Казка про Хоробрих з Найхоробріших

Магера Микола

Присвячую

Віктору Степановичу

ПРОКОПЧУКУ

Діялося теє, у сиву давнину. На величезному степовому просторі, де спокійно котили свої води аж до синього моря широкі і глибокі річки, за прадавніми лісами, за високими горами жив народ волелюбний. Чоловіки землю орали, житом-пшеницею засівали, а жінки їх вірні дітей виховували, за господарством доглядали.

Народ цей щирий був і чесний, роботящий, добрий та відвертий. З далекими і близькими сусідами жити хотів у мирі і злагоді.

Але не так робилося, як гадалося. То з-за лісу дрімучого, то з-за гір високих, то аж з-за моря синього непрохані гості раз за разом нападали на землю народу волелюбного. Міста і села спалювали, поля витолочували, немовлят і стариків убивали, а молодих жінок, дівчат і хлопців у рабство до себе забирали.

Довго терпів народ волелюбний ті злигодні. Та, нарешті, терпець обірвався. Кращі сини його. Хоробрі з Найхоробріших, відважні з найвідважніших, вирішили грудьми захистити рідну землю.

Одного разу Хоробрі з Найхоробріших, осідлавши білих коней, зібрались на високій священній Горі, де росло невмируще чудо-дерево Мова. Дерево те було життям народу волелюбного. Як тільки у сім’ї народжувалася дитина, батьки зривали з чудо-дерева Мови листочок і прикладали до уст немовляти.

І вбирало дитя з того священного листочка силу і міць народу волелюбного, починало говорити мовою.

3

батьків, дідів і прадідів своїх. І чим більше зривали листків з чудо-дерева Мови, тим густішала його крона, тим буйніше воно розросталося, сягаючи вершечком своїм неба синього, сонця гарячого.

Пишався своїм чудо-деревом Мовою народ волелюбний, охороняв його пильно від напасників і ворогів, нікому кривдити не давав. І вдень, і вночі, в дні погожі і в негоду шелестіло воно немовлятам колисковою, парубкам і дівчатам ніжним коханням, матерям — тужливою піснею, а батькам — силою і відвагою.

Урочисто зустрів Хоробрих з Найхоробріших Охоронець чуло-дерева Мови старий-престарий Сивобородий:

— Вітаю вас. Хоробрі з Найхоробріших, на Горі священній народу волелюбного! Чи з радісною звісткою прибули ви до чудо-дерева Мови, чи печаль у серцях своїх принесли сюди?

Виїхав на гривастому білому коні хоробрий Світозар наперед, поцілував листочок з чудо-дерева Мови і так відловів Сивобородому:

— Наш великий Охоронцю чудо-дерева Мови, преславний учений народу нашого! Не радісну звістку принесли ми у серцях своїх на священну Гору. Смуток, і горе охопили народ волелюбний. Щодня вороги на наші кордони нападають, села і міста палять, плюндрують поля, батьків і немовлят убивають, хлопців і дівчат у рабство забирають. Нема спокою від царя Нелюда. Війська його на нашу землю вдерлися, війною великою на народ волелюбний іде. Як наші діди і прадіди і дружбі і злагоді з своїми сусідами жити хотіли ми. Щиро поважали їх, за добро добром віддячували. Порадь же, великий Охоронцю чудо-дерева Мови рідного народу, що нам робити зараз?

4

Задумався Сивобородий, довго мовчав. Світозару здалося, що стоїть і спить старий. Та раптом очі його з-під брів сивих наче зорі в темну ніч, заблищали, зморшки розрівнялися на лиці сухому, а з рота, як ковані з криці, до Хоробрих з Найхоробріших важкі слова полетіли:

— Воїни! Славо нашого народу волелюбного! Звістку сумну з уст ваших почув я. Небезпека страшна над народом волелюбним нависла: вільним йому у власній хаті бути, чи на землі рідній рабом вічним скніти? Випирайте воля чи рабство?!

