси схильні мінятися під впливом клімату, психологічної атмосфери і навіть політичної системи. - Це практикується у з'єдинених стейтах, - докинув хтось. - У нас це може дати ще ефективніший вислід, - казав я. Маємо нівелюючий простір, нас формує; стихія. У третьому, четвертому поколінні годі сказати, хто звідки походить. І не лише зовнішньо... - Але багато з моїх земляків, казав Дейвісон, переконані, що коли керівні функції переберуть не англо-сакси - країна опиниться на краю загибелі. - О, це, можливо, страхи оправдані засадничо, - казав на це я, але практично цього не може статися тепер, бо англо-сакси і французи лишаються далі ведучими силами, але потенціяльно це все європейські елементи і їх нема потреби боятися. Всі вони збагачують смаки. Англо-сакська солонина. Французькі вина. Німецька шинка. Українські голубці. Польська ковбаса. Китайський чап-суй. Мадярський ґуляш, - казав Дейвісон. Чи Торонто тепер англо-сакське ? - питав він далі. - Тепер воно по дорозі в канадське. Його архітектура наближається до Америки, а коли взяти на увагу, що його архітектори у великій мірі належать... - До нас наближався інженер Садао і всі ми засипали його питаннями на цю тему. Він дескретно посміхався і нарешті сказав: - Ми японці не любимо про це говорити. Коли ж говоримо - тратимо рівновагу. - Найкраще діяти, - додав Медик. - Можливо. Діяти. Думати. Шукати. Ми в Азії й італійці в Европі маємо ті самі завдання: навчитися мовчати. - Мовчати? - хтось викрикнув. - Чи це не є також золото? - питав Садао. - Але ж чи можливо мовчати людям з таким чудовим голосом, як мають італійці? - запитав той самий голос. Всі засміялися.
      І поки ми так рішали основні проблеми Канади, решта гостей, особливо наші дами, під впливом чарок, а також під дириґентурою тітки Ен, почали проявляти більше руху, мінятися місцями, підносити голоси і по часі все обернулося у загальну, гомінку каруселю. Метка, говірлива чорнявка, пані Дейвісон, підбігла до свого чоловіка. - Вільям! Не думай, що ти тут сам. Ти нам зовсім забрав пана Данилова. - Но-но-но! Я вам його не забрав! Ось він - маєте! - До ваших послуг, місіс Дейвісон, - казав я. - Я лиш хотіла сказати, що у вас тут так приємно, що хочеться танцювати. А ваша наречена! Чудо! І де ви таку взяли! О, пане Данилів! Кажіть мені просто Росел. Так буде краще. А я вас буду звати Павль. Гаразд? - казала вона. Вона взяла мене під руку і ми обійшли довкруги всіх гостей, з кожним щось розмовляли, а коли дійшли до Марти, вона сказала: - Попереджую, пані Дейвісон, що той пан дуже небезпечний. - Це ви знаєте з досвіду? - питала пані Росел. - 3 гіркого, - сказала Марта. - Це мене інтригує. - Дехто дорого за це поплатився. - Ви знаєте, що ціна в таких випадках не грає ролі, - казала Росел.
      До нас підійшло ще кілька пань. - Тут роблять проти вас змову, - казала гарненька японка Кімі... - враховую і таку небезпеку, - казав я. - Пані хочуть танцювати. - Приєднуюсь до змовників. Пані і панове! Відкриваємо похід вниз. - До мене підбігла Катруся. - Але тітка Ен просить на перекуску. - Ніякої перекуски! Пізніше, пізніше! На танець! Хто за танець? - Всі! - В кожному разі, казала Катруся, буфет до ваших послуг. - Гууу! - Всі кинулись вниз прожогом, де чекав на нас простір замаяний бальонами, бар, мій "Філіпс", купа платівок - танґо, мамбо, рокен-рол, бім-бом-ба, ча-ча. Я зайняв становище диригента, але довго на ньому не вдержався, бо тітка Ен вимагала першого танцю з нею, а потім прийшлося танцювати сливе з кожною з моїх гостей і коли б не треба було міняти платівки, я мусів би танцювати без перерви. А коли музика на хвилинку зупинилася, хтось з гостей заявив: - Пані і панове! Бар! Не забувайте бару! - А тоді наливались чарки, все вирувало, музика грала, понад головами прошуміли серпентини, вибухло кілька бальонів, наближалася година дванадцята і моїм завданням було розлити шампанське.
