Гнітило його темне й грубе життя своїх родичів, одноплемінників, і він прохав у богів іншої долі. Та все текло, як і раніше. З бруду не родилася чистота, з ненависті не з’являлося добро між людьми.
Довго ходив Доброслав по нетрях і лісах, по городищах і скитах. Нарешті забрів до сла-ветного столітнього відлюдника, який з’явився не знати звідки й оселився неподалік тро-янського городища. Йому відкрив він наболіле серце, змучену душу. Вислухавши, старий сказав:
— Сам не відаєш, чого бажаєш, синку. Я вже пройшов тон шлях, на який стаєш ти. І міг би сказати…
— Не треба! — вигукнув Доброслав. — Чуже знання буде лише порожнім словом. Те, чого сам не шукав, не добивався, в ім’я чого не проливав сліз, стає пустим брязкальцем. Хо-чу звідати до кінця всю радість і гіркоту шукань. Лише скажи, старче, куди мені йти? Цього лише прохаю.
— Рано ти народився, хлопче, — сумно озвався відлюдник. — Твоя сила, як буря над пустелею. Котиться, несе хмари піску, а користі ніякої. Млина треба, вітрил. Аби молоти зерно, аби нести в далеч кораблі. А такого вітрила ти ще не здобув. Одначе йди… Я скажу тобі, куди. Далеко на півдні, в тім краю, де горить ясним вогнем ранкова зоря Лада, на березі моря стоїть храм Безсмертя. В ньому з давніх-давен поставлено статую Істини. Лику її ніхто не бачив — його закрито чорною запоною. Хто зірве ту запону, той помре у храмі, так і не повернувшись до рідного краю. Зате він, уздрівши лик Істини, пізнає смисл сущого.
Очі Доброслава запалахкотіли рішучістю.
— Я готовий вмерти, аби лише поглянути на неї. Я йду, старче.
— Хай Дивоколо береже тебе!
І зібрався в дорогу Доброслав. Сів на вороного коня, потримав на руках сина. Перехи-лився з сідла, поцілував дружину Троянку, смикнув вуздечку.
Щось хотіла сказати Троянка, та подих перехопило, хвиля відчаю сповнила груди, стримала сльози. Кінь заіржав, з місця ринувся вскач, стелячись чорним птахом понад лоза-ми, понад бур’янами. Хмара куряви заклубилася за ним. І тоді, шалено загавкавши, з припо-ни зірвався улюблений пес Доброслава В’юн і кинувся услід за господарем. Троянка бачила, як муж її зупинив коня, підхопив собаку на сідло й поскакав далі. Що ж, так мусить бути! Вірність хай буде поряд з подорожнім, з самотнім мандрівником. Там вона більше потрібна.
Затихло іржання коня, зникла постать вершника. Тільки стугонить земля та луна, зати-хаючи, котиться лісом.
Тоді Троянка не витримала. Впала на теплу землю і заридала тяжко. Внизу, втішаючи її, виводив журливу пісню Славута, а над нею гомоніли густими вітами дерева, мов переда-вали одне одному дивовижні вісті про хороброго вояка, що рушив у далекі краї на пошуки Істини.
Не день і не ніч їде понад берегами Славути Доброслав. Густими лісами, звіриними стежками пробирається він на схід. Не хоче виїжджати в степ — там наскочать мандрівні розбійники, від них не одіб’ешся.
А тут — надійний захист від ворожого ока, здобичі скільки хочеш.
Спадає вечір. На небі загорається зірка. Вона переливається живим вогником, тремтить, хвилює серце Доброслава, мов погляд рідної матері. Вперед, вірний коню! Вперед, друже В’юн!
Їде вояк місячної ночі понад берегами. Верби схиляють до води свої коси, у хвилях гра-ються русалки, підморгують зеленими очима, простягають до мандрівника білі рукн.
— Іди до нас, чорнобровий хлопче!
— Не можу, дівчата річкові! Поспішаю в далекі краї, шукаю правду-істину.
