На твердій землі

Самчук Улас

We measure history by its catastrophies, we recall the weather by its storms, but the periods of peace and joy — who can describe them ?

HUGH MacLENNAN

Коли я наважився на цю карколомну авантюру — набути власний будинок із шости кімнат з пивницею, за дванадцять тисяч і сімсот долярів, маючи на конті Королівсько-Канадського банку всього лиш тисячу сімсот готівкою — мені здавалося, що я наважився, як не на справжнє самогубство, то в кожному разі на якусь довічну каторгу, з якої не було вороття. Це коштувало мені не тільки багато долярів, але ще більше безсонних но-чей,ніби я збирався ограбувати банк, або виконати атентат. Причин для цього було чимало, а головне — що після довгого одісейного блукання по широкому, розбурному світі, я ступив нарешті на тверду землю великого, спокійного континенту з його іншим, відмінним ладом, до якого я не мав доступу і на грані якого стояв грізний, вогненний напис: Небезпека! Вступ заборонений!

Але я відважився ту заборону порушити, жереб кинуто і ось я вперше за всі свої тридцять вісім років життя, зробився власником пречудного кусника нашої плянети, тридцять два фути широкого, сто вісім довгого, під кокетливим горбиком звивистої вулиці Глен, де пишався в західньому сонці, на два поверхи, "мій дім — моя фортеця", з верандою колоніяльного стилю, до якої від хідника вело тридцять двоє че дуже надійних, бетонових східців.

Напочатку цей дім і ця фортеця уявляли собою лишень містерійне занедбану порожнечу з атмосферою запаху тютюну, правдоподібно "оґдену", зі стелями, розписаними примарними розводами, які понуро, кожної хвилини, погрожували звалитися на голову, з помостами, які мало чим різнилися від звичайного хідника на вулиці, і кухнею, у якій, можна припускати, замість варити їжу, тридцять років кували кінські підкови.

Аґент продажу реальностей новозаснованої, але вже відомої аґенції "Снилик і Ко", з вулиці Дандес-Захід 33, якого я просив щось подібне для мене вичарувати, виконав своє завдання зразково і тим самим заощадив мені принаймні дві і пів тисячі готівкою.

Бо засадничо, мій дім (дозвольте на майбутнє його так величати), робив цілковито вдовольняюче враження, містився в непоганій частині міста, поблизу Гай-Парку не позбавлений фантазії в топографії, два, спереду і ззаду, травники, залишки квітника, пара тінистих дерев, а головне, вище на взгір'ї за межею, справжні джунґлі фльори і фавни, де крім дубів, берез, сосон та іншої рослинности, водилося також чимало сірих, ледачих ракунів, які лазили поруч з домашніми котами, перістих, кокетливих скунксів, які тероризували йоркширських пуделів і цілі зграї сірих та бурих вивірок, які, мов блохи, стрибали не тільки по деревах та телефонних дротах, але також по кухнях та їдальнях.

Пернате населення цього строкатого царства, було заступлене не менш вражаюче. По травниках, куди не глянь, трудилися заприсяжені, невтомні ловці-молодці всілякого хробацтва, добродушні робіни, як фурія налітали зграями расові імперіялісти і агресори темно-бурі шпаки, між галуззям молитовне перегукувались, у своїх пишних червоних сутанах, педантично-важні чубаті кардинали, на телевізійних антенах різко і зловіщо скреготали синюхи і багато інших дивовижних крилатих сотворінь, між якими особливо визначне місце займали різнобарвні колібрі, які, час від часу, блискавично з'являлися, обціловували кожану квітку і так само блискавично зникали.

А коли додати, що в зарослому кленовим гаєм, давноневживаному ґаражі сусідки Ґрінвуд, водилося кілька осячих гнізд, а під моїм столітнім дубом за хатою незалежно і гордо росли червоні з білими крапками мухомори і височіла темно-бура піраміда муравлища — картина буде завершена. Бракувало хіба індіян-сиуксів, які б вийшли з пралісу сусіда Фіцджеральда, отаборилися на моєму травнику, розложили багаття і під звуки там-таму почали танцювати свої загрозливі гугі-буґі.

Така картина далебі могла проймати і найчерствішого суб'єкта, особливо коли западала ніч і з-за побитої громами сосни на пригірку висувався щербатий диск місяця під гімни міріядів цвіркунів, які нагадували дикий захід, ковбойські фільми, Гарі Купера і гавкання куйотів.

І подобався мені не лишень краєвид, настрій, довкілля, а також весь, його величність, дім, бо ж це значило не тільки "дах над головою", не тільки "домашнє огнище", а також копальню золота, бо ж між моїми генеральними операційними плянами, був ще й такий, що для свого особистого вжитку я беру одну, щонайбільше дві кімнати, а решту житлової площі віддаю в комірне, що за моїми математичними обрахунками мусіло покрити всі мої будинкові витрати, включно з податком міської управи. Після цього, я мав би жити на плянеті, як спадкоємний паразит, зовсім задурно, у просторі двох кімнат з трьома вікнами і різними вигодами, гідними будьякої капіталістичної акули.