      У цьому випадку моїм помічником став Снилик, він був червоний, як буряк, на голові мав дивовижний, позолочений, папіровий каптур, його смокінґ був чимсь облитий, на шиї мав хомут серпентину, ми стояли за баром, розливали шампанське і не тільки до бокалів, але також на стіл, перед нами все крутилося, а Снилик казав: - Слухай! Цей рік! Пам'ятай!... - Що маю пам'ятати? - Цей рік! - О! Цей рік! Чудовий! Що маєш на увазі? - Багато. Передусім... я женюсь! - вирвалось у нього. - Ґратулюю! - казав я. - Але й ти, чорте, маєш нарешті також того... Я сказав Катерині, що коли... Пам'ятай. - А що вона? - Я їй казав: не він так я. - А що, питаю, вона? - Запізно! Ось наближається дванадцята! Та ваша тітка Ен. Сам Господь Бог власними руками підніс вам її на золотій таці. Вона ж Катрусю адоптує. Чисте золото з брильянтами. Думаю, що той сад над Порт Кредіт буде твоїм. - Пам'ятай за дванадцяту, - відповів я. Пані і панове! - проголосив я. Пані і панове! Дванадцята! Іване! Став музику. Пані і панове! Тост за Новий рік!
      Всі кинулись до бокалів, я пригасив світло, радіо проголосило дванадцяту, приготована платівка заграла "Добрий вечір тобі, пане господарю". Всі випили, а потім за чергою і без черги, вперемішку, хто з ким і де з ким цілувалися, раз, і другий, і хто зна ще скільки. Ми з Катрусею привіталися перші, вона кинулась мені на шию і шептала: - Милий, милий, милий! - Після ми віталися з Мартою, з Росел, з Джоселін, Кімі, Олею, Ларисою, Іриною, тіткою Ен, зо всіма їх чоловіками, з цілим простором, з повітрям, настроєм. Ми були обліплені карміном жіночих уст, обсотані серпентином, обнизані забавками, радіо нам щось грало і ми щось танцювали. Усе разом уявляло рухливий, гомінкий зліпок силуетів обнятих шалом вдоволення.
      Мені здавалося, що з цього місця, як з найвищої точки буття, я бачу своє минуле - неймовірні роки, дивовижні події, незбагнуті люди. Хвиля за хвилею підпливали і відпливали порвані згадки, губилися в далекій віддалі тіні, закривалися обрії, обривалось здивування. Крапля за краплею, ніби лава вулкану з подихом сірки, відпивалися й гасли жорстокі роки. І чому те "щастя людства" мусить оплачуватися такими не людськими жертвами?
      І от нарешті ці останні п'ять коротких років, які минули, як одна мить, і ми ось тут разом - Друзі, в обіймах, в поцілунках, танцюємо танець тріюмфу і любимось любов'ю єднання.
      - Павле! Танцюємо! - чую захоплений, змінений, екзальтований голос Катрусі. О! Що з тобою? Ти сумуєш! - тривожно питалась вона, намагалася вгадати мій настрій у цьому притьмареному освітлені. - Ні! Ніколи! - заперечив я. Танцюємо! - І ми бурхливо, безладно, порвано танцювали гарячу італійську польку, всі шалено крутилися і в цьому вирі, разом з нами, мішався, біг, крутився космос, системи плянет, сузір'я Андромеди.
      А після цього тітка Ен нагадала, що нагорі чекає на нас перекуска. Одразу, як голодна зграя, всі кинулись наверх - бурхлива орда виряджених, безтурботних... Бігли по сходах, накинулись на стіл їдальні, набирали їжу, розходились хто куди, творили панораму, а разом живий паноптикум стола, індиків, курчат, риби, холодців, салат, оливок, огірків, помідорів, червоних гвоздиків, білих орхідей, жовтих, зелених, червоних, брунатних суконь, чорних одягів, білих маніжок і м'якого, ласкавого світла, у якому, заклопотано на всі боки оберталася маленька тітка Ен у своїй жовто-бронзовій вовняній суконці з великою низкою дерев'яного індіянського намиста, подібна до жрекині ацтеків; бачив повногруду, звинну Катрусю обтягнуту, як риба лускою, блискучою, елястичною, голубою шатою, бачив наших гостей, бачив друзів і коли я усвідомлював мою з ними пов'язаність, мені робилось тепло від повноти й сили цього судьбоносного єднання.
