Чорна, оксамитно-чорна ніч великими очима ззиралася з чорним морем, яке сьогодні не гуло, не гриміло, а тихо-пестливо зітхало, вкладаючись спати.
Зорі пливли, тремтячи по темних плитких його хвилях. Лиш іноді десь викидався свавільний бурун гребінцем або хвиля з розгону – черкала об камінь підводний, і зразу вода там займалась фосфоричним вогнем. Мокрий пісок не шамотів, рябенька жорства не розмовляла, як під часи денного прибою.
Тиша засіла й вище, в кострубатих кущах дерези, під наметами акації, сивої маслини та рясного чумака, бо й цвіркуни й цикади вже одспівали свої літні пісні.
Тиша налягла й над горою, що глинястим муром оступила цю улюблену дачниками смугу морського побережжя й захистила її і од гострого вітру і од невгаваючого городського гомону. Не чутно було ні посвисту трамваїв, ані обридлих відгуків дачного оркестру, – скрізь залягла тиша, і по дачах де-не-де світилося з-поміж темних куп дерев.
Неподалік моря, на півгорі, куди гадючкою п’ялася жорствувата стежка, мерехтіло, як світляк перед Купайлом, зелене світло. З кожним обертом стежки воно неначе перебігало в оксамитній темряві та ширшало, розросталося; по йому черкали тіні. Що ближче – чутніше були вибухи реготу і гомін кількох жіночих та чоловічих голосів, а коли вони втихали – доносився, як тихе дзюрчання води, м’який голос, що читав якесь оповідання отим людям, що перебивали його іноді своїм гомоном та сміхом.
На маленькій веранді, яка, видко, була й за їдальню і за салон, під низенькою зеленою лампою виразно білів стіл, вкритий чистим настільником, блищала спідня половина самовара, а далі все потопало в зеленому памороці. Зразу й не розібрати було, чи є хто живий на веранді, бо обличчя людей, набравшись незвичайного відтінку од зеленого сяйва, удавалися мов які примари не з сього світу.
Тихо було на веранді, так тихо, що, коли замовкав читаючий голос, виразно чулося дзеленчання об скло тієї безлічі метеликів, яка злетілася на її принадне сяйво раювати-помирати в його зелених гарячих хвилях. З сим нервовим дзеленчанням у дивну гармонію зливались і останні пісні забутого самовара, й тихі виплески дрімаючого внизу моря. Люди, яких було чимало, десятка з півтора, сиділи непорушні, захоплені читанням нової гарної п’єси. Усі вони – й молоді, й підстаркуваті, жінки, дівчата й хлопці – зібралися під сяйво сієї привітної зеленої лампи, а ще більше під сяйво теплої хазяйчиної ласки.
То була людина немолодого вже віку, повненька з себе, не красуня, одна тільки усмішка надзвичайно красила її всю, робила її принаднішою од ухвалених вродливиць. Чимало горя зазнала вона й дівкою, й замужем, і удовою, в стінах і поза стінами школи, в якій працює вже 20-й рік, а ніякі пригоди не викурили й досі з неї тієї невгомонної веселості, тієї невмирущої чулості, яка була замолоду. Багато її товаришів та подруг розійшлися по світі: одні випередили її, запобігли ласки у долі, другі десь ззаду припинилися на життєвому шляху, а вона все якось і досі стоїть на йому, немов принадна станція і для тих, що, перейняті молодим захватом, поспішають уперед, угору, і для тих, хто, втомлений, заляканий, спускається з гори й тужливо оглядається в самотині. І під часи вчення вечорами раз у раз до неї забігає то сей, то той "погрітись", а що на вакації – годі й казати! І гулянки, і екскурсії, і всякі вигадки ділить вона з молоддю, байдуже за те, що вже й син її, первокурсник-студент, у тій же компанії.
Ось через що ся вбога маленька дачка над морем так часто в глуху ніч світиться зеленим сяйвом, а вдень оголошується молодим гомоном, реготом, співом та музикою.
– Море та молодь, – ото дві стихії, без яких не можу прожити, – каже було Марія Дмитрівна, й правду казала, бо то були найкращі ліки на всі її фізичні й моральні болі.
Читання на веранді пливло, мов той струмок, метелики дзвеніли об скло, море безугавно припитувалось до німих скель, а п’єса тимчасом зростала, добирала все більш драматичності, захоплювала слухачів, що досі були тільки нерухомі. Ось один високий, щуплий хлопець устав і, нервово хрускаючи пальцями, заходив по веранді. Ось одна панночка низько нахилилась над столом, її русява голівка, попавши з зеленої смуги у біле сяйво, залисніла своїми кучерями, під якими ховалося надто рум’яне личко з швидко-швидко моргаючими мокрими очима. Одна з пань нервово замахала пальмовим вахлярем, хоча в тому не мала жодної потреби, бо з моря подихало тихою прохолодою. Один панок крутив і ніяк не міг скрутити папіроси, – так чогось йому тремтіли пальці.
Голос читача напруживсь та дзвенів, добираючи в своєму зворушенню прямо-таки артистичних відтінків, та так вимальовував тих людей, яких ніхто не бачив і не чув, яких, може, й у світі не було ніколи, що вони в очах зростали й переживали своє горе життя.
– Ні, годі! Це вже хижацтво якесь! Писати отакі драми… людоїдство!
З сими словами кучерявий блідий хлопець збіг з веранди й бігцем подавсь униз по стежці, тільки жорства заскреготіла.
– Цс-с! цс-с! – засичала остання компанія, що одним духом дихала, стежила за ходом драми. Останній тяжкий вибух драми звалив страдника, вороги його поторопіли й не сміють ще радіти з своєї побіди, друзяки-резоньори з жахом одступили, і все змовкло… Мовчить і купка слухачів, змовк і читач: голос йому урвавсь од напруги.