Замовкає сміх русалок, привітно здіймають вони вслід Доброславу вінки з білих лілей і співають ласкаві пісні на честь хороброго вояка.
Та ось порідшали ліси. Перед вершником простяглися неосяжні степи. Бур’яни, мов стіна, стоять до обрію, гірко пахне на сонці полин, у небі виглядають здобич орли. Де-не-де височать у мареві могили. Бережись, вояче, це ворожий край. Гасають по широких просторах розбійники степові — огри. Примітять чужого — не жди пощади.
Серед бур’янів ляже на годинку спочити Доброслав. Рядом куняє вороний кінь. В’юн охороняє їх, чуйно прислухаючись до звуків степу, або нишпорить довкола, видобуваючи з нірок на обід собі мишей чи ховрахів.
Увечері знову вперед. Полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка вечірня палає в небі, в тій стороні, звідки він вирушив у путь, — підбадьорює, нагадує, заспокоює…
Несподівано підкралося лихо. Зморений, голодний, заснув одного разу вояк. Не чув ні гавкання В’юна, ні іржання коня. Спіймали напасники пса, зв’язали Доброслава.
Кинувся вояк, рвонувся, застогнав від болю. Розплющив очі й усе зрозумів. Ганебно за-вершуються його пошуки. Прив’язали розбійники Доброслава до спини коня, рушили. Воро-ний понуро йшов у гурті чужих коней, а В’юн жалібно вищав за ґратами клітки на де-рев’яному двохколісному фургоні.
Надвечір ця валка прибула в городище огрів, недалеко від порогів Славути, й зупини-лася біля кам’яної будівлі посеред селища. Біля входу височіло два боввани з хижими лиця-ми та вишкіреними зубами: певно, то були ідоли кочівників.
Вороги стягнули вояка з коня, розв’язали, штовхнули в плечі. Він розправив занімілі руки, підійшов до сходів, на яких побачив огряжського хана. За ним вели вороного, несли в клітці В’юна.
Глухо загриміли тулумбаси, прозвучали бойові роги. Гостроверха шапка із срібним шпилем вінчала вузьку голову хана, з-під шапки пильно, несхитно дивилися на полоненого темні гострі очі, на пишне різнобарвне вбрання спадала довга чорна борода.
Вожак розбійників щось сказав хану. Той задоволено кивнув. Потім байдуже зиркнув на Доброслава.
— Пса однесіть доньці, — наказав він. — А коня — до мого гурту.
Повернувшись, хан пішов до зали, до якої впхали і Доброслава. Очі Доброслава поба-чили в напівтемній залі підвищення, на яке всівся володар огрів.
— Я хан огрів Іт-тун, — звернувся хан до Доброслава. — Відповідай мені, звідки ти, хто? Бачу по вбранні твоєму, що ти троянин?
— Правду мовиш, хане Іт-туне, — відповів Доброслав.
— Хто єси в своїй землі? Як звати?
— Простий вояк. Звати Доброславом.
— Як потрапив у мої землі?
— Я нічого злого не мислив ні проти твоїх воїнів, ні проти тебе, хане Іт-туне. Я їхав у далекі краї за велінням власного серця.
— Куди ж вело тебе серце, троянине? Що ти міг зробити в чужих краях сам, без товаришів, без захисту?
Доброслав якусь мить вагався, а потім у голові його майнула химерна думка. А що, ко-ли розповісти ханові про все — про свої пошуки правди, про таємничу істину, до якої він прагне вже багато літ? Може, зрозуміє? Адже є серце і в огрів. Може, відпустить Іт-тун Доб-рослава і віддасть собаку та коня?
Вояк поклав руку на груди на знак своєї щирості й почав розповідати. Про своє праг-нення до правди, про муки душі, яка не бажала миритися з темним, нікчемним життям лю-дей, про бесіду з відлюдником, котрий розповів йому про статую Істини в храмі Безсмертя. Хан слухав, не перебиваючи. Нічого не можна було прочитати на його суворому обличчі, в очах, прихованих густими кущами чорних брів. Слухали й сподвижники хана — слуги та воїни, мудреці та радники, що стояли обіч трону, слухала й донька ханова, виглядаючи з-за дверей.
