Я тут більше не служу.
— Не служите? — вигукнув Голубович і озирнувся: чи ніхто не почув. — Добре! Їдьмо! Зараз скажу фурманові, щоб запрягав. — І старий майже вибіг у коридор.
Іван тим часом пройшов до Тараса. Комірчина йото була в другому кінці будинку, учителеві довелось пройти людську; там він побачив Лавріна й старого Харитона, але не затримався біля них.
У комірчині була Одарка, вона чимось напувала хлопчика, умовляла його полежати спокійно, а той зривався кудись бігти, зіскакував, кричав, у широко розкритих очах палав жах, одинока свічка відбивала тінь хворого на чорній стіні.
— Тарасику! — Іван опустився на коліна. — Хлопчику мій! Що вони зробили з тобою? Боже мій!
Тарас почув голос учителя і кволо всміхнувся. Він не бачив, хто перед ним, бо був дуже побитий, з сумними очима, але, почувши знайомий ласкавий голос, потроху заспокоївся, потягнувся до Івана, притулився головою до нього й затих. Прихилившись до дверей, Одарка тихо плакала. З Іваном діялось щось незвичайне. Його душило, не давало дихати, потім з'явився дріж, він не міг заспокоїтись, тремтячими руками перебирав, гладив мокре волосся хлопчика, шепотів сухими губами:
— Ніколи! Ніколи, хлопчику мій, не забуду й не прощу їм цього! Нехай прокляті будуть, нехай навіки проклянуть їх люди на цій грішній землі!..
Він не міг їхати, поки Тарас залишається в такому стані, поки він так тяжко, уривчасто дихає. Він сказав, щоб Одарка покликала Харитона, старий не відмовить прийти й допомогти, чим тільки зможе, а потім вона повинна відшукати пана Голубовича й сказати йому, щоб старий їхав без нього, тільки нехай візьме його речі з собою — Одарка і збере їх, а він поїде пізніше, можливо, ще сьогодні.
Одарка все зрозуміла й зразу ж пішла.
Іван лишився в комірчині сам на сам з козачком, своїм безталанним учнем.
— Тарасику! — І схилився низько, щоб зазирнути в очі. Але хлопчик не розплющував очей, дихав важко й швидко і все тулився й тулився, ніби шукав захисту, до Іванових колін.
Підтримуючи голову хлопчика, Іван відчув, як щось тече по його руках, і зрозумів: то сльози. Тарас, його учень, що був єдиною втіхою у цьому осоружному домі, плакав. Сльози були чомусь холодні.
— Поплач, Тарасику, поплач, може, тобі полегшає. І гладив йому побите обличчя, мокре волосся, слабенькі плечі і все намагався зручніше вмостити його в себе на колінах.
Незабаром прийшла Одарка, а слідом за нею — Харитон і Лаврін. Старий Груша оглянув хлопчика, схилився над ним і зітхнув:
— Душогуби!..
Тарасові ставало все гірше й гірше. Воскове обличчя витягнулось. Очі раптом широко розкрились і застигли. Старий встав, скинув шапку.
Іван спробував підвести голову Тараса. Та марно. Хлопчик ще раз потягнувся всім своїм тільцем і... затих... Світла усмішка так і застигла на його обличчі.
— Спаси, господи, твою душу! — перехрестився Харитон.
Мовчки перехрестився й Лаврін. Молодий Груша, стиснувши перед собою могутні руки, пильно вдивлявся в розпухле, в синцях обличчя козачка, ніби хотів запам'ятати назавжди; Одарка, затуливши обличчя хусткою, стояла поруч; Іван умивався гіркими слізьми. Харитон був суворий. Низько навислі брови його закривали очі.
Хтозна, скільки вони стояли над хлопчиком, мовчазні, закам'янілі. Першим опам'ятався Харитон, закрив мертвому очі і, перехрестивши його, натяг на голову рядно.
— Ходім, — глухо сказав старий. — Сьогодні ще наш день, спасибі панові. А завтра...
