Сміється життя: заходили люди в Сибір шукати золота і щастя, думав викупити в них наділи. А люди думали про таємну тайгу, про "священний" Байкал, про невідомий Сибір — золотий і арештантський. І прийшли знову люди — голі й голодні, і одібрали продані наділи.
А в розправі той же Єпифан, той же Кирилович, а в розправі Василеві все-таки місце,— одрізаний шматок, одрізані шматки, і сила їх, силенська сила. Він уже не є він. Треба життя перевернути — і своє, сім'ї, і всього Папуцячого гнізда.
...Біля кузні пролетів кажан, завив Сірко на цепу. І було в голові далеке, і село було не село.
...Так після вибухів. А в маленькій хаті — є ще й мала — жінки незадоволені.
— Глядіть, і завтра щось сполкомщики загадають везти.
Друга:
— На заможних завжди відбутки більш було.
Третя:
— І чорт з цим заможництвом. Не хочу жити тут. Покину — і більш нічого. Піду краще наймусь десь.
І каже Параска, жінка дєдушчиного сина, того, що загинув:
— Господи, що ти кажеш, Дунько!
І йде Параска в кошару, утирає запаскою сльози й почуває, що вже щось не вернеться — не тільки чоловік; що вже чогось немає, хоч і є ще в бабушки ключі, а в скринях під замком солодощі, цукерки для гостей. Та не буде вже тепер гостей тих.
Над селом місяць, над селом голубі голуби. Не світло на душі — щось минає, щось не вернеться.
Бабушка прокидається, ледве засіріє. В її кімнаті горить біля ікони лампадка — Божа Матір із Сином. В другій кімнаті хтось важко кахикає. Бабушка молиться:
— Божа Мати! Та коли ж ти одженеш цю нечисту більшовицьку силу?
Та нема злоби в її словах, її злоба в минулому і крихкотіла, як сама бабушка.
В кімнаті розвидняється. Бабушка молиться:
— Богородице Діво, радуйся.
Але згадує, що вже пора корови виганяти, і кличе:
— Ану-бо, хлопці, вставайте! Вже нерано.
І знову:
— Богородице Діво, радуйся...
...Дєдушка вчора не поїхав на хутір, він сьогодні їде. Василь запрягає воли. Василь завжди з невеселою думою.
...Рипить віз: ри-ип! Тягнуться воли до Великої Шведської Могили. Свіжий вітрець дмухає на дєдушчине сиве волосся. Його широкі чумацькі брови похмуро нависли, його брови задумались.
Дєдушка мовчить. Василь мовчить. Тягнеться віз, обіймають його сосни кострубаті, на північ похилились. Ходить по соснах ранковий вітер, вибігає із сосен ранковий вітер і летить на поле до гречки.
...Мовчить дєдушка...
Скоро-скоро одійде у вічність і не буде дєдушки на землі.
Тепер земля більшовицька...
...Проїхали ліс, виїхали в степ.
У степу манячить Велика Шведська Могила.
СИНІЙ ЛИСТОПАД
І
З моря джигітували солоні вітри. Мчались степом і зникали в Закаспії.
...Північний Кавказ...
Над станицею мовчали недосяжні голубі верхів'я. Дрижали зорі й сполохано перебігали до небокраю, до гірського масиву.
Іще проходив невідомий синій листопад. Плентався по садках, по городах, заходив під стріхи й відходив за вітрами, такий же невідомий, невідгаданий і мовчазний.
Ще огнище не погасло — догоряло, і обличчя Вадимові ходило в перельотах тіней.
Будинок вилюднявся, розходились: двоє-троє залишилось.
В стіну глухо входили цвяхи.
Прибивали, мабуть, гірлянди.
Скоро підуть і ці.
Пізно.
Ніч.
Коли Зиммель пішов, оддзвенів шпорами, Марія лукаво спитала:
— А все-таки й тобі журно?
Вадим сказав:
— Звичайно, журно. Але... ти мене розумієш...
Вадим сухо й гостро дивився на вугіль. Зрідка налітав вітер, з-під папахи виривалось волосся й падало йому на тьмяний лоб.