І гукнули Хоробрі з Найхоробріших:

— Воля!!!

— За волю треба на смерть з ворогом стати. — суворо промовив Сивобородий. — Чи згода?

— Згода! Згода! Згода!

— Отаманом своїм кого наречете? У чиї руки долю народу волелюбного довірите?

— Світозару! Світозару! Світозару!

А котрийсь із-за спин славного воїнства, напівголосно:

— Попихача отаманом хочемо...

Очі Сивобородого пригасли, коли почув про Попихача, насупились брови суворо, а голос дзвоном загудів:

— Кого ж ви отаманом своїм обрали?

— Світозара! Світозара! Світозара! — громом прокотилося на священній Горі.

— Ти чув, Світозаре, волю народу?

— Чув, великий Охоронцю.

— Чи зважиш на голос народу волелюбного?

— Є хоробріші за мене, великий Охоронцю.

— Чи зважиш на голос народу волелюбного? — вдруге запитав Сивобородий Світозара.

6

— Є достойніші за мене, великий Охоронцю.

— Чи зважиш на голос народу волелюбного і станеш його отаманом? — втрете запитав Сивобородий Світозара.

— Так, великий Охоронцю!

— Клянися святому чудо-дереву Мові.

— Клянуся!

— Клянися народу волелюбному.

— Клянуся!

— Рідній землі клянися.

— Клянуся!

— Хоробрим з Найхоробріших клянися.

— Клянуся!

— Покляніться, Хоробрі з Найхоробріших, що будете вірою і правдою служити народу волелюбному, його святині — чудо-дереву Мові, землі рідній і отаману Світозару.

— Клянемось! Клянемось! Клянемось!

Дрібною росою зросило голови воїнів святе дерево Мова, як тільки замовкли їх дужі молодецькі голоси.

— Тепер, — урочисто промовив Сивобородий, — ви, Хоробрі з Найхоробріших, безсмертні, бо зросило вас своєю цілющою росою чудо-дереву Мова. Лиш той загине, як хробак, зникне в пам’яті народній, хто зрадить народ стій, рідну землю і стяте чуда-дерево Мову.

Сивобородий зламав гілку із святого чудо-дерева Мови і простягнув Світозару:

— Візьми, отамане народу волелюбного Світозаре, цю гілку. Нехай вона сонцесяйною булавою стане — отаманської влади знаком!

Тільки доторкнувся Світозар до гілки, як листочки зелені засяяли камінцями дорогоцінними у булаві золотій. Поцілував отаман булаву і засунув її за пояс червоний.

7

А Сивобородий невеликі гілки з чудо-дерева Мови роздавав Хоробрим з Найхоробріших.

— Ваші гілочки з святого дерева, суворо промовив Охоронець,— хай стануть гострими мечами!

І в ту ж мить у руках воїнів заблищали з криці ковані мечі.

Сивобородий грізно глянув у далечінь, ніби з цієї священної Гори побачив усю рідну землю з її працелюбними людьми, з її полями і лісами, селами і містами, високими горами гомінкими ріками, і владно наказав:

— Хоробрі з Найхоробріших, отамане Світозаре! На ворота йдіть мечем! Рідну землю, народ волелюбний гід усіх напасників обороняйте! Амінь.

Отаман Світозар, Хоробрі з Найхоробріших низько вклонились святому чудо-дереву Мові, його Охоронцю Сивобородому, притисли шпорами кінські боки — і помчали в бій, на ворогів своїх.

Скоро гострі мечі по ворожих головах погуляли, підступного царя Нелюда з рідної землі вигнали, вкривши ганьбою його ім’я.

А про народ волелюбний, про Хоробрих з Найхоробріших, про отамана Світозара полинула слава по білому світу. Тая слава царю Нелюду спати не давала. Боявся він отамана Світозара, його війська хороброго, заздрив багатству народу волелюбного.