— А завтра? — спитав Іван.
— Заберуть мого Лавріна, а я все думаю, чи віддавати, — сказав Харитон. — Дякую тобі, пане вчителю, за слово твоє, за серце твоє добре! Тільки ж словом нашого хазяїна не проймеш.
— Він слова не розуміє, — сказав Лаврін. Іван дивився й слухав батька і сина — могутніх, суворих, добрих його друзів, і відчував: ніщо не зломить їх, нема тієї біди, щоб зігнула, їхня сила, їхня воля вливались у його серце, він і сам ставав дужчий, твердіший духом.
Тут і попрощався з ними, побажав їм знайти свою долю. Попрощався і з Одаркою, вона була до нього добра, і він сказав їй про це, попросив передати дядькові Луці і його синам низький уклін.
— Шкода, не довелось вчити їх і тебе, Лавріне.
— Дасть бог, ще вчитиметься, — сказав Харитон. — Прощавай, пане вчителю! Щасливої тобі дороги! Не забудуть тебе в нашому селі люди!..
Іван пішов у свою кімнату, склав папери — речей уже не було: — і через людську вийшов на подвір'я. Його проводжали всі, хто був тут: хлопці, дівчата, конюхи, садівники.
За селом, піднявшись на пагорб, ще раз озирнувся — востаннє мовчки попрощався з селом, де пізнав і перші радощі, і близько познайомився з людським незмірним горем...
11
Дізнавшись від дядечка, що вчитель приїде, і, можливо, ще й сьогодні, Маша негайно почала готувати йому кімнату: повісила новенькі рушники й завіски, загадала покоївці не тільки вимити, а й вишкребти підлогу, а на довершення покурила ялівцю: приємний, освіжний запах заповнив кімнату.
Маша вешталась із кімнати в кімнату, а слідом за нею. сріблом розливався щасливий сміх, а тільки-но стихав він — тут же чулася пісня, до того ж дівчина була така уважна й ласкава до дядечка, що той раптом занепокоївся:
— Що з тобою? Чи ти часом, матінко, не захворіла? Може, жар появився?
— Що ви, дядечку! Я просто рада... за Костика й Сашка. Тепер вони вчитимуться у справжнього вчителя... І... я з ними, якщо дозволите.
— Гм... Дівчині з шановної в усьому повіті сім'ї, може б, і не годилось забивати собі голову всякими вченими дурницями.
— Але ж, дядечку... я хотіла.
— Та бог з тобою, душе моя, учись на здоров'я, може, колись і знадобиться.
— О, спасибі вам! Ви в мене дуже хороший!
Котляревський прийшов уже надвечір. Стомлений, змарнілий, ніби підвівся після тяжкої виснажливої хвороби. Маша, глянувши на нього, злякалась. Він мовчки вклонився їй і попрямував до вітальні, де ждав на нього господар. . Котляревський стримано привітався й сказав:
— Хочу просити вас, вельмишановний Семене Гервасійовичу, про притулок на одну ніч. Завтра ранком поїду. Надіюсь, не обтяжу вас.
— На одну ніч? — Голубович хитрувато примружився, ледь ворухнувши сивими козацькими вусами. — Гаразд! Однак, мосьпане, в нас з діда-прадіда зберігається звичай: спочатку за стіл — що хата має, тим і приймає подорожнього. А потім — і на відпочинок. От хіба що з місцем як? Машенько, чи знайдеться у нас що-небудь для пана вчителя? — спитав Голубович, непомітно моргнувши вихованці, яка скромно стояла поруч з його кріслом.
— Знайдеться, дядечку. Я можу показати гостеві кімнату.
— Звісна річ: з дороги причепуритись не завадить. Пройдіть, мосьпане, з моєю вихованкою, вона вам покаже кімнату, а потім прошу до столу.
— Дякую.