      - Бачу, що наші пані сьогодні не дуже дбають про лінію, - казав інженер Садао. - Коли так смакує? - відповідала його дружина Кімі. - Хто сьогодні думає про лінію? - озивався з другого кінця редактор Дейвісон. - Як хто? А я! - А також я! - Я вже замучена дієтою! - озивалися жінки. - Бідні жертви пересичення! - А ви не злорадьте! Це загроза! - Пильнувати лінії? - Краси! Краси! Що таке лінія? - А що таке краса? - О, Вільям! Ти скучний! - Але не сьогодні, не зараз! Я вже давно так не танцював ча-ча! - А справді! Ти розминувся з професією. - Епоха рокен-ролю! Нічого не поможе!
      Дуже ефектовно, як звичайно, виглядав мій прекрасний Снилик з його неймовірними талантами обливатися. Його сорочка, навіть при цьому матовому світлі, виглядала, як райдуга зо всіма її кольорами, а коли додати всі ті звої серпентини, навішані навіть поза вухами, він міг би правити за різдвяну ялинку. Його кругленька наречена Ольга старанно набирала йому з кожної страви і він все те не менше старанно споживав, не дивлячись на те, що основним його теперішнім мотивом було твердити всім і кожному, що для здоров'я треба зберігати найгострішу норму харчування.
      Моя пречудова, на цей раз мрійливо-лірична, давня, перевірена і невтомна адораторка Марта, виявила справді "найстрогішу норму", але не тільки харчування, а передовсім своєї звичайно темпераментної і не конче обрахованої поведінки. Вона була безнадійно загублена між трьома соснами долі, при чому присутність тріюмфуючої Катрусі паралізувала всі її, і ті найрисковніші, заміри. Ми тільки раз з нею танцювали танґо - раз і тільки "з новим роком" обмінялися гарячим поцілунком. Поза тим, вона була "однією з гостей" і однією зі зграї чудових представниць кращої половини людей. Вона сиділа з пані Іриною і, здається, чимало уваги приділяла її чоловікові Іванові, у той час коли її власний Михась зарядившись поважною дозою "альбертівки", вів безконечні, пропаґандивні монологи з котримсь з наших англо саксонських друзів.
      А взагалі багато, дуже багато і дуже від душі говорилося, ще більше сміялося, робилося намагання співати, ходилося з місця на місце, вставалося, сідалося, танцювалося, залицялося, спостерігалося широкий, білий, нічний краєвид з вікна, виходилося під сніжок, розкривалося дружні обійми Новому рокові.
      Роз'їжджалися біля третьої години ночі, були намагання задержати гостей до ранку, це нам не пощастило, всі запевняли про свою повну й незаперечну відповідальність за свою безпеку, ігнорувалися всі можливості поліційного втручання, пані довго й гамірливе одягалися у свої футра, сіни заповнились метушливими, одягнутими фіґурами, які без перерви обіймалися, цілувалися, прощалися і нарешті поволі виливалися у відкриті двері під ясні зорі новорічної ночі.
      Сніг перестав падати, температура помітно падала також, небо очищалося. Одне за одним вибухало бурчанням авто і поволі висувалося на алею Матіяса. Я провів їх усіх по черзі, аж поки наше подвір'я не затихло і здивовано на всі боки оглядалося, чи це справді вже все нарешті скінчилося.
      Ніч була далі святочно-рухлива, сусідні оселі далі світилися, наш будинок також довго підтримував загальний ритм настрою, аж поки десь за пару годин, під сірий світанок нового дня і він нарешті неохоче втихомирився. Його вікна одне за одним гасли, біля нього, як вірний пес. згорталася й залягала тиша.
      
      VII
      З кінцем лютого я дістав з міської управи Оквілу запрошення з'явитися до них. Там чекав на мене солідний пан у звичайному одязі в окулярах і з лисиною, який попросив мене сідати перед його бюрком і який почав завдавати мені одне за одним питання. Ім'я прізвище, рік народження, місце народження, подружній стан, релігійне віроісповідання, головне заняття, коли прибув до Канади, яким кораблем, на який документ, скільки провінцій має ця країна, яка в них найбільша, яка найменша, яке головне місто Бритійської Колюмбії, як зветься прем'єр федеральної влади, як голова міста Оквілу, якими привілеями користаються громадяни цієї землі, який їх соціяльний устрій, що таке демократія.
      На кожне питання я відповідав, усе йшло без найменшої затримки, солідний пан був помітно вдоволений, його очі посміхалися, на закінчення ще одно питання:
      - Чи маєте нерухому посілість? Я відповів так. Що саме? Я відповів також. - В якій приблизно вартості?
