Він упізнав у ній ту саму дівчину, що вела коло, йшла перша, але не міг подумати, що це Маша, не міг навіть уявити такого.
— Ви? — тільки й зміг сказати, зовсім забувши, де він і що з ним діється.
— Не впізнаєте? Погана стала? — Лукаві іскорки замиготіли в її очах.
— Пізнав. І все бачив.
— Що? Як я танцювала з нашими дворовими?
— Чудовий танець. Як він зветься?
— Це кружала... Невже помітили, як я танцювала? — Дівчина зашарілась.
— Випадково. І не жалію. Ви прекрасно танцюєте. Я.б усе життя дивився...
— Не кричіть так... На нас дивляться.
— То відійдемо. Я вам книжку приніс. Овідія.
— Не забули обіцянки? — Марія вдячно поглянула на схвильованого томарівського вчителя.
Вони відходили все далі й далі в глиб переліска, поминули низькорослі кущі калини, всипані червоними ягодами, молоді осики вздовж яру, що тягнувся до блискучого в далині Супою.
— Ви не сподівались? Не повірили, що прийду? Маша в накинутій на плечі сірій хустці мовчки дивилася собі під ноги, обходила ямки й пеньки і не відповідала.
— Ви не хочете говорити?
— Боже, який ви нетерплячий... Усе зразу хочете знати.
— Дуже хочу.
— Але я нічого не знаю, — відповіла щиросерде Маша. — Повірте, Іване Петровичу, я справді нічого не знаю... Нічогісінько. Ви, наприклад, про себе не розповідаєте.
— Пробачте, Машенько... Ради бога, пробачте. Але що розповідати? Все дуже просто. Я тепер домашній учитель. А був семінарист, потім служив у Новоросійській канцелярії. У Полтаві. Там у нас свій дім, мати в ньому живе. Невеликий, правда, будинок, але жити можна. Дідівський ще. У доброму місці стоїть. За Успенським собором. Якщо будете в Полтаві, подивіться.
— Ви мене не зрозуміли. Я не про те питаю, — зніяковіла Маша, щоки спалахнули червоногарячим вогнем. — Зовсім не про те... Я не знаю, який ви... Може, ви смієтесь наді мною. Та ще так дивитесь. Мені соромно. Ану ж нас побачать.
— Хто ж нас побачить? А хоч би й так, то що в цьому поганого?
— Ви не знаєте мого дядечка. Він суворий. Йому розкажуть, і він мене й за поріг не випустить. Як ми потім зустрінемось?
— Я поговорю з ним. Добре? Ви дозволяєте?
— Про що? — перелякано спитала Маша.
— Я скажу йому... Я запитаю в нього... Можливо, йому потрібний учитель?
— Потрібний! Але він хотів знайти людину скромну, тиху.
— Тоді я не підходжу.. На ваш погляд, я нескромний.
— Трохи є, — відповіла Маша, усміхнувшись. — Але коли б у мене спитали поради, то я б сказала: можна вас узяти... з іспитовим строком, звичайно.
— Чим я заслужив таку недовіру? Я вас образив? Скривдив?
— Зовсім ні... І все ж у вас є таємниці... Признайтесь, є?
— Помилуй боже, які?
— Я знаю, ви пишете.
— Так, — по хвилі відповів Іван. — Але хто вам сказав?
— Марія Томара... їй ви читаєте, а мені...
— Нічого я їй не читав. Це я вам хотів. Але звідки вона знає? Ах, так, від селян, їм я дещо читав. От і розійшлось.
— Забудьмо про це. Бог з нею... Прочитайте мені, прошу вас. Ось тут постоїмо, а ви читайте.
Вони зупинились біля великої, з похиленими вітами верби. Звідси їх ніхто не бачив. Вони ж могли бачити весь хутір і зарічні луки, що сягали самого небокраю, жовтаво-зелені, з сивими, залитими сонцем, стіжками.
— Добре. — Іван дістав із внутрішньої кишені кілька аркушів. — Одне прошу: не осудіть, тут тільки початок...