Маша вийшла перша. Іван, уклонившись господареві, вийшов услід. У коридорі, тільки-но причинились двері, Маша обернулась:
— Боже мій! Чи ж так можна! Чому не поїхали з дядечком? Ви так змарніли!
— Машенько, зі мною нічого не станеться... А поїхати не зміг... Однак ведіть мене далі, бо попаде вам, що гостя маринуєте.
— Ходімо ж... Кімната для вас готова.
Маша пройшла коридором і біля передостанніх дверей зупинилась.
— Ось тут. Не затримуйтесь. Ми ждемо вас вечеряти...
— Стривайте, Машенько. Одну хвилину.
— Потім… поговоримо.
Нічого більше не сказавши, не глянувши навіть, намагаючись приховати невгасимий блиск очей — Іван міг помітити її радість, — вона поспішно відійшла.
Зітхнувши, Котляревський прочинив двері й, зайшовши до кімнати, зразу побачив, що її, очевидно, допіру закінчили прибирати, меблі блищали, приємно пахло ялівцем, скатертина й рушники були так накрохмалені, що, здавалось, торкнися їх — і вони захрущать.
Усі його речі поставлено в куточку, папери, які він приніс з собою, лежали на столі. Приємно б пожити в такій кімнаті не одну ніч, а якомога довше. Але в пана Голубовича вже, мабуть, є домашній учитель, отже, нема чого й надіятись.
Однак час і збиратися, бо на нього ждуть. Іван скинув верхній одяг, умився і зійшов у вітальню, а звідти — в сусідню кімнату. На нього справді вже ждали. За столом сиділа Маша й хлопці — сини Голубовича, але самого господаря ще не було. Та як тільки Іван з'явився на порозі, по нього зараз же послали. Старий зайшов до їдальні енергійною, швидкою ходою, сів на покуті і запросив сідати й гостя.
— Ласкаво прошу, — вказав на вільне місце праворуч від себе. Ліворуч сиділа Маша.
Під час вечері нічого не було сказано. Слуги .мовчки приносили й прибирали посуд. Голубович, тільки один раз запропонувавши Іванові чарку наливки, сказав, що за його приїзд гріх не випити по одній. Іван не відмовився, чим вельми порадував господаря.
— Дякую, мосьпане, за шану. У цьому будинку ні з ким і випити, самі, розумієш, баби. Може, ще по одній, щоб дома не журились?
Іванові сподобався цей простий і, здавалось, щиросердний старий чоловік, але не міг підтримати його жартівливого тону — давалася взнаки втома. Голубович помітив це і, зітхнувши, замовк.
Повечерявши, хлопці — обидва русяві й такі ж кирпаті, як і батько, — подякували і, спитавши дозволу, пішли. Маша теж попрощалась. Під час вечері вона ні разу не глянула на Івана, ніби його й не було за столом, тільки очі повнились тихою радістю; намагалась бути спокійною, ледве стримувала в собі цю радість, щоб ніхто не помітив. Тільки обличчя горіло ніжним рум'янцем, і лише це видавало її настрій. Може, тому вона вирішила зразу ж, при першій нагоді, вийти з-за столу, посилаючись на потребу доглянути за дітьми перед сном.
Господар і гість перейшли з їдальні до сусідньої кімнати, зручно вмостились у кріслах біля невеликого ломберного столика, на якому стояла дерев'яна коробка з тютюном і кількома майстерно вирізаними люльками. Голубович посунув тютюн до гостя, запропонував закурити. Іван подякував, сказавши, що звик до свого, і дістав табакерку. Голубович довго вибирав собі люльку, щоб, мабуть, була довша, поважніша, і, нарешті вибравши, наповнив її доброю порцією тютюну і від свічі запалив.
Кілька хвилин господар і гість, смакуючи приємним димком, курили. Нарешті Голубович, скоса поглядаючи на бліде обличчя вчителя, спитав:
— Так що ж, мосьпане, якщо дозволите-спитати, сталося? Чому пішли від пана Томари?
— Сталось жахливе, — Котляревський закрив очі.