А щодо купчихи, то вона б висловилась і трохи міцніше, якби довелося боронити свої кровні інтереси. Хай дарують йому боги Олімпу — не їх мав на увазі поет, він тільки скористався їхніми іменами. Добре відомі в Полтаві людці з їхніми негідними пристрастями, такими ж смаками й поглядами — ось кого він мав на увазі, їх не перелічити. Це гендлярі, хабарники, чиновники, які мріють про свою кар'єру, а на громаду їм наплювати. Це сильні світу цього, які дорвалися до влади й тепер вважають, що владу дано їм від самого бога на віки вічні і вони мають право і дітям її передати. Ось хто його "боги"! І не випадково Еол каже про своїх помічників так недвозначно. Борей перепився, Нот з весілля не вернувся. Зефір — "пропащий негідник" — з дівчатами заженихався, а Евр в поденщики подався.
Хитрувато посміхаючись, Іван писав далі, коли це раптом за дверима щось зашаруділо. Ніби хто стояв там і не наважувався ввійти. Двері нечутно відчинились.
— Пан учитель?!
— А хто там?
— Тарас.
На порозі стояв хлопчик років десяти-одинадцяти в пофарбованих бузиною штанях, драних черевиках, у вузькій полотняній куртці.
— Чого тобі?
— Просила тітка Одарка до вечері, а може, вам принести, то вона й принесе.
— Прийду сам. Однаково думка втекла, не піймаєш.
— Далеко втекла?
— Далеченько, хлопче... Та ти чий?
— Панський. Козачок я... пана Василя.
— Це хто ж? Не знаю такого.
— Не знаєте? — здивувався Тарас. — Так ви ж йото вчитель будете.
Хлопчик зачаровано дивився на книжки, зошити, жадібно обмацав поглядом усю етажерку. Іванові на хвилинку здалось, що перед ним не Тарас, козачок панський, а він сам — що бігав колись до дяка по науку, допитливий до всього на світі й від того трохи неуважний.
— Ходімо, Тарасе, в людську та повечеряємо.
— Не можна. Я — до пана. Він проснеться, і тоді...
— Не можеш? — Іван дивився на хлоп'ячий чубчик, сині довірливі очі, як озерця перед світанком, і раптом, як промінь, засвітилась думка: — А хочеш, Тарасе, вчитися?
— Як це?
— Читати, писати.
Хлопчик недовірливо глянув на вчителя: чи не сміється? Але вчитель — зовсім ще молодий, високий, худий, у білій сорочці, з гарним обличчям і добрим поглядом — ие сміявся. Тарас непевно кивнув:
— Ага... А правда?
— Правда... Я тебе покличу.
— Я одну літеру вже знаю. У пана Василя навчився... Ну, то я піду, пане вчителю?
— Ходи здоровий!
Хлопчик, раптом увесь засяявши, хотів ще щось сказати, та тільки подивився на вчителя і, крутнувшись, вислизнув із кімнати.
Іван кілька хвилин дивився на зачинені за ним двері, потім повернувся до столу, сховав у шухляду зошити й клаптики паперів, застебнув сорочку на всі ґудзики і теж вийшов. У кінці коридора промайнула тінь. На підставці в свічнику мигтіла, коливаючи язики полум'я, одинока свічка.
7
Три місяці — в праці й турботах — минули, як один день. Новий домашній учитель пана Томари знаходив собі роботу щогодини, ие засиджувався у вітальні навіть у неділю, коли, як кажуть, і бог велів відпочивати. Старанно готувався до занять, а самі заняття проводив так, щоб було цікаво учневі, та й не тільки йому, але й матінці — пані Аглаї, що зажадала бути присутньою на уроках.
Справа, однак, ускладнювалась тим, що молодший Томара виявився на рідкість тупий і ледачий; учителеві доводилось вдаватись до різних хитрощів, щоб так чи інакше викликати зацікавленість до науки в томарівського недоростка. Котляревський змушений був вигадувати для нього гумористичні задачі з більш-менш цікавим сюжетом. Беручись за боки й качаючись по підлозі, панич заразливе сміявся, але, доволі насміявшись, задачу розв'язувати все ж відмовлявся, показуючи на Тараса:
— Нехай він.
— А ти?
Томара дивувався з наївності дивакуватого, хоч і дуже кумедного вчителя:
— Він же мій козачок.
Тарас, якому, за порадою Котляревського, дозволили яавчатись разом з паничем, — щоб веселіше було, — розв'язував задачі досить легко, та легше від цього не ставало, хоч і було для вчителя, без сумніву, втіхою.
У вересні і першій половині жовтня було ще досить тепло, і Котляревський часто водив свого вихованця по околицях, гуляв з ним у лісі по правому березі Коврайця і розповідав безліч історій з життя рослин і тварин.
Тим часом вихованець, неуважно слухаючи, помітивши, однак, затишну місцину на лісовій галявині, наказував Тарасові постелити сукняне вкривало, поставити на ньому макітерку з варениками, які козачок носив слідом за Томарою.
— Я втомився, пане вчителю, і трошки поїм, а ви погуляйте.
Панич зручно вмощувався біля чималенької макітерки з варениками й сметаною.
Що лишалось учителеві? Лаятися? Сваритися? Навряд чи це що-небудь змінило б.
Доводилось чекати, поки томарівський недоросток підкріпить свої підупалі сили, і, щоб не бачити, як він їсть і тим самим не зіпсувати собі настрою зовсім, Іван відходив далі, перебродив на другий бік Коврайця, довгеньке стояв під старою дупластою вербою, яка пам'ятала ще часи Богдана; за народними переказами, саме тут зупинявся на відпочинок великий гетьман, повертаючись одного разу в Чигирин з походу.