Марія здавила руками голову й глухо говорила:
— Так, Вадиме, тоска. Будні приймаю і серцем, і розумом. Але все-таки — тоска. Це те, коли покидаєш позиції й непевний, що скоро повернешся.
Мовчав.
Марія знітилась на колодці — крапка. Зелений вугіль і в огнищі, і в її зіницях. Теж у шинелі.
Кажуть: "останній з могікан". Правда: женщини революції пішли плодити дітей. Тільки Марія й небагато не пішли.
Будемо слухати солоні вітри, коли мовчазно йде на схід синій листопад.
Говорили ще про Зиммеля, про нрави сучасности й говорили про комуну.
Вадим — комісар бригади, Марія — крапка, вночі: вона надто знітилась, і політком.
Марія ще говорила глухо:
— Ну да — певний, і ну да — непевний, бо інакше шукала б іншої правди. Тут тоска.
Вадим:
— Ти нагадуєш мені жабу з геологічної революції, що мала голову з аршин.
...По станичних заулках бродили червоноармійці. І знову по станичних заулках джигітував солоний вітер.
Прямо — широка церква проколола хрестом мовчазне небо.
Біля Марії лежав стос запашної сосни (гірлянди робити) і гірські трави: Зиммель привіз.
Невідомо, чий запах — сосни, гірських трав чи то пахтить синій листопад.
Проте, може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
...Боляче вдарило: "жаба"!
Але Марія раптом згадала — полковий лікар казав, що Вадим доживає останні дні. Вона подивилась на Вадимове обличчя. Жарина лягла біля серця — запекло.
...Кашель сухий, як степовий пожар. Це Вадим. І сказав ласкаво:
— Сідай-но, ближче, моя неспокійна Маріє.
Здригнула.
— Твоя?
— А чому ж не моя? Моя товаришка... так: я буду говорити тихо, щоб не почули. Це моя найбільша тайна... от...
(...Буває, в синю ніч зарипить далеко журавель — витягають воду. Зарипів.)
—...Я теж романтик. Але романтика така: я закоханий у комуну. Про це не можна казати нікому, як про перше кохання. Тільки тобі. Це ж роки, мільйони років! Це незабутня вічність. Так, Маріє, все треба, як є. І всефедеративне міщанство, і трагедії в душах окремих одиниць, і бюрократизм. Нарешті потрібно зупинитися... Так. Але подумай: стоїть непоетизований пролетаріат, що гігантським бичем підігнав історію, а поруч нього стоїмо ми з своєю нудьгою, з своїм незадоволенням. Хіба це природно?
Знову біля серця запекло:
— Ти теж мені нагадуєш жабу з геологічного руху.
Вадим:
— Не хвилюйся, Маріє...
Марія грубо й чітко:
— Те, чого я хочу, зветься: рух уперед, а не назад. Це не романтика.
...Марія — крапка. Збіглась у грудку, й не видно. А зіниці й білки зеленіють. Сама говорила: песик революції — тяв, тяв! Але не приблудились: знала Фігнер і ще багато.
Вугіль розтанув. Дивилась крадькома на туберкульозного Вадима й думала з тоскою й про кохання: вона хотіла кохати. Знала — і Вадим хоче кохати.
Вадим догоряв. Лікар казав: на курорт пізно.
Ще глухо входили в стіну цвяхи.
Гірські трави й сосну привезли на гірлянди, для свята сьомого листопада. Через три дні в забутій станиці Передкавказзя згадають буйний день. Червоноармійці заквітчають, причепурять штаб, де буде мітинг-концерт, де жив колись генерал-отаман з шляхетною сім'єю.
...На заході було море. Звичайно, його сюди не чути, але воно почувалось. Почували це Марія й Вадим. Море завжди нагадує мільйони років.
Так, це було на Кавказі, на Північнім, недалеко узгір'їв.
А вдень бачили сиві верхів'я Ельбрусу. Іноді верхів'я бігли в тумани.
Огнище вмирало. Мовчали.
