А хто й вернувся цілим? А хто з тих, що зосталися, обмежив собі поле і працює на йому?
– А чим же Александрова провинила? Хіба тим, що сама оддалася в руки жандармам, не випрохала собі милості?
– Що ж і доброго? Зломила себе, зломила цілу справу…
– Так кинулася ж уся, з усією душею, не половинкою, розумієте ви мене! – гарячилась Антоніна Павловна.
– Не розумію! Не хочу розуміти! Добре, що ще вмерла в неволі! Що б то було з неї, якби вернулася, – самий мотлох!
– Ну, а Вітальський?
– А Вітальський тепер благополучний росіянин та й годі!
– А Крамаренкова?
– Ой, не чіпайте мені Крамаренкову, не чіпайте! – втрутилася Марія Дмитровна. – Вона така нещасна жінка, така чудова мати…
– Жінка! Мати! – погордливо перехопила Антоніна Павловна.
– А де ж з неї людина? Де її хист увесь?
– От бачите, – підхопив Голосов, – як небагато з ваших зосталося: з жіноти тільки вас двох, останні або ж зледащіли у достатках, або розпливлися у родинному теплі, або, скалічені нуждою, перевелись на недолюдків. Ви ж осталися вірною й твердою, як вояк під прапором, не покинули завдачі щирого народника, не потоптали української душі.
– Не закопали таланту у землю, – ввернув Вонсович.
– А головне: не згорнули руки і у всяку годину працюєте, – не витерпів і Яковенко, – і скільки тієї дітвори впливло в ваші руки темної, а випливло освіченою.
– Багато тієї освіти і надовго вона! – з гіркою іронією обізвалась Антоніна Павловна.
– А все ж, а все ж і не вам би, шановна Антоніно Павловно, нарікати та наводити "уныние на фронт", як москалі кажуть.
Молодь вп’яла очі в Голосова і не помічала, що уже на світ заблагословилось і на краю неба заграла срібна світова зірка.
– Панове! Присоглашаю усіх вас звеличати нашу шановну товаришку, славного педагога, а найбільш – людину, чесно додержавши святий обов’язок і настільки не зборену життям, що і нас, і вас, молодих, здатна запалювати своїм чудовим співом, своїми палкими речами. Віват, Антоніна Павловна! укупі з її вірною товаришкою Марією Дмитровною!
– Віват! Віват! Браво! – закричала і заплескала кумпанія, що вже була й утомилася слухати.
Студенти аж не тямилися, панночки, раді, що вже можна рухатися, – метушилися, сміялися і плескали. Марія Дмитровна сяяла радістю. З образливим рухом, неначе хтіла затулити вуха, слухала Антоніна Павловна сей несподіваний кінець промови, нетерпляче дожидаючи, поки ущухне овація.
– Ох, не порозуміємось ми з вами, чую, що не порозуміємось! Що вам з того, що я довго й непогано вчителюю. Що вам з того, що я, мовляв, уціліла, тоді як другі, що оддалися чужим цілою душею, загинули? Знали мене раніш? Слухали мене, як оцієї ночі слухали? Пережили те, шо сьогодні, знаю, що пережили? Ні моя праця, ані довге життя не збудило в вас тих струн, які збудила сьогоднішня п’єса та мій спів. А через що? Через те саме, що і молодий автор, і я, співаючи, дали людям (нехай і на короткий час!) цілу свою душу, не половинку – чуєте? У сієї душі зросли на той час крила і вознесли її і других під небо. Хіба то зробила учителька? Чи то зробив земський доктор, автор п’єси? Чи "святе діло обов’язку" зробило се?
– І чого вона незадоволена ще? – шепонув Федоряка.
Гострий слух зловив те шепотіння.
– А того я незадоволена, люди мої, що все те, чим я сьогодні наділила вас, все-таки є "Тень несозданных созданий". І ніхто винен, як я, що вони стали лиш "тенью" і "несозданных созданий" Я сама зарізала свою душу на жертву святому ділові. Що я зробила собі? Що зробила людям? Одняла у себе блаженство творити, одняла відраду у людей і жертвою осквернила святощ, в яку вже тепер не вірю, а так собі дослужую з привички.
Ви, молоді, це звертаюся до вас! Перше, ніж виступити на шлях життя, перше, ніж назброїтися усяким знаттям, нахиліться до самого дна душі, витягніть те маленьке залякане і затоптане я, придивіться до його оригінальних сил та й розвивайте тільки їх. Не бійтеся, що там будуть і хиби, будуть і зла: бійтеся тільки чужу душу, яка попадеться на дорозі, безневинно топтати.
Не ставте собі метою ні матеріальні достатки, ні людську пошану. Не силкуйтеся зробити себе кращими по чужому рецептові. Не йдіть битими шляхами, перетоптуйте краще свої стежки, хоча й би через каміння, колючки, болота.
