Видно шляхи полтавськії

Левін Борис

Книга перша

ПРОБУДЖЕННЯ ГРОЗИ

1

Час служби давно скінчився, великий дзвін Успенського собору покликав до вечерні, а він змушений сидіти невідомо для чого. Таке повторюється майже щоднини. Ось і сьогодні: можна б піти, але ні — столоначальникові бажано затриматись, а тому сиди й ти, пане протоколісте, хоч уся чиновна братія і підканцеляристи розбіглись, тільки-но годинник у приймальні керуючого пробив п'яту. А що зміниш? Втік би теж, але куди?

А тому терпи, раб божий Іване, син Котляревського Петра, в минулому теж канцеляриста місцевого магістрату. Терпи й чекай на свій час: а може, таки зажевріє і твій вогник, засвітить і тобі надії промінь.

З усього судячи, папір, що ти виконав, — опис наслідків так званої справи про заворушення в Турбаях, кожна буквочка якого виписана з особливим старанням, немислимо каліграфічне, що й дивитись тоскно, ще не проглянуто — отже, не дійшла черга. А можна — звичайно ж, можна — проглянути оний папір і в понеділок, і навіть пізніше, і нічогісінько б не сталось. Полтава лишилась би на своєму місці, як ось стоїть вона многі літа, незважаючи на те, що її не раз плюндрували завойовники. Але піди скажи — Новожилов до коми присікається, навмисне змусить перебілити папір від початку до кінця.

Більш ніж дивні звички у цього підстаркуватого, з невиразними очима чиновника, що невідомо звідки завіявся в Полтаву, влаштувався в Новоросійську канцелярію на посаду столоначальника. Але стіну лобом не проб'єш, бо, як кажуть жартівники, проб'єш одну стіну — за нею інша є. Керуючий приймає з доповідями лише Новожилова — інших він і не знає. Можливо, через те Новожилов і канцеляристів майже не помічає, а говорити — і поготів, ткне пальцем у папір — розумій; "Виконати". І — кругом руш.

Проте бувають і винятки, і здебільшого в тих випадках, коли Новожилов знаходить у папері слово, що звучить, як на його думку, незвично. Тоді винуватця викликають до кабінету, і Новожилов, не піднімаючи очей, кидає папір під ноги: "Звольте, мосьпане, переробити!" Думай, що хочеш, крути собі голову, яке слово викликало невимовний гнів начальства. Згодом канцеляристи з місцевих семінаристів, що не скінчили курсу, — кмітливі й відмінні грамотії, — почали розуміти, що до чого, і самі виправляли свої помилки, а декотрі... навмисне повторювали їх. І знову їх викликали до кабінету і наказували негайно виправити й "надалі не допускати такого непотребства".

Траплялось переписувати деякі папери й Котляревському...

Сьогодні ж довше чомусь, ніж будь-коли, доводилося чекати, коли-то дійде черга і Новожилов прогляне його теку.

Кілька разів підходив до високих дверей, але нічого не міг почути: здавалось, у кабінеті було порожньо, мертво, ніби й не сидів там Новожилов, не читав паперів Міклашевського, а той не стояв перед ним і не давав пояснень. Чому ж вони затримуються?..

А надворі нині хороше. Здається, ніколи ще не було такої осені. Вона забарвила в різні кольори вулиці й завулки, сади й палісадники, все підгір'я до самого Хрестовоздвиженського монастиря. З багрянцем змагається пурпур, з червоним пурпуром — блідо-зелені й салатні кольори. Не всі сади ще прибрані, ще красуються у них пізні яблука, і Полтава наскрізь пропахла ними. Після вчорашнього дощику дерев'яні тротуари на головних вулицях встигли підсохнути, і, звичайно ж, полтавські модниці з панських господ не загаялись скористатись нагодою, щоб прогулятись і показати обнови: люстринові кунтуші, червоні чобітки з оторочкою, недавно введені в моду головні убори — кораблики. Саме в ті години на вулицях з'являлись і молоді офіцерики карабінерного полку, що франтували в новеньких мундирах.

Цієї ж години, а можливо, трохи пізніше, коли загонять корів, що повернуться з пасовиська, на Мазурівці й Панянці зберуться й дівчата-міщанки, услід за ними налетять парубки — прикажчики, писарчуки, візники, синки посполитих, а вже там не знати звідки з'явиться і троїста музика — скрипка, бубон та басоль, і підуть танці, а потім танцюристи в піснях душу розважать. Погледіти б, послухати, а може, насмілившись, і самому закрутитись у невиновно запальній грі, від якої дух захоплює?

Але що зробиш — не велено, значить, сиди як проклятий, гортай остогидлі папери.

Оці вже папери, не приведи господи! Їх незліченна кількість, і найжахливіше те, що чим старанніше і швидше виконуєш їх, тим їх стає більше, густим потоком пливуть і пливуть вони — чи ж довго недосвідченому і захлинутися?

Вхідні й вихідні, доповідні, пояснення, довідки, відношення і цифри, від яких недовго втратити смак до всякого роду паперів.

А стиль! Наскрізь фальшивий, лицемірний. "Милостивий пане, прийміть запевнення у вічній до вас відданості..." Хто ж цьому повірить? Той, хто підписав цей папір, відчуває щось зовсім протилежне, а клянеться у "вічній відданості". Але спробуй напиши звичайною людською мовою — тебе не зрозуміють. Новожилов з саркастичною посмішкою поверне: "Звольте перебілити, мосьпане. Виправте..." Ось і строчи за формою, по канону, встановленому раз і назавжди. Старайся, виводь літеру до літери, і тоді, якщо тебе не покинуло занадто непостійне божество на ймення фортуна, якщо начальство як-небудь випадково зверне на тебе свою ласкаву увагу, то, можливо, літ отак через п'ять-шість бути тобі старшим протоколістом або ким-небудь подібним. А прослизне фортуна повз тебе, не зверне уваги — терпи: така, видно, братику, твоя доля. Начальство не поспішає — і тобі нема чого підганяти час.