Заговорив Вадим, прокидаючись, тихо:
— Так, Маріє, і я люблю твою любов. Але я дивлюсь на нашу сучасність з ХХV віку, коли наша сучасність сива. Тому-то я в неї й надто закоханий. Ти он не чуєш, а я чую, як по нашій республіці ходить комуна. Урочисто переходить вона з оселі в оселю, і тільки сліпі цього не бачать. А нащадки запишуть, я вірю. І що наші трагедії в цій величній симфонії в майбутнє?
Вадим ледве договорив і схопився за груди: кашель сухий, як степовий пожар.
Марія підвелась і похмуро кинула:
— Ходім!
Марія погасила останню головню — і огнище вмерло.
Коли проходили біля вікна, постукали.
— Товаришу Гофмане, годі вже, лягайте спати.
Гірські трави й сосну забрали з собою в кімнату. Знову важко було розібрати, що пахтить: чи сосна, чи трави.
...А може, то Кавказ, може, гірські аули, а може, солоні вітри.
Проте солоні вітри джигітували в Закаспії й зникли в невідомих пісках.
...Мабуть, сосна, бо тільки сосна має забутий запах.
Марія прийшла до себе й думала про Вадима. А сказати йому про кохання вона не думала: її дратувала Вадимова впертість.
Потім вона читала брошуру Леніна, але, лягаючи, знову згадала Вадима...
Їй було боляче.
...Ще думала, що кохання таке зелене, як травневий цвіт. Але раптом вдарило: "Вадим доживає останні дні".
В штабі стояла ніч.
II
По республіці також урочисто, як і комуна, ішла руїна вікових підвалин темряви. Це було так відважно, так широко й безмежно, неначе океан, бо горіло бажання на тисячі гін.
З півночі по глухих нетрях республіки продирався рожевий лосунь.
Марія пішла в школу.
...Сотня. Напруженість.
...А може, то підводилось мудре сонце в Закаспії?
— Ми не ра-би!
Клас гудів грубо, незграбно.
Пахло ріллею, грунтом.
Це було найвище таїнство, бо люди темні, неясні, як туман, відходили відціля з радістю криничної прозорої води.
В цім була правда тисячоліть, яку пізнали тільки ми, сучасники.
...В обід прийшов до Марії Гофман — гладкий, ласкавий, суворий — паровик на парах, тиха мудрість.
Обідав з Марією, їв, як і завжди, мало.
Марія вдень була струнка, пружиста, гірської породи, а в білках стояла зелена вода.
Вона (Марія) дочка південної Кубані.
Сказав Гофман:
— А Зиммель знову накапостив. Марія:
— Що там таке?
— Як же: послав червоноармійця по карти (знаєте, женщини, карти та інше), а їх біля Шкурівської станції в колодязь укинуто. Сьогодні на підводах привезено.
— Ну й радійте. Ви ж самі кажете — не можна без цього. Гофман уперто одрубав:
— Безумовно, не можна. Але треба довбати: крапля довбає камінь.
Ще говорив.
Тоді Марія спитала:
— Скажіть мені: де кінчається ваша дурість і починається контрреволюційність? І Вадим теж співає: урочисто ходить по оселях комуна. Де ви її бачите? Просто — тоска. Просто — харя непереможеного хама.
— Ви так думаєте?
— Я цього певна.
Гофман підійшов до вікна й сказав:
— Тоді виходьте з партії.
— А чому вам не вийти?
Марія підвелась.
Гофман сказав спокійно:
— Тому, що нам все ясно.
— Гм... логіка!
...А потім говорила про тоску, про сумніви, про Вадима.
Прийшов Зиммель, дзвенів шпорами, виблискував нашивками.
Марія усміхнулась:
— Коли погони носили на плечах, тоді вирізували плечі, а тепер будуть викручувати руки.
Зиммель:
— Почекайте, товаришко.
Ще усміхнулась:
— Ну, що ви... то я так... жартую...
З вікна бачили гори й сиві верхів'я Ельбрусу. Верхів'я знову бігли в тумани.
Десь співали червоноармійці кавказьких пісень і радянських пісень.