      - Приблизно пів сотні тисяч, - відповів я. - І ви до цього часу не одружені? - Ні, ваша достойносте (солідний пан був суддею), але ми на добрій дорозі, - відповів я з усмішкою. - Надіємось, що та дорога не буде далі аж така довга. І наперед вам ґратулюю. Наша країна потребує активних людей. Дякую. Побачимось за три місяці, - Солідний пан приємно усміхнувся, подав мені руку і ми розійшлися.
      Коли я виходив з міської управи і всідав до свого "Меркурія", я мав дуже повний, певний, вдоволений настрій, а вечором дома, я ще і ще раз сам зі собою, перевіряв і передумував довгу чергу причин і наслідків, я вступав у ще одну сферу, яка була поза мною, я відривався від якогось старого берега, мені трохи дивно, і сумно, і ніяково, і боляче, а разом мені спокійно і радісно. Чи я забув про землю предків? Ні. Не забув. І не залишив. І не зрадив. Земля моїх предків далі моя земля, з неї зліплена моя плоть і моя кров, і мій дух, і моє минуле. Але мене змусили вступитися. Мене вирвали. Мене вигнали в океан, у простір, у безмежність. За мною замкнули й зареґлювали залізні двері, за мною спалили мости. Не я, не моє тіло і навіть не мій дух у зударі, у зударі моя віра. Я не скорився. Я не міг скоритися. Я не мав сили скоритися. Не знаю звідки і для чого ця моя сталево-тверда нескореність, але вона є, вона буде. І ніколи, ніколи я не вижену її з моєї крови. Мій дух так само не зносить насильства, як тіло отруї.
      Але разом з цим... Добрий Боже! Чи маю право нарікати ? Он той сьогодні суддя ласкаво підніс мені моє право, мої ключі до нової, гарної, багатої, великої свобідної землі, розложеної свавільно між двома океанами, як той біблійний рай між двома ріками, з якого вигньно Адама, а вселено працю, піт, розум і побудовано автошляхи від краю до краю. Побудовано право, порядок, закон. Катруся була здивована, коли зайшла вечором і застала мене не в робітні, як звичайно, а у фотелі, перед ватраном великої вітальні з пляшкою південно-африканського вина і двома чарами на столику.
      - О, Павле! Що це значить? - захоплено питала вона.
      - Нічого, - казав я спокійно. Ще покищо нічого. Лишень... - я налив другу чару і подав Катрусі. - Випий зі мною. Я щасливий.
      Катруся брала чару, дивилася на мене питальне, ми випили, мені треба було щось казати, я вперто мовчав, заносилось на провесну, я не мав права далі зловжирати її терпеливістю, питання судді з Оквілу робилося нестерпно важливим.
      Але я не міг нічого сказати, мій язик не повертався, я все на щось чекав і чогось сподівався. А що, як вона справді вернеться? Я не був від неї звільнений. Я тримався за місяці, за дні і навіть за години. Ми стояли на гострій грані, на дуже вражливому місці, у дуже діткливому становищі: чи міг би я справді залишити Катрю, наколи б з'явилася Лена? Не було відповіді і я не був рішений, я лиш відчував, мені лиш щось настирливо дошкуляло, я лиш не міг від цього звільнитися. Біля мене невідступне була Катруся. Ми їздили на танець, ми робили відвідини, ми годинами говорили про те тільки, що якась інша Катруся "не так" на мене гляьула, або якийсь інший Павло забагато притискав її під час танцю. Ми робили сцени, ми творили шекспірівські діялоги і кожну цю драму ми кінчали бурхливим епілогом у моїй постелі.
      Чи в такій ситуації мала право вертатися Лена? З весною відновлялося багато роботи, ця запопадлива господиня відкривала біля дому безодню безобразної наготи, сита, пахуча земля вимагала уваги, вже у квітні ми з Катрусею почали наші муравлині заходи з лопатами, рискалями, граблями, чи то при заході сонця після фабрики, а чи суботніми та недільними днями відпочинку. Вирівнювалися и очищалися травники, закладалися нові клюмби, окопувались дерева, підстригались живоплоти. Моя робітня завалена проспектами квітярства, підручниками городництва, торбами насіння, купами коріння. Коли я торкався землі, вона хапала мене, як павук муху, і катувала мене своєю ненаситністю. Вона вимагала від мене квітів, кольорів, запахів, краси, уваги. Квіти милують зір, очищають сумління, сприяють травленню. Коли хочете бути здоровим - виходьте кожного ранку зі сходом сонця і гляньте на квіти. Привітайтесь з ними людською мовою, як зі своєю сестрою, вони вас почують, зрозуміють, дадуть відповідь на всі ваші клопоти їх рідною мовою, яку розуміє однаково Бог і людина.