У величній тиші лиш море шуміло та неспокійні метелики бились. І як ті ж метелики, тремтіли думки й питання: "Хто винен? За що? Так де ж правда?" А ніч, а море, а тиша одмовляли на те питання, та тільки невтямки була їхня одвічна розмова.
– Завіса! – набравсь духу й навмисне голосно вигукнув читач та й зашелестів рукописом, згортаючи його.
– О-ох! – зітхнуло все живе на веранді, мов здихавшись ваги, разом заворушилось, загомоніло, зганяючи тяжкі чари.
Молоденька панна, що була нахилилась над столом, давно вже шукала чогось у густій сітці винограду, переважившись через штахети веранди. Панок, що нарешті скрутив папіроску, запалював її тепер з лампи й кумедно моргав, набираючи насмішкуватого виразу. Але хазяйка, безпосередньо чула людина, й не силкувалася ховати свого враження: просто-таки, мов дитина, злягла грудьми на стіл з головою на долонях і хлипала і втирала рясні сльози.
Цей простий наївний вираз зрушення якось ураз полегшив всім тяжку хвилину і викликав несподіваний довгий сміх. І то не була насмішка, а тільки якось так вийшло: і тепло, і смішно, і любо, що й без слова розумілося.
– Еге-ге! Та се ви, Маріє Дмитрівно, й справді, бачу, теє… – загув окремкуватий чорний бородань, що досі сидів, як пень, оподалік у кріслі.
– Хіба ж вам невідомо, що в нашої шановної добродійки очі завше на солонці: аби потягло туманом, – вже й одвологли, а не дай боже дощу, – вже й болото! – задріботів той, що крутив папіроску.
– Ну, добродійко! Ласка божа, що хоч сина вашого нема сьогодні: зовсім би засоромили студента! – ласкаво сміявся бородань.
Але Марія Дмитрівна уже й сама сміялася, хоча сльози, як літній дощ крізь сонце, бігли по виду, а груди хвилювали нерівним диханням.
– Та ну-бо! Треба зняти отого зеленого ковпака, а то се він надає такого сумного вигляду усім: ми неначе втопники з моря повиринали! – І куценький в золотих окулярах чоловічок підбіг і разом зняв абажура: вся веранда разом воскресла у ясному білому сяйві, мотилиця несамовито затріпалася попід стелею, люди загомоніли, заспорилися і криком заглушили півсонні виплески моря. Тільки далеко внизу по мокрому піску мовчки ходив той чорнявий хлопець, що втік з веранди, та ще мовчки, прикрита тінню од самовара, сиділа на веранді якась постать жіноча.
Вона немов не чула жвавої розмови, не бачила веселого світла, а її чорні великі очі втопали десь далеко, вуха її були повні якихсь других згуків, обличчя всіма своїми рисами видавало, що вона переживає щось глибоке, дуже, барвисте, нетутешнє щось.
Вона не була вродлива, як ті дві панночки, з яких одна ховала у винограді свої соромливі сльози, обличчя її не сяяло духовною красою та свіжістю, як у ясної Марії Дмитрівни, – ні, то було темне, суворе обличчя, з рисами сливе класичними, з великими чорними очима під довгими віями, де звичайно ніхто не бачив ані проміння, ані гискри, лиш вряди-годи вони займалися отакою пожежею, як отепер, лиш вряди-годи розсувались густі, в одну смугу зарослі брови, а то все було і очі не говорять, і стулені уста мовчать, лиш рухливі ніздрі, як у доброго коня, двигтять і роздимаються та брови часом стрепенуть гнівом, мов блискавкою.
Завше певна в собі, тверда, навіч спокійна, – людина ся була чужа й незрозуміла для всіх, між ким доводилось їй жити: не любили її й товариші-вчителі, що вважали її за горду, не любило й начальство, що нічим їй закинути не могло, нічим і пожартувати б не обісмілилось, побоювались і люди на селах, де вона бездоганно правила своє шкільне діло, але ніколи ні з ким не заходила у приязнь. Вона й сама не линула до людей. Одна Марія Дмитрівна знала її віддавна, ще з гімназії, де вони вчилися, подругували, вкупі кохали свої молоді заміри, де вперше одна одній розкрили своє серце, та так і навіки осталися вірними подругами. Щодо Марії Дмитрівни, – то вона ж завше оточена друзями, але Антоніна Павловна була не така, й, мабуть, тим, що раз-разом їй трапилось з’єднатись душею з Марією Дмитровною, вона, як самоцвіту якого, гляділа тієї стародавньої приязні.
На веранді, як тая нетля, крутилася жвава розмова живої нетерплячої молоді, перебирали всі вони п’єсу, чіплялися й до деяких хиб, ловили заміри автора видимі и потаємні, а потім, звичайно, як молоді, силувались впровадити молодого автора до якої-небудь групи чи школи літературної. Але се не так-то й легко було: він, новий, оригінальний, вислизав у їх, наче в’юн із рук, так що дехто з найменше розсудливих заголосив і про декадентів.
– Як? Декаденти? "Мертвецы, освещенные газом"?
І збилася буча! Розмова наче зскочила з рельсів убік, пішов регіт, спірка за те, що е в декадентстві, чи нове розвинене зерно оригінальності, чи тільки хвальшована вигадка нудьгуючої та цілком ветхої душі?
А молоденькі панночки, раді, що й їм вільно пришити свою пришву до розмови, навперейми почали згадувати та декламувати уривочки з декадентських віршів:
Тень несозданных созданий
Колыхается во сне.
Словно лопасти латаний
На эмалевой стене, –
дріботіла русява панна Юля.
– "Мне хочется только того, чего не бывает, чего не бывает".