У лісі

Шиян Анатолій

З ліщини на дорогу вийшла молодиця, глянула в один бік, глянула в другий — ніде ні душі. Тільки птиця шмигнула перед очима й заховалася в рясних деревах.

Тиша. Не колихнеться найтонша віточка. І раптом у цю тишу війнув далекий, ледве вловимий шум. Щохвилини наростаючи, він наближався до дороги. Сховалося сонце. Немовби присмерком окутався ліс — така димчаста хмара повзла над верховіттям дерев, віщуючи грозу.

Кілька крапель упало на ситцеву кофточку, і молодиця стала під розлогим дубом.

Спочатку залопотіло листя на осичині, заворушилися довгі коси беріз, злегка зашуміли дуби і липи. А через хвилину в лісі робилося щось неймовірне. Сірі вітк осичини перепліталися з білими березовими, гостролистий клен зчепився у нерівному бою з високим дубом...

Молодиця стежила за липою.

Розлоге й кучеряве від цвіту гілля гойдалося на всі боки. І ось над липою несподівано звилася галка. Вона не в силі була перебороти вихор, і її одразу метнуло вгору. Дарма сперечалися з потужним вітром крила — вони то згорталися, і птиця каменем падала вниз, то розправлялися знову — і тоді галку підносило ще вище. Очей не могла одірвати від неї молодиця. Важко змагатися з такою бурею. Мабуть, втомилася пташина, бо востаннє майнула крилами, потім розпластала їх на всю широчінь, і понесло її одразу вітром невідомо куди.

— Буря... Яка буря, матінко ж ти моя!

Затріщала раптом деревина. Ой лишенько! Хилиться, хилиться й падає з шелестом і гулом на дорогу рясна липа.

Кілька хвилин над лісом творилося щось страшне, а потім вітер почав ущухати. Жодної краплини більше не впало на спраглу землю. Молодиця підійшла до зваленої липи, почала було обривати запашний цвіт, та й спинилася.

Під рясною гілкою побачила двох галченят. Одне з них, придавлене сучком, було неживе, а друге, розкриваючи дзьобик з жовтими заїдами, чекало корму. Молодиця взяла його в руки і, вийнявши шматок хліба, поклала в розкритий дзьобик кілька крихтин. Вирішила взяти галченя в кошик, бо воно ж тут може загинути, а вдома вона його вигодує і випустить потім на волю.

— Чого лазиш?.. Що тобі тут треба?

Вислизнула з рук рясна гілка. Обернулася на голос молодиця. Перед нею стояв лісник.

— Катерина!? — Він дивився на неї кілька секунд, потім одвів очі, поправив на ремінці мідну трубку, тихо сказав: — Здрастуй.

— Здрастуй, Іване! Це вітер її зломив. Нарвати хотіла... Люблю чай з липовим цвітом. Однаково ж — пропадати йому, пов'яне... А ти звідки йдеш?

— В обході був, а зараз до куреня повертаюсь.

І замовк. Мовчала й Катерина, стоячи в рясній зелені пахучих віт. Ждала, може, він щось скаже їй, спитає або хоч подивиться на неї, але Іван тільки нюхав липову віточку й уникав її очей.

Серце Катерини стислося від жалю до нього.

— Ночами не спала... Стільки думок усяких... Тополя вітами зашумить, а мені кроки твої вчуваються.

— Не треба. Нащо про це згадувати,— глухо промовив лісник, і в його пальцях хруснула гілочка.

— Як же не згадувати? Мабуть, повік мені не забути, як ти при людях кричав: "Для чого мені Радянська влада землі нарізала? А для того, щоб я хазяїном на ній був... Може, я про цю землю змалечку мріяв, а ви тепер хочете мою мрію вбити. Та швидше я в могилу ляжу, аніж піду до колгоспу!" А я вже тоді вірила... Радянській владі вірила, бо нізащо в світі не дасть вона зобидити трудящу людину. Хіба не казала я, не вмовляла тебе? А ти коня забрав, добро своє забрав, пішов до куреня лісником служити.