— Починайте, і... побачимо.
Він почав. Читав спочатку несміливо, хвилюючись, ледве чутно, але поступово набрався духу, вміло виділяв голосом авторську мову й мову героїв.
Маша сподівалась почути звичайні вірші мандрівних бурсаків, яким спочатку уявляла і томарівського вчителя, але тут було щось інше, в усякому разі, на бурсацькі твори — сумішку староруським і місцевих говірок з претензією на так званий високий стиль класичних од — не було й натяку. Вона почула живу розмовну мову, здивувалась, затихла, зникла з обличчя іронічна посмішка, вона розхвилювалась і недовірливо, тихо, ніби боячись вимовити вголос це слово, спитала:
— На українській? Іван перервав читання:
— Ви не схвалюєте?
— Навпаки! Дуже рада! Адже це... адже це наша рідна мова!
— Так, правда, це наша рідна мова.
— Матуся моя, коли була ще жива, і батько мій — колись він був сотником у Чигирині, і мій дядечко, і всі-всі говорять так, як ви... як написані ці вірші... Читайте ж!
Іван розгорнув ще один аркушик. Маша, затамувавши подих, притиснувши руки до грудей, слухала і в міру читання беззвучно, ледве стримуючись, сміялась. Коли Іван дійшов до місця, де оповідалось про перебування Енея в Дідони, він згорнув аркушик і сказав:
— Тут у мене не закінчено... .І, знаєте, сьогодні, коли побачив танець цього козака... склались рядки.
— Це Герасим Свербиус танцював.
— Я неодмінно напишу тут так: "І "не до солі примовлявши, садив крутенько гайдука".
— Складно. А далі ж як?
— Поки що все.
— Шкода. — Маша ступила крок, ще один. Стала зовсім близько. — Ви безпремінно пишіть далі. Цікаво, а що ж буде з вашим героєм?
— Зараз я і сам не все знаю... Але обіцяю: коли ще зустрінемось, прочитаю вам, що напишу.
— Коли ж? — прохопилось у дівчини. — І чи можна переписати? Я б читала. І взагалі... так сильно й свіжо написано, ніби... ніби раптом гроза пробудилась ось тут, над землею нашою.
Іван обережно взяв Машу за руки, легенько потиснув, сказав схвильовано:
— Якби ви знали, Машенько, як важливо те, що ви щойно сказали. З грозою порівняли мої спроби. Спасибі вам!.. Я ніби народився вдруге. Ви вдихнули в моє серце життя. Я знаю. для чого живу, в ім'я чого працюю. Я буду писати, якщо це так важливо.
— Певна річ! — гаряче озвалась дівчина, несміло відповідаючи на потиск. — Дуже важливо! До цього дня я не бачила жодної книжки нашою рідною мовою. Адже так її можна і забути? Чи не правда?
— Правда! Свята правда! — Іван не відпускав рук дівчини. З кожним новим її словом, її поглядом вона ставала йому ближчою і дорожчою, і він жахнувся, що вже сьогодні ввечері не побачить її. — Машенько, якби ви знали, як я скучив... Яка мука не бачити вас. — Іван обережно пригорнув дівчину до себе. — Коли ж ми знову зустрінемося?
— Не знаю, — прошепотіла. — Ви далеко від нас. А незабаром — зима.
Благаюче й ласкаво дивилась на Івана, не відводячи його руки, і, розуміючи, що подобається йому, хвилювалась, і від цього ставала ще кращою. В цей час у ліску почулись чиїсь поспішні кроки. Маша злякано відхилилась.
— Сюди йдуть! Мабуть, по мою душу. Прощайте, Іване Петровичу! І... приходьте! Я ждатиму!
Маша побігла. Поміж деревами майоріли її плахта, хустина, стрічки. Іван дивився, як вона біжить, як важко гойдається коса на корсетці.
— Машенько! — покликав тихо. Ніби почувши його голос, вона озирнулась, махнула рукою і зникла за деревами...