Майже три роки він служить. Чи не прийшов час подумати й про майбутнє? Чи не краще було б закінчити семінарію і одержати парафію? А потім привести в дім попівну із сусіднього села, придбати собі господарство, відгодовувати гусей та індиків — і забути свої мрії? Кревні, святі, про які не знає поки що жодна людина на всьому білому світі. Ні, краще не жити. Тож нема чого й жаліти, що пішов з останнього курсу семінарії. Одного тільки жаль: не може часто, коли заманеться, як бувало раніше, зустрічатися з учителем своїм — отцем Іоанном. Розмови з ним прагне душа, слово його освіжає, легше дихати, коли поговориш.

Отець Іоанн радить читати більше. Звісно, він читає, був би час. Хто тільки не побував на його столі? Великі греки й безсмертні римляни. А скільки росіян: Антіох Кантемір, Княжнін, Ломоносов, Херасков, Тредіакорський, найновіші часописи, що видаються нині у Санкт-Петербурзі. Ось зовсім недавно в "Детском чтении" познайомився з оригінальною повістю "Євген і Юлія" невідомого досі Миколи Карамзіна, а ще раніше з трагедією Вільяма Шекспіра "Юлій Цезар" у блискучому перекладі того ж Карамзіна. Яка широта думок, який стиль! Читав, перечитував і не міг осягнути, що ж то за сила, яка таїться в слові...

А оце якось отець Іоанн розповідав предивну історію, що сталася з п'єсою Капніста "Ябедник" [1]. На покаа мирові, на осуд виставив автор нинішні суди й людців судейських. Зрозуміло, дорогу п'єсі на сцену перепинили, але про неї, виявляється, говорили, багато хто знав її зміст і передавав його з уст в уста.

— Звідки, отче, відомості оці?

— Люди, сину, — усміхнувся отець Іоанн, погладжуючи бороду, — ходять по землі й носять за собою не токмо прах її... Гостив у мене недавно брат мій названий, товариш по Харківському колегіуму Михайло Ковалинський — імені не забудь! Разом з ним ми мали щастя слухати лекції вчителя нашого Григорія Савича Сковороди... Так ось, Михайло і розповів мені історію з п'єсою Капніста. До речі, Капніст — земляк наш, з Обухівки, що під Миргородом... Де Михайло чув сіє — не відаю. Зело повчальна доля, сину мій, мужів літератури, істинних творів бентежного духу людського...

Хотілося розповісти про щойно прочитану книжку. Але кому? Товаришам по службі? Хто ж тебе зрозуміє? Котляревський звертався до записів. У ті ж зошити вписував і пісню, і думу, і примовку, почуту від людей. У ярмаркові дні особливо багато записів з'являлося.

Мабуть, це лишилося з дитинства, коли, бувало, ще й на світ не зазоріє, підхоплювався з постелі, швиденько збирався, не пив, не їв і, мов на велике свято, виряджався на цілий день у ярмарковий гамір і штовханину.

Тому й тепер, як колись у дитинстві, у захваті від усього баченого й чутого, вештався поміж возами, на яких можна було здибати всяку всячину: м'яту англійську й пшоно сорочинське, ріпу дивовижних розмірів і перець гвоздичний. Після возів переходив у ряди і тут теж дивився й слухав, і хоч нічого не купував, але неодмінно прицінювався, що коштує, наприклад, фунт фініків чи фамільного чаю, у яку копійку обходяться боби турецькі, вина й маслини, патока картопляна, свічки стеаринові, сальні й воскові, коси сінокосні, кожухи овчинні, посуд дерев'яний, капелюхи пояркові. А одного разу спитав, що коштує простий віз і селянська свитка, аршин полотна простого, відро дьогтю чистого й возового. Побачив сіль різних сортів на лотках і поцікавився, яка ціна кожного сорту. Прикажчики, яким остогидли покупці, що не купують, а тільки прицінюються, відповіли: "На розумних міняємо". Івана відповідь не здивувала, і він цілком серйозно зауважив:

"А, зрозуміло, панове, своїх поки що не заіміли". І пішов далі між лотків, поскільки всі питання, як йому здавалось, уже прояснив. Ішов і не смів озирнутись: ану услід важуча грудка солі свисне! Але — обійшлось.

Кожен лоток, кожен віз впадав в очі, заманював: купи, візьми, не минай.

— Осьдечки очіпки гризетові! — кричала відома в Полтаві міщанка Сидориха, гладка, червонолиця баба, її гучний голос чути було аж у другому кінці ярмарку.

— А меду молодого! Меду! — кликали з іншого ряду.

— Пива! — гудів броварник Гарбуз. — Ячного пива!

— Імбиру білого! Жовтого!

— Сап'ян! Кожа різного сорту!

— Балика! Ікорки паюсної! Зернястої! — Заходь! Налітай!

— Квасцю-сирівцю! На один гріш — кварта. Пий! Куштуй.!

Подовгу стояв біля сліпих лірників, що сиділи подалі від гамору, на відстороні, біля них завжди юрмились люди, задумливі, трохи врочисті, іншим разом засмучені, тихі. Іван стомлювався від довгого стояння і вмощувався просто на землі з лірниками поряд, слухав кожну пісню, запам'ятовував, щоб потім записати слово в слово. Просив співати ще, віддавав їм до останнього шеляга — все, що брав з собою на ярмарок.

Кружляла карусель.

1 2 3 4 5 6 7