— Нема в мене коня. Здох. Чи павука поганого з'їв, чи, може, гадюка вжалила... Пропав кінь.

Іван підвів голову, зустрівся поглядом з Катериною. Взяла вона його сильну жилаву руку.

— Давно збираюся тебе провідати, та як згадаю ту ніч, коли ми розлучалися з тобою, так у мене все й похолоне. Недоступний ти. І зараз вчуваються мені твої слова: "Ні я до тебе, ні ти до мене не смій заходити! Живи в своєму колгоспі сама. Узнаєш, як воно буде без мене". Це ж ти говорив мені. А я нічого... Я часто думала про тебе. Може, сорочку треба випрати, може, полатати яку одежину?

Помовчали трохи, потім Іван запитав:

— А в господарстві ж у тебе як?

— Маєш час, то ходім, подивишся.

— Незручно зараз. Може, я ввечері, щоб люди не бачили...

— А чого ж соромитися людей? Не красти йдемо. Чи бач, що вигадав... Ходімо, Ваню,— промовила вона ласкаво, взяла його за руку, в очі глянула, посміхнулась. Чимсь давно забутим і дорогим війнуло на Івана від тієї посмішки.

Не вулицею, а через город зайшла Катерина з чоловіком. На городі цвіли соняшники, цвіла молода картопля, добре прополота і обгорнена вже двічі. Скрізь відчувалася вправна рука хазяйки.

Хлівець підправлений, заново вкритий соломою, а в хлівці почув Іван рохкання.

— Невже кабана маєш?

— Маю.

Іванові захотілося на нього глянути. Але, на диво, у хлівці він побачив ще й теличку.

— Твоя?

Катерина посміхнулась.

— Моя. Торік премію дали в колгоспі. Цього літа вона вже погуляла, так що на зиму буде в моїй хаті молоко.

Нічого на це не сказав Іван, оглянув кабана, почухав навіть йому живіт, і той одразу ліг на бік, простягнувши ноги.

— Ну, ходім же, Ваню, до хати.

Хата і призьба були дбайливо потиньковані, як і раніше, коли Іван ще тут жив. З хвилюванням зійшов він на приступки сінців, стежив очима за Катериною, коли та відмикала засув сінешніх дверей. Отак би обійняти оцю голову, пов'язану білою хустиною, в очі дивитися, цілувати, обіймати, голубити її, любиму, наймилішу в світі...

Хіба не думав він, коли залишав її саму, що на другий чи третій день вона прийде до нього і скаже: "Ваню, я передумала. Не йду вже до колгоспу, будемо одноосібниками, аби тільки разом, бо не можу я жити без тебе..."

Але як же він помилився! День минув, два, тиждень, місяць, а Катерина не приходила до нього. Він не хотів думати про неї — і думав. Він не хотів з нею зустрічатись — і мимоволі шукав цих зустрічей. Часом у жінок, що ходили в ліс по дрова, він розпитував про Катерину, і коли вони розказували, як живе їхня сусідка,— Іван не вірив. Та ось зустрівся з Катериною сам. Нестримне й хвилююче почуття радості оволоділо ним. Він милувався зараз Катериною. Він був навіть гордий за неї. Гримнув засув сінешніх дверей.

— Заходь, Ваню.— І знову вона всміхнулася.

Переступив через хатній поріг, скинув картуз. І сам не розумів, що з ним робиться, але проти волі в очах його несподівано заблищали сльози.

— Ваню, що це ти... Милий мій!..— Вона вдивлялася в його змарніле, схудле обличчя, і стільки невимовного жалю, ніжності й навіть тривоги помітив він в її очах.

Вони зволожувались сльозами і водночас сяяли щастям.

Вона все забула в цю мить. Все простила йому: і образи, і докори, і негарні слова, що їх, мов каміння, кидав він у неї в той недобрий час, коли залишав домівку...

— Наче з війни тебе дожидала... І діждалася. Ну, сідай же, Ваню, а я щось їсти приготую...