      У травні у мене цвіло навіть каміння. На початку травня я вже міг сидіти на своїй королівській веранді пахучою вечірньою добою після моєї фабрики, у легкій білій, розхристаній сорочці, ніби римський сенатор у своїй тозі, і любуватися запаморочливо-діловим, лагідним, упорядкованим довкіллям. Барвіли дахи котеджів, набудованих здовж долини, приїжджали, від'їжджали, або стояли непорушно в різних місцях авта, поливалися стрижені, оксамітово-зелені травники, загорялися і рівно світились широкі, відкриті вікна, веранди, хідники, вулиці.
      Свіжо, красочно і мальовничо, ніби добра картина старого майстра, вражав невеликий парк моїх сусідів зліва з його рядом гостроверхих, молодих тополь і великою, як хмара, плакучою вербою з її жовтим і зеленим звисаючим галуззям. Звичайно, коли заходило сонце, на тому місці відбувалася богослужба поєднання землі і неба з великою участю робінів, кардиналів, жовтобрюшок, щигликів, які так само, як і я, любили це святочне місце.
      Часто я звертав увагу на оселю сусіда зправа. Велика, гарна, нова господа, захована в яблунях саду як залишок з колишньої ферми. І вибагливий, валом, здовж межі квітник з дуже пишними мальвами, рожами, ірисами і жоржинами. Її власник - високий, костистий, повільний добродій на прізвище Фокс, за професією лісник, за походженням англієць. Весь тиждень він поза домом, приїжджає лишень на суботу й неділю, займається квітами, садом, дітьми, має гарну, русяву жінку, двоє гарненьких білявих дівчаток і великого, ясно-зеленого "Меркурія", яким кожної неділі рано, цілою родино, виїжджає до найближчої англійської церкви.
      Ну і зліва, звичайно, вілла тітки Ен. Зву її віллою за її маєстатно клясичний ренесансовий портик. З весною вона плястично, фотогенічне і містерійно-мальовничо прибирає патриціяльно-імперіяльний вигляд на тлі густо-зелених, гостроверхих туй, і великих валів бузку, що заповнюють весь простір своїм прозоро-свіжим запахом і в поєднанні з цвітом яблунь, і глибиною синьо-емалевого, вечірнього неба дають настрій півдня та квітучого, томливого вдовілля.
      Таке моє цьогорічне довкілля. Ще минулої весни воно було зовсім інше. Я до нього з кожним місяцем, з кожним тижнем і кожним днем все глибше і глибше вростаю і все більше і більше відчуваю його своїм.
      Як пригадую, це був, як і здебільша, дощевий, холодний, зелений травень, але мої і мого сусіда Фокса яблуні дуже мохнато цвіли, кожна галузка, здавалось, обсипана роєм джмілів. І, здається, це було в п'ятницю, і як не помиляюся сьомого дня. Я вернувся, як і кожного дня, чверть по п'ятій з роботи і, як кожного разу, мав намір, зогляду на завтрашній вільний, суботній день, одразу від'їхати до Торонта у справі моїх бізнесових операцій, які дуже добре розвивалися. Цього дня, пригадую, я мусів, було, підписати контракт на купівлю нового поземка десь там у околиці Куксвілу.
      Я поставив своє авто на подвір'ї тітки Ен, зогляду на легший заїзд, був трохи втомлений і одягнений у свій звичайний, робочий, сірий пасистий одяг і тільки що зібрався відходити до свого дому, щоб там повечеряти, коли несподівано вибігла гарно, легко, по весняному одягнена Катруся: - Павле! - гукнула вона. Я зупинився і питально дивився на неї. - Що там такого? - відповів я. - Ти там маєш гостю, - сказала вона дуже спокійним, нормальним голосом. І не дивлячись на цей її спокій, як і на те, що я не міг знати, що це за гостя, в мені щось болюче здригнулося. Я дивився на Катрусю здивовано і питально. - Приїхала твоя кузинка, - додала вона. Одного разу, при одній нагоді, я пояснював Катрусі фото Лени, як моєї одруженої кузинки. Вона також знала, що та сама кузинка відвідувала мене минулого року зі своїм чоловіком. - О! - вирвалось у мене, я намагався бути спокійним, але Катруся напевно бачила, як мінявся вираз мого обличчя. - А деж вона? - нарешті запитав я виразно збентеженим голосом. - Там у тебе, - відповіла вона. - Коли ж вона приїхала? - запитав я знов. - Зараз по полудні, - відповіла вона. - Вибач, Катрусе, - сказав я і без поспіху відійшов.