Трудно буде, тяжко – хай! Але й покрепшить вас праця. А загинете – краще загинути на своєму власному шляху, зломитись, як Александрова, зникнути під тягарем любої праці, як Крамаренчиха, ніж перенести через усе життя оберемок непочатих сил і під старість почувати холод і жах обступивших тебе "Теней несозданных созданий". – Голос її задзвенів і увірвався, як ляснувша струна.
Ніхто не ворухнувсь.
У ранішньому морі колихалася-купалася світова зоря, на сході жевріла рожева смуга.
– Сонце! – скрикнула панночка Юля.
Просто з моря бризнули угору тонкі голки сонячного проміння, гарячим приском розсипались вони по тихій поверхні сонного моря. Море одразу неначе зажмурилося, усміхнулося, ще не прочнувшись, як пещена дитина під материною ласкою. Вітерець подихнув на берег, якого чудова панорама з рожевими дачами, золотими горами та чорнозеленими купами дерев лукою оббігала півкруглий зелений залив.
Задивилася кумпанія…
– А вже й додому час, – зауважив Яковенко.
– Та ще й який! – підхопив Вонсович.
– І коли се та ніч збігла? – дивувалися інші. Проти їх над самою водою, що пожаром зайнялася, стояла нерушно чорна постать Антоніни Павловни, а бліда пані чогось тихо, але нерозважно плакала, невважаючи на всі ласки Марії Дмитровни.
– От тобі і "Тень", – посмішкувато почав Вонсович.
– Тіні щезають од сонця, тумак розвіває свіжим вітром, – додав Яковенко.
– От і та "тень", що я "навела" на вас… – обернулась до них Антоніна Павловна.
– Неправда! Не зникла!.. – з запалом скрикнули Кость і білявий студент.
По сусідніх дачах почала вештатись челядь. За горою свиснув далекий трамвай.
Пора була розходитись. Городяни прощались, поспішаючи до поїзда, дачні розходились спати.
Марія Дмитровна силувала і Антоніну Павловну укласти, але та рішуче одмовилась і пішла вгору, де манячіли вже постаті Яковенка, Вонсовича та Голосова.
Їй хотілося бути сам на сам, і вона знарошне затамовувала ходи, коли ось з-за розгіллястого чумака виринули студент і Кость.
– Антоніна Павловна, ми вас трохи проводимо, можна?
Антоніна Павловна спинилася, трошки задумалась: "Можна?"
Хлопці теж спинилися знарошне, щоб не попасти в один вагон з тими трьома.
Але розмова шось не йшла: хлопцям тислося надто багато питань, а Антоніні Павловні хтілося загнуздати себе для байдужого буденного життя, а до того ще й поїзд туркотів та свистів. Не доїхавши станції, де хлопці мали злазити, Антоніна Павловна звернулась до їх:
– Що ж, молодики? І для вас се минуло-пролинуло, і "Тень несозданных созданий" розвіялась, як тінь – як он тим добродіям (вона вказала на Яковенка, Вонсовича і Федоряку, що реготалися та лабузнилися до якоїсь огрядної красуні).
– Зроду! Довіку! – в один голос озвалися обидва. Антоніна Павловна усміхнулася напівзадоволено, напівжурливо і махнула рукою. Поїзд спинився. Хлопці вискочили та щиро прощалися з Антоніною Павловною.
– Бувайте здорові! Щасти боже! Спасибі вам… Спасибі, гискро божа…
– Вірте, не забудемо!..
Ще щось кричали хлопці, але поїзд верескнув, дригнувся і посунув, гудючи по коліях і шарахкаючи на зчалених їх кінцях.
Антоніна Павловна кланялась їм, і вони махали шапками і все ще щось викрикували, якісь подяки та обіцянки… щирі були ті обіцянки, і легко було їх давати, бо обидва були молоді…
Примітки
Вперше надруковано в другому томі збірки "Творів", "Дзвін", К., 1920. Подається за першодруком.
Тень несозданных созданий… – перша строфа з поеізї В. Я. Брюслова "Творчість" (1895 р.).
О, закрой свои бледные ноги! – теж з Брюсова.
всходит месяц обнаженный… – знову Брюсов і знову 1895 р..
Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867 – 1942) – російський поет-символіст.
Гіппіуси – Володимир (1876 – 1941), російський поет. Мав же молодшого брата Василя (1890 – 1942), але той на час написання оповідання ще не був відомим.
А дурак стоит у моря… – джерело цитати не встановлене.
Так жизнь молодая проходит бесследно… – романс російського композитора Л. Д. Малашкіна (1842 – 1902) на власні слова.
журбу Вані з "Жизни за царя" – опери російського композитора М. І. Глінки.
арію Ратмира – з опери того ж Глінки "Руслан і Людмила".
спів циганки з "Троваторе" – опери італійського композитора Д. Верді.
співи царівни Амнеріс – з опери "Аїда" того ж Верді.
партію матері Маккавеїв – мабуть з ораторії німецького композитора Г. Ф. Генделя "Іуда Макавей".