І вона заходилася готувати їжу. Чоловік розглядав хату. Раніше під стінкою стояло дерев'яне ліжко. Зараз його нема, а натомість стоїть нікельоване. На вікнах почеплено тюлеві фіранки. Виросли за цей час і розцвіли калачики. З'явилася в хаті шафа з дзеркалом, стало більше вишиваних рушників.

— Ти, може, чарку горілки вип'єш?

— А чого ж, коли є, то вип'ю.

Насмажила Катерина яєчні, дістала з погреба солоних огірків та баклажанів. Налила чоловікові й собі настояної на пахучих травах горілки.

— Ну, Катю, будьмо живі!

Вона глянула йому в очі й серйозно сказала:

— Не хочу так жити... одна... Він нічого їй на це не відповів.

— Налий іще чарку.

Налила. Випив Іван, закусив. Потім частувала його чаєм з малиновим варенням.

— Ти ж у мене, Ваню, найдорожчий гість. Ти мій чоловік. Хто ж за тобою тепер доглядає?

— Ніхто. Сам живу. Як домовик. Бува, лісники заходять по чарці випити. А хазяйки нема. Погано без хазяйки. Ось прийшов до тебе... Погостюю... Спасибі, що запросила та не вигнала з хати,— промовив він, хміліючи.

— Нащо такі слова? Не треба. Я тебе не виганяла. Сам пішов. Іван несподівано підвівсь.

— Куди? — сполошилася враз Катерина, помітивши його невдоволення.— Може, частую тебе не так, як слід, чи, може, словом негарним образила?

— Чого ж?.. Все гаразд... Спасибі... Але я зовсім забув, що лісничий мене нащось викликав сьогодні до себе. Піду я...

— Коли треба, то йди,— промовила Катерина, і в тоні її голосу відчув він нотки розчарування й болю.

Уже сонце повернуло з полудня і довга тінь від клена лягла через дорогу. На ґанок вийшла Катерина, а слідом за нею Іван.

— Почекай, курей погодую та проведу тебе трошки. Набрала у совок проса, гукнула дзвінким голосом:

— Ціпочки, ціп, ціп, ціп...

З города, з вулиці, з сусідніх дворів бігли курчата, летіли кури, лопочучи крилами. Сипнула їм Катерина зерна, сказала:

— Колись у нашому хазяйстві було дві курочки, а тепер он скільки...

— У лісі було б їм добре, курям...

Та, мабуть, недочула Катерина його слів, бо нічого на це не відповіла, а взяла нащось до рук кошик.

— То що там у тебе? Галченя?

— Під липою його знайшла. Треба буде теж нагодувати.

— А ти дай його мені,— попросив Іван,— нічого в моєму господарстві нема. Ні птиці, ні тварини, то буде хоч галченя оце. Я доглядатиму.

Він поклав його собі за пазуху і пішов з Катериною до лісу.

Ось зламана липа. На ній уже помітно почали в'янути лист і пахуче цвітіння.

— Ну що, Ваню, може, посидимо трошки?

— Давай посидимо.

Примостилися на стовбурі зламаної липи. Кругом ліщина та чагарники з терну густого, мов стіна.

— Про що думаєш, Ваню?

— Про тебе думаю. Може, до лісу переберешся? Я курник зроблю, вигодуєм порося. А для телиці роздолля. Лісникам можна... Де хочеш, там і паси. А трава! Ти тільки глянь, яка тут трава,— зірвав жмут, розгорнув на широкій долоні, подивився на Катерину й замовк.

— Слухала я тебе, Ваню, і ось що скажу. Ніколи в світі я не пішла б з колгоспу. Пам'ятаєш, як жили ми раніше? Завжди обідрані, завжди не вистачає хліба; злидні не вибувають з хати. А тепер, сам бачиш, все в мене є. Я не хочу критися — скучаю за тобою... Все ждала, думала — повернешся. Не повернувся. А життя в мене хтозна-яке. Ні вдова я, ні заміжня. Немовби й чоловіка маю, а насправді нема. Тільки ти один не пішов до колгоспу. Гадаєш, легко мені такий сором від людей терпіти? Серце моє мліє, Ваню, але що ж я зроблю, коли ти перебороти себе не можеш.

1 2