— Отож я й вирішив, хане Іт-туне, — палко закінчив свою оповідь Доброслав, — знай-ти той храм, відкрити ясне лице Істини, щоб воно засяяло, якщо не нам, то дітям нашим. Іду по світу, поспішаю за ранковою зорею надії, до сходу сонця: може, хто скаже мені — де храм Безсмертя. Ти довго жив на світі, хане Іт-туне, багато знаєш, — може, чув що-небудь про це і вкажеш мені вірну дорогу?
Довго мовчав Іт-тун, роздумуючи. Потім підняв лице, гостро глянув на троянського во-яка. І засміявся зневажливо. Почали сміятися й воїни хана, хоч і не розуміли, з якої причини.
Пересміявшись, хан спохмурнів і суворо сказав:
— Істину знає кожен звір, кожна билина, кожна людина, всякий черв’як і риба. Істина світу — це сила! Вовк ловить степову козу чи зайця, задирає слабкого коня, сильніше дерево глушить мізерніше. Оце і є істина! Посій хліб, залиш поле напризволяще, бур’яни вкриють його, висмокчуть соки землі. Хліба в тебе не буде. Я прийду, прополю бур’яни, силою — ти чуєш? — викину погане зілля і зберу врожай. Ось — істина! Мої воїни полонили тебе. тепер ти мій раб, бо в мене є сила, от і вся істина.
Сила, воїне, Істина життя, його закон. Життя — для сильних, невже ти досі не зрозумів цієї істини?
Доброслав заперечливо похитав головою, гордо випростався:
— Ні, хане Іт-туне, ти бачиш тільки шкаралупу явищ, ядро ж заховане глибше. Істина не може бути в силі. Ось ти мчиш у бій на своєму сильному, могутньому коні. Та маленька стріла валить ту силу на землю. І ти вже під ногами ворогів, і твій тільки що сильний кінь — лише жменя праху. Але й труп коня може причинити велике лихо, коли почне розкладатися і його отруйний сморід рознесеться вітрами. І не завжди вишиє сильний вояк гарний візерунок на сорочці, який легенько вигаптує слабенька дівчинка. А хіба ти не відаєш, що невеличка іскра може породити велетенську пожежу, аби лиш вітер роздув попіл, а з нікчемної зернини можна за кілька літ зібрати гори зерна?! Ні, не сила Істина світу, хане Іт-туне.
— Мудро говорить чужинець, — хитали бородами старшини огрянські, скоса погля-даючи на хана.
Іт-тун грізно метнув палаючий погляд довкола, підвівся на троні й загримів:
— Ти смієш заперечувати мені, нікчемний рабе? Ти, може, сподіваєшся знайти свій хи-мерний храм?
— Я вірю, хане, в свою долю! Мені сяє Лада!
— Ха-ха-ха! Він вірить! Ви чуєте? Так я доведу тобі, в чому істина. Ось тут, піді мною, яма. Тебе вкинуть туди. Десять днів тобі не дадуть їсти. За цей час ти зречешся своєї істини і з усім, що скажу я, згодишся. Що? Ти хитаєш головою? Побачимо! А якщо й витерпиш, ніколи більше не побачиш світла сонця, не те що храму Безсмертя, хай тобі й сяє хоч тисяча ваших Лад! Гей, слуги, чи чули мій наказ?
Доброслава схопили. Під ногами Іт-туна відкрилася темна яма. Сильна рука штовхнула вояка в спину, і він сторч головою полетів униз — у морок, у цвіль і сморід…
Минуло три дні. Три дні мук і страждань. Хан дотримувався свого слова. Ні крихти не кинули слуги в яму, не подали й краплі води.
Вояку видно було крізь грати вгорі, як хан Іт-тун приймав гостей, послів з інших пле-мен. Інколи він розповідав гостям про Доброслава, про його пошуки істини, й тоді дикий регіт розкочувався по залі, регіт торжествуючої сили.
На четверту ніч у Доброслава почала паморочитись голова.