Він дивився на засніжені дерева вздовж дороги, на розтоплене в білому тумані зимове сонце, але бачив її очі, її обличчя, її усмішку, то радісну, то збентежену, але безмірно дорогу.
Пам'ятав, як біг у той день назад у Коврай, як нічого, крім її образу, не бачив. А потім у себе в кімнаті дістав нарізані аркушики паперу і почав записувати все, що чув і бачив на хуторі: пісню, яку співав старий козак Свербиус, описав танці, які спостерігав, навіть одежу, в яку були зодягнуті дівчата і парубки, не забув, потім все оте записане спробував перекласти на вірші... Скомпонувався один вірш, потім другий, третій...
Не помітив, як присмерки заполонили кімнату, потім і зовсім запоночіло, а він писав, доки літери не стали наповзати одна на одну, і тільки тоді засвітив свгчі. Він не вийшов у вітальню, не пішов і вечеряти, сказавши, що нездужає, і все писав і писав до самого світанку і лише вранці, стомлений і щасливий від усвідомлення, що створив у цю ніч, заснув, не роздягаючись. У понеділок — вперше за всі місяці в домі Томари — спізнився на урок...
— Іване Петровичу, що з вами'? Ви що? Римуєте? На ходу?
Почув запитання і опам'ятався. Побачив поруч Марію, тільки не ту, з якою тільки-но розмовляв, тримав її руки у своїх і був щасливий.
— Римую? — Пригадалась розмова з Марією Голубович. — А ви звідки знаєте?
— Знаю. Та це в селі всі знають. Втім, селяни дізнались раніше.
— Те, що й роблю, вам все одно не цікаво. Для чого ж запитувати?
— Навпаки, дуже цікаво... Що може написати пан учитель у нашому Ковраї? — Панянка неприховано глузувала, а йому не хотілось відповідати. Навіщо? Адже він ще сьогодні побачить дорогу серцю дівчину, і та все зрозуміє. Для чого ж сердитись, ображатись на дрібні кпини? І самому стало весело:
— Тоді стривайте, ось почитаю, і ви побачите, що можна нашкрябати і в благословенному Ковраї.
— Іване Петровичу, — по хвилі озвалась пані Томарова, — а ви все ж промовчали, не відповіли, з ким одного разу гуляли в садку?..
І пригадалась третя зустріч з Марією Голубович. Маша поверталась із сусіднього села, куди їздила по лікаря для дядечка, і зовсім випадково побачила його. Вони були вдвох не довго і сказали всього кілька слів одне одному, він не хотів затримувати її — у санках сидів лікар, і вона поспішала. Він був радий їй, вона — теж, і сказала, що весь час дожидала його, а він чомусь не приходив. Очевидно, хтось їх тоді й побачив. Про це й каже зараз томарівська племінниця.
Золотоноша не забрала багато часу. Марія склала в санки покупки, і вони зразу вирушили назад.
Іван не захотів затримуватись у знайомих Марії, де їх залишали обідати. Відмовився й від ночівлі. І Марія змушена була згодитися. Він усе квапив Лавріна, хоч той і так все підстьобував коней, не даючи їм ні хвилини перепочинку.
Марія мовчки спостерігала за вчителем і чомусь загадково посміхалась. Він помітив цю посмішку й спитав, що вона означає.
— А ви не догадуєтесь?
— Ні найменшого уявлення не маю.
— Знаєте, хто придумав цю поїздку?
— Догадуюсь, — відповів Іван спокійно. Марія кивнула:
— Я так і думала. Але це ще не все, мосьпане.
— Що ж іще?
— Нам ніхто не доручав запрошувати Голубовичів. І ми до них не заїдемо. І день ангела тітоньки буде трохи пізніше, здається, в червні, чи то пак, у серпні, — засміялась Марія. — Пробачте, забула.
— Так, смішно, — сказав Іван. — Дуже смішно. І, затулившись запоною щільніше, відкинувся назад і замовк. Марія зверталась до нього ще з якимось запитанням — він мовчав. Ось як їм можна поводитись. Ні сорому, ні совісті в них.