Але дорога до цього зворушливого парадизу проходила досить тернистими місцевостями: весь той дім, ціле те огнище і славетна копальня золота, вимагали не лишень захоплення, а також поту і крови. Критий зеленими квадратиками папи дах над головою, невідомо яким правом, дозволяв опадовим стихіям просякати до верхніх кімнат і росписувати по їх стелях фрески гідні фантазії помпейських майстрів, а його ринви, як тільки полив перший дощ, спричиняли на всі боки такий водоспад, що до деякої міри нагадував Ніяґару. Не маючи ніякого досвіду з ніякими дахами, я також не мав зеленого поняття, що в таких випадках треба робити. Мені завжди здавалося, що всі дахи, яких стільки набудовано по всій землі, красуються собі між небом і землею, як ті птахи небесні, що піклується ними сам Господь Бог, а їх власники роскошують собі під їх благодатним покровом і покурюють люльку з "оґденом".

Щойно аж тепер і на власні очі, я побачив і я переконався, що це соціяльно — філософське питання виглядає аж не так ідилійно. Стіни, стеля, помости, ринви, накриття, сходи включно з пивницею і убиральнею, обступили мене зо всіх боків, "як та чорна хмара", не давали пільги ні вдень, ні вночі, вимагали ремонту, не зважаючи на сумний факт, що моє конто в "Роял-Кенедієн" безнадійно ізсякло і нічого не залишалося, як надолужити його моїм власним кривавим потом.

О, той дах і ті ринви! І хто їх таких вигадав? Першим моїм природним відрухом було вдатися до відповідних майстрів цього діла і віддати цілу цю морочливу проблему у їх досвідчені руки. І дуже до речі, на це навинувся один мій знайомий, старий емігрант, поважний громадянин, власник будинку і тягарового авта "Дженерал моторе" з Ошави, який саме цим ділом займався. Я, розуміється, представив йому весь мій клопіт, він уважно досвідченим оком позирнув на дах, кількакратно обійшов весь будинок, відходив на віддаль, дивився з перспективи, мов би на абстрактний малюнок, похитував загадково головою, прицмокував зловісно язиком; я, розуміється, слідкував за кожним його магічним рухом, моє серце, розуміється, боляче завмирало і майже завмерло зовсім, коли мій експерт, з виглядом чародія, вирік своє остаточне рішення: причина злочинного діяння моїх ринв таїться в тому, що весь той будинок, коли дивитися на нього спереду, похилений на доброго пів інча на правий бік.. Така прецизна докладність цієї експертизи викликала у мене зрозумілу пошану до її майстра, а разом з цим спричинила наглу паніку, бо ж чи не значить все це разом, що весь той будинок безнадійна тандита, пізійська вежа, кандидат на руїну, і що втиснули мені його несумлінні аґенти, як гнилі яйця, та чи не прокинуся я одного разу під його звалищами, як кіт, який заліз у невластиве місце і обвалив на себе склад череп'яних горшків. Я обережно висловив свої сумніви експертові, на що він, з авторитетним виглядом, мене потішив, що для песимізму нема причин, бо, мовляв, коли він простояв в такому вигляді три десятки років, він зможе простояти і ще стільки і що тут залишається — дати нові ринви і піднести правий бік на пів цаля вище.

— А скільки б це коштувало? — поквапився я запитати.

— О... — казав той, розтягаючи кожне слово, — коли брати діло поважно і зробити, як слід... О! Сто двадцять...

... долярів? Сто двадцять... Чекайте, чекайте... Це щось... Я замовк.

Це, мабуть, щось справді не те. Я не мав ні стільця, ні горшка, в моїй кишені... Словом — звідки візьму сто двадцять долярів на такі другорядні, тридцять років задавнені справи і коли та вода свобідно лилася стільки часу — хай ллється далі, не буду їй перешкоджати. Я розпрощався з експертом дуже чемно, подякував дуже щиро, а заразом з дуже виразним наміром не турбувати його більше.

Одначе ті трикляті ринви отруїли весь мій спокій особливо, коли я вертався з нічної зміни і мусів хоч трохи заснути; чортові ринви, без огляду на втому, зривали мій сон і хоч-нехоч я мусів ними більше цікавитись, ніж небезпекою атомової бомби. Я виходив на оглядини, я наподоблював експерта, вдивлявся спереду і ззаду... Знизу, розуміється, не багато побачиш, треба б вилізти на дах, а це значило — як — не — як, а два поверхи, до того не було драбини, а ще до того — щоб я порадив, коли б виліз наверх? Коли треба все міняти, підносити на пів цаля — вагання оправдані. Лишень через мою дурну і вперту вдачу, мене зачепили за живе, я все таки зарискував , а що не мав драбини (голота хитра на вигадки) я використав вікно убиральні, яке дуже доречно виходило на дах сусіда, звідки без труднощів можна потрапити куди слід.

Відповідно причепурившись, озброївшись генеральним знаряддям, молотком і обценьками, без яких я не сідав навіть снідати, витиснувся бочком крізь вузьке вікно, подрапав до крови носа, викарабався на сусідський гарячий, як сковорода, дах і мої злочинні каналії ринви опинилися перед самим моїм носом у всій своїй первобутній подобі. І що я побачив? Мої ринви по вінця завалені гнилим листям, залиті водою, що в них посходили клени і можливо навіть водилися дикі качки. З пересердя я забув свої страхи, переліз на свій дах, навколішках обслідкував усе довкруги і після цього почувався далебі не гірше, ніж дослідник Стенлі, який віднайшов початок ріки Конґо.

Я абсолютно й незаперечне ствердив, що мої ринви давно обірвали будьякі ділові стосунки з рурою, яка у свою чергу, була старанно забита всіляким добром, включно до якогось дитячого черевика і залишків мертвого птаха.

1 2 3 4 5 6 7