Дивовижні легенди зберігав тут кожний куточок. Трохи вище по Коврайцю, звідки відкривався чарівний краєвид на зарічні луки, було місце, яке Іван особливо любив відвідувати. Це місце, як одного разу розповів старий Харитон Груша, любив і Григорій Сковорода, який жив у Ковраї років сорок тому і вчив когось із панської сім'ї.
— Я тоді — вже парубок — був пастухом у томарівському маєтку, — згадував Харитон, сидячи на призьбі з гостем — панським учителем. — Де вже мені було здогадатись, чого то пан Грицько частенько сидить сам і все думає або читає, а потім пише. Спершу чудним він нам здався: вчитель, пан, а ходить, як наш брат селянин: улітку босий, у полатаній сорочці і таких же штанях, а взимку — в свитці або кожушку, в шапці зі смушків і чоботях. Ми, парубки, було, прибіжимо до Коврайця, щоб скупатись, а пан Грицько побачить нас і кличе до себе, розпитає, як живемо та хто наші батьки, і щось неодмінно подарує кожному: то книжку, то зошит, а мені одного разу подарував грифель і дошку й пообіцяв навчити писати й читати. "Приходь, — каже, — коли вільний будеш". Ну, звісно, розказав я про те батькові, так старий мій, як почув, плакав від радості і сам глядів панських корів на пасовищі, тільки б я ходив до вчителя. Разів п'ять я був у нього, а потім не стало пана Грицька — прогнали його з двору буцім за те, що непоштиво поставився до свого учня, назвавши його так, як він заслужив. Так моя наука на тому й скінчилась. Давно це було, а пам'ятатиму нашого вчителя пана Грицька до смерті...
У Івана було таке відчуття, ніби він рано чи пізно, а повинен зустріти, і саме в цих місцях, над Коврайцем, Григорія Савича, треба тільки вміти ждати.
Іван прагнув такої зустрічі, як одинокий подорожній води в пустелі. Були дні, коли, здавалось, навкруги нема ні світла, ні повітря, і він задихався, але треба було тільки прийти в неділю до дядька Харитона, послухати його пісень, подивитись на дівочий танок — і ставало легше дихати, і життя здавалось не таким уже й безрадісним.
Уздовж берега, слухаючи м'який шерхіт осоки, повертався на галявину, до свого вихованця. Той же, встигнувши спорожнити макітерку і зручно влігшись на м'якому вкривалі, спочивав і не думав про навчання. Доводилось повертатись додому.
А дома пані Томара зараз же відводила синочка на свою половину, не дозволяючи більше забивати йому баки вченими премудростями, наказувала козачкові принести що-небудь із "печені", щоб підгодувати перед обідом змучене і зголодніле дитя.
Аглая Семизарівна була твердо переконана, що надмірна пристрасть до наук згубно впливає на здоров'я дитини, в якої вже сіялись вуса. На заняттях, вважаючи, що питання надто важкі, дозволяла учневі не відповідати.
— Ви самі дайте відповідь, Іване Петровичу, — люб'язно усміхаючись, казала Аглая Семизарівна.
Виходило так, що науки синові Томари не так уже й потрібні. Чоловікова це вигадка, а вона, нещасна мати, мусить коритися його примхам.
Уроки перетворювались у справжню муку, насамперед для вчителя. Нічого подібного Котляревський не чув і не бачив. Уже не раз він думав про те, чи не краще відмовитися від цього місця й утекти світ за очі.
Однак зразу все покинути й піти теж не міг, була домовленість з паном Томарою, за якою він мав бути домашнім учителем не менше року. Правда, мав право і розірвати умову, якщо не стане чомусь можливості надалі залишатися в цьому домі. І все-таки скористатись цим не дозволяла вроджена делікатність.
Та ось одного разу Іван прочитав вірші Ломоносова "Про користь шкла" і попросив відверто байдужого Томару коротенько переказати їхній зміст. Аглая Семизарівна зараз же втрутилась, припинила урок, сказала, що відведе замореного Василька до себе: де ж таки, вони вже третю годину навчаються. Ледве стримуючи себе, щоб не наговорити зайвого, Іван тихим, схвильованим голосом попросив пані цього не робити, подумав і додав, що не дозволить припиняти урок, тим більше — забирати учня хтозна й нащо.
— Як це не дозволите? — здивувалась Аглая, високо піднявши свої густо насурмлені брови, повне лице її видовжилось, а очі, світлі, витрішкуваті, стали вузенькими.
— Так, не дозволю.
— Але, помилуйте, мосьпане, чому?
— Тому, милостива пані, що розпоряджатися на уроці може тільки вчитель, а урок поки що не закінчено. А щодо втоми, то учень не стомився. Чи правда, Василю?
Панич знизав пухлими плечима і ледь помітно посміхнувся; мовляв, вважайте, як хочете, а мене це не торкається, мені байдуже.
— Ось бачите.
— Ви цього не можете знати. — Аглаю починала дратувати упертість вчителя.
— Можу і навіть дуже, поелику я вчитель і про свого учня повинен знати все... — Іван зробив невелику паузу, зібрався з духом і сказав: — І взагалі, прошу вас, люб'язна Аглає Семизарівно, не утрудняйте себе більше, нащо вам бути присутньою на уроках?
— Невже заважаю?
— На жаль. Вам, матері, цього не зрозуміти, але повірте — ваша присутність на уроці нічим не виправдана, поскільки розслаблює учня, у якого і так не дуже великий потяг до науки.
— Але помилуйте, мосьпане, я хотіла б вам допомогти.
— Ніякої допомоги я не прошу.
— Дивно. Адже ніхто краще, ніж мати, не знає здібностей своєї дитини, — пустила сльозу Аглая Семизарів-на.