      Мені здавалося, що Катруся стояла і дивилася за мною, я ж ішов дуже повільно, розтягав дорогу, боровся з навалою почуттів, моє серце билося приспішено, багато плутаних думок тиснулося до голови.
      Я пішов, як звичайно, як і кожного вечора, коли вертався з роботи, наперед глянути на мої квіти, особливо на ті, що вимагали якоїсь допомоги, але на цей раз моя увага ніяк не була звернена на квіти. Я намагався знайти рівновагу почуттів і пробував бодай приблизно встановити лінію поведінки. Як і чому вона тут появилася, що це направду мас значити, які її наміри і як маю на все реагувати? Питання, питання й питання і хоча я їх так часто, і так докладно передумував, я не мав ніколи і не мав тепер ніякої відповіді.
      Я входив, не як звичайно, бічним кухонним входом, а піднявся сходами на веранду, мав штучний, натягнутий вигляд, хотів увійти головним входом до великих сіней і враз побачив її у широких відкритих дверях... І був здивований. Та сама висота, струнка постать з трохи поблідлим, обвітреним, неплеканим обличчям, яку я знав колись, але одягнута, вона була у потертих, зімнятих, вузеньких темно-сірих штанях, у пожмаканій білій, не дуже чистій блюзчині і витоптаних, не чищених, без обцасів і панчіх шлапаках. Її лице було не плекане, губи потріскані, волосся довге, прямовисне, давно не чесане. її обидві руки були заховані в кишеннях.
      Побачивши мене, не змінила пози, стояла далі на місці, на устах мала демонстративну, зніяковілу, визивну, а заразом понижену посмішку. А коли я підійшов до неї зовсім близько, ми якось спонтанно кинулись в обійми, довго мовчазно, без поцілунка, тиснули одне одного, я був зворушений, збитий з пантелику, не знав що казати, що почати. - Лена! - вирвалось у мене нарешті. Де ти тут взялася?
      - Я тільки що з Парижа, - відповіла вона з тією самою винуватою посмішкою. Приїхала поглянути на яблуні, - додала вона до цього. Я деякий час мовчав, лишень здивовано дивився, відчував, що вона ціла в противенствах і, не знав, що сказати. Вона, ніби пишалася собою, ніби хотіла мене чимсь приголомшити, на лиці гнів, образа, злоба. І, здавалось, я бачив її так дуже недавно, можливо вчора, ми зустрілися там на тому озері, час нагло обірвався, минуло багато мимолетних днів, нічого не змінилося. Навіть те її лахміття видавалось знайомим, цілком у тоні і ритмі нашого спільного стилю поведінки.
      - А мене не сподівався, - здавалось продовжувала вона якусь свою думку в голос.
      - Сподівався, - відповів я підкреслено.
      - Але заскочений, - казала вона тим же іронічним тоном.
      - Можливо. А ти сама ? - питав я нетерпеливо.
      - Як бачиш, - відповіла вона.
      Я хотів було запитати "а де ж янголятко", це слово врізалось у мою тямку, але її вигляд нічим не зраджував вигляду Мадонни, скоріше це був вигляд громадянина з під мостів Сени в Парижі. І я стримався зі своєю цікавістю і натомість запитав: - Це нова мода? - і вказав поглядом на її шати.
      - Ні, - відповіла вона.
      - Яке це має значення? Ідеологія, символіка, Сартр, Толстой ?
      - О, ні... Просто. Так вигідніше. Я посміхнувся. Вона бачила, що мене це не переконує, що сприймаю це не як простоту, а як ускладнення і як примху, зрештою, вона знала на це мої погляди, а тому ми цієї теми не розвивали. Я спохватився, що вона ж моя гостя і заметушився, щоб її відповідно прийняти. - Але ж... Лено! Вибач! І що за розмови! Ти ж з дороги.
      - Ні. Не голодна. Катруся мене накормила, - відповіла вона.
      Я глянув здивовано. Катруся? Вони вже знайомі? І напевно розмовляли? Лена, як звичайно, відгадувала думку. - О, вона чудова! Вона мені дуже подобається.
      - Ви розмовляли ?
      - Дуже довго. Вона мене зустріла, як твою кузинку.