І вирішив цар Нелюд більше не йти війною на сусіднім народ волелюбний, а хитрощами загнати його у ярмо рабське. Буцім у дружбі почав клястися народу волелюбному, щороку надсилати дорогі подарунки отаману Світозару і його заступнику Попихачу. Скоро від своїх лазутчиків довідався, що Попихач задумав чорну зраду. Хоробрих з Найхоробріших і їх отамана із світу білого звести

8

і отаманською булавою заволодіти.

Коли з-за гір високих несподівано велетенське бусурманське військо на землю волелюбного народу напало, то цар Нелюд навіть напросився сусідам допомогу дати. Не думав Світозар, що Нелюд готує страшну зраду народу волелюбному.

Вже ворог кістьми вистелив високії гори, вже переможну славу Хоробрим з Найхоробріших кобзарі рознесли по землі рідній, як у спину народу волелюбному вдарив зрадливий цар Нелюд.

Застогнала земля од кривавого бою, вкрився ранами незліченними народ волелюбний, затьмарилося сонце у небі високому, заплакало чудо-дерево Мова на священній Горі.

Три дні і три ночі тремтіла земля, три дні і три ночі боронили Хоробрі з Найхоробріших рідну батьківщину. І, нарешті військо зрадливого царя Нелюда, як ті наполохані вовками вівці, почало безладно утікати.

Та знайшлися душі продажні у таборі Світозара. Попихач з однодумцями, коли Світозар і Хоробрі з Найхоробріших прилягли відпочити на хвилину, потомлені боєм, ланцюгами залізними їх пов'язали і в неволю царю Нелюду віддали.

Чорним птахом вість сумна всю землю народу волелюбного облетіла. І старий, і малий, і дівчата й матері навіки проклали Попихача-зрадника, взялися за зброю, щоб рідну землю боронить. Але сили були вже нерівні. Військо царя Нелюда, як те голодне гайвороння, на країну налетіло: і грабували, і вбивали, і в рабські кайдани народ волелюбний кували.

Отамана ж Світозара і побратимів його вірних у глибокій печері замурували, залізом двері обкували, пудові замки почіпляли, ще й тисяча воїнів на сторожі стала.

10

Не міг зробити одного цар Нелюд: чудо-дерево Мову народу волелюбного знищити. У горлі кісткою воно стало йому. Народ волелюбний хоч і в рабстві був, а рідне дерево на поталу ворогам не давав. Батьки, як і раніше, немовлятам до усі листочки із святого чудо-дерева Мови прикладали, щоб рідну мову добре знали, щоб змалечку про волю, про отамана Світозара і його вірних побратимів Хоробрих з Найхоробріших не забували, І довідувалися молоді про зраду велику, і нишком славили героїв у піснях, думах і казках, і мріяли про час розплати.

Про це донощики не раз доповідали царю Нелюду. Добре він знав і про потаємну силу чудо-дерева Мови; поки воно живе, доти й житиме народ волелюбний. Тому вирішив ненависне викорчувати, щоб ніде й корінця не лишилося.

Покликав зрадників, гукнув до війська, до жандармів:

— Рубайте, вогнем паліть те кляте чудо-дерево Мову колишнього волелюбного народу, священну Гору розкидайте, щоб і сліду не залишилось од неї, щоб забули раби, що те дерево і Гора й були коли-небудь!

Рубали цареві слуги, панські посіпаки, військо і жандарми святе чудо-дерево Мову народу волелюбного не рік, не два, десятки літ. Гупали сокирами об нього, палили вогнем, сікли мечами, а воно, покалічене, росло і зеленіло.

Подивився цар Нелюд, що чудо-дерево Мову йому не знищити, і покликав до себе зрадників народу волелюбного, що терлися у нього на задвірках, і питає:

— У чому сила отого клятого чудо-дерева Мови? Хто розкриє таємницю його сили, тому дам у нагороду безмежні поля і ліси, села і міста з рабами.

Як почув те зрадник Попихач, то аж затремтів на радощах.

1 2 3