      - Але сідай, - сказав я. Я вказав на велику вітальню, на мій великий, улюблений, мишатий фотель в куті під лямпою з різьбленим, покритим шкірою, столиком. Вона обережно, недопасовано сіла, виняла зі своєї пом'ятої, витертої торбинки якісь французькі цигарки в поганому опакованні, дістала цигарку, я подав їй запальничку, підставив попельничку і сказав: - Чи можу щось запитати?
      - Чому ні.
      - Де те янголятко, про яке ти писала?
      - О, ти чудовий! І ти повірив?
      - Чому не мав вірити ?
      Вона не відповіла одразу, відсутньо думала, втягала і випускала дим і по часі сказала: - Це просто була примха. Ти мусиш мене знати. Думаєш, що ось тепер я приїхала до тебе? Я приїхала побачити, як цвітуть яблуні, як будеш ти реагувати на мій новий вигляд, побачити що тут діється. А тебе... Повір... Я вже забула.
      - Чи також примха ?
      - Ні. Гола правда.
      - Гола правда?
      - Сумніваєшся? Наше минуле? Ми ж не бачились, Фата-моргана.
      - Ти зовсім розгубилася. Париж тебе обдурив, - сказав я і відчував, що в мені наростає обурення, що хочеться сказати правду. - Ти обернулася в мавпу і виглядаєш, як паризька проститутка.
      - То що я? Мавпа чи проститутка? - питала вона спокійно.
      Я намагався бути також спокійним. - І те, і друге. І щось третє...
      - Ти дуже не любиш Парижу?
      - Мені байдуже. Там самі генії. Все знаючі... І краще знаючі... Детрити.
      - Гнила Европа, - спокійно іронізувала Лена.
      - Ніяка Европа. Шостий континент. Самостійна і ізольована плянета. Без повітря і віддиху. Де дуріють з нудоти.
      - О, як зворушливо. Бідний Париж!
      Мені хотілося більше лаятись, сказати щось діткливе, наговорити багато поганих, брудних слів, але Лена поглядала на мене крізь дим гіркої, поганої цигарки з такою раззброюючою, незалежною і щирою іронією, з такою безпосередньою вищістю і поблажливістю, що це відбирало у мене слова. Це мене ще більше сердило, я не мав її акторських талантів, але я почав також натягати маску іронії, байдужости, незалежности, я засів у новенькому фотелі насупротив неї, заложив ногу на ногу, не курив, але взяв до рук аметистового кольору попельничку з чеського скла, бавився нею і чекав на її мову.
      - О, Павле! Ти все таки чудовий! - вирвалось у неї. Чи дозволиш мені тут у тебе переночувати ?
      Мене дивувало, що до цього часу, вона не виявила ніякого зацікавлення моїм мешканням і ніодним словом не зрадила своєї про нього думки.
      - Переночувати ? - здивувався я.
      - Невже не дозволиш ?
      Я повільно відложив свою попельницю, повільно звівся на ноги, повільно, сюди й туди зробив кілька кроків по моїй кімнаті. Лена безучасно сиділа на своєму місці, докурювала цигарку і косим поглядом позирала в мій бік.
      - Переночувати. Залишитися! Назавжди! - вирвалось у мене.
      - Що мала б тут робити? - обірвала вона мене одразу.
      - Маєш там ательє, - відповів я на це певно. Вона похитала головою, посміхнулася і сказала: - Не для мене. Замале, затісне, заблискуче.
      Я відповів на це мовчанням, я знав, що це лиш гра, я виглядав напевно смішно, моє становище наскрізь фальшиве, але нічого з цього не міг змінити. - Вибач, - сказав я. Я тільки що з роботи і мушу вечеряти. Чи дозволиш запросити й тебе? - Я був внутрішньо збентежений і невдоволений і стримував себе від нових вибухів. Лена все це добре бачила і добре розуміла, її роля була значно простішою, бо відповідала її природі, а також була добре награна. Я був, як і завжди, не дуже допасованим її партнером і, як звичайно, терпів поразку.
      - Все це так дивно, - казав я за вечерею у моїй малій їдальні, з вікна якої було видно цвітучі яблуні, які цвіли, барвіли і все виглядало свіжо, легко, привітно. Ми їли приготовану, як звичайно, Катрусею вечерю, яку я на цей раз сам лишень підогрів - куряча юшка, картопляна з кислою сметаною салата і теляча печеня... - І єдине, що мені хотілося б, казав я далі, якось це зрозуміти. Чи це конче треба, щоб це наше спільне велике добро, було так збабране? Чому, для кого, для чого? Чому ми створили цей клубок непорозуміння ? Ми ж могли б організувати дуже гарне, дуже цікаве і дуже оригінальне життя. Чому, чому, скажи чому, це не сталося ?
      - Я інколи також про це думала, - сказала Лена, але знаєш, до яких висновків я доходила? Мені здавалося, що між нами нічого не забабрано, що кожний з нас пішов такою звичною і природньою для нього дорогою. Інакше не могло бути. Ми мали свої дороги, ми ними йшли і одного разу вони на мить схрестились. Чи ти каєшся, що мене зустрів?
      - О, ні! О, ні! - казав я. Навпаки. Ця наша зустріч... Благословенство. Принаймні моє. Мені лиш хотілося, щоб це дало наслідки.
      - Які наслідки ?
      - Одруження. Родина.
      - Чи я хоч трішки подібна на матір родини ?
      - Чому ні?
      - А тому, що я не хочу і не можу бути матір'ю родини. Я мистець. Я вільна, абсолютно вільна, безвідповідальна, жива істота. Але чи це не дало тобі направду ніяких наслідків? Маю на увазі, добрих наслідків.
      - Саме тому. Що дало. Дало. Все що бачиш, це ти! Все ось кругом, - показав я рукою довкруги.
      - І дуже гарно, мій милий Павле. І дуже гарно. І повір, що я хотіла б, щоб ми одружилися. І навіть дуже хотіла. І був час, що я була рішена. І може це було велике наше щастя, що так не сталося, бо я ось сьогодні, як ти кажеш, паризька проститутка, але це було б сталося також, коли б ми були одружені. Ми вже б давно розводились і давно були б ворогами. Чи не пригадуєш, як я тобі казала ще там на Сімко, що з мене ніколи не буде доброї жінки, але навіть доброї коханки. То ж я без статі. Що мої сексуальні пориви лиш пориви і більше нічого. Що це хвилеві подразнення. Чи ти не бачив моїх постійних тем - жінка, що родить. Це лиш моя далека, внутрішня, атавістична туга і більше нічого. Я, розуміється, могла б ділити з кимсь постіль, могла б впадати у пристрасть, зрештою, ти це знаєш... Я могла б також родити. Моя біологія цілком в порядку... Але я, моя психологія до цього не достосована. Моє покликання. Моя мрія. Зрозумій, що мої примхи не конче примхи .. Це моя доля. Призначення. Приречення. Я така. Це більше ніж я. І по суті, я дуже проста. Я дитина, що бавиться ляльками. Відриваю їм руки, ноги, голову, щоб заглянути до середини. Чи хотів би ти весь час мати біля себе таку збиточну потворку. Ні хвилини спокою. Безупинна невротика, вічна гістерія. Мене цікавлять ситуації, витівки, гримаси, погляди, світ, банани, маски, кривляння. Я з цього роблю тісто і печу оті коржики "для святого крокодиля", про які ти писав. Я кожного дня хочу бути в іншому кінці плянети, бачити, втомлюватись, знов бачити, падати, плакати, кричати. Мене втомлюють ті самі маски і між іншим, ти є єдиний... Но-но-но!
      Чому, наприклад, мене цікавить Париж? Просто тому, що там кожного дня, без найменших зусиль, я можу бути свідком... Ба! Учасницею тих двох відомих комедій - божеської і людської, що про них хтось так писав. Це може світ штучний. Можливо ти не вижив би там ніодного дня, коли б бачив Мулен Руж - маріонеток, що цілі століття вимахують ногами. Ти є живий, нерозбитий атом, ти є втілення логіки, але я мумія фараонші обліплена бальзамами і саме тому, мій милий, оцей мій протест. Я не хочу ніяких штучних прикрас у моєму безобразію. Я хочу єднати древність і сучасність в самій собі, шукати надчуття, позачуття, підземелля, влазити в камінь, дряпатись в могилах, розривати кістяки. Навіщо це, ти спитаєш? На все. Чому плачемо, чому сміємося, чому робимо війну? Це те саме. Здасться, щи ті древні парижани знають все. Там нема молодих. Там самі самі мудрі дід






Весы с доставкой по Украине - vis.ua | COMY.ru - Мобильные телекоммуникации | Электронные замки в интернет-магазине PlastMarket. Доставка по Украине, гарантия.
bigmir)net TOP 100          SERVER UA - Выделенные сервера
Сторінку згенеровано за 0.0305 сек.