Хто ти?

Олесь Бердник

Олесь Бердник

Хто ти?

Роман-симфонія

Нежданому другу присвячую

Автор

…Не бійтеся — в кривавих хвиль навалі

Не згине правда, думка і добро,

Лиш краще, ширше розів’ється далі,

Не бійтеся — не людськості ядро

Та буря зломить, а суху лушпину, —

Ядро ж живеє розростесь без впину…

ІВАН ФРАНКО

Запитають — як перейти життя? Скажіть — як по струні безо-дню: Красиво, бережно, блискавично.

АФОРИЗМИ СХОДУ

Увертюра

БУМЕРАНҐ ЧАСУ

Прохолодне весняне повітря, напоєне запахами альпійських луків, попливло через від-чинені двері в зал обсерваторії. Папірці з цифрами та графіками затріпотіли. Фон Круфт при-тримав їх долонею, оглянувся. На порозі стояла секретарка, гнучка, з буйною гривою білого волосся, вродлива фрейлейн у вишмульганих джинсах. Вона вибачливо усміхнулася зелени-ми очима, люб’язно перепитала:

— Я вас потурбувала, гер професор?

Він притримав записи важким прес-пап’є.

— Дрібниці. Я вже скінчив. Що у вас?

Вона наблизилася легко, безшумно. Поклала на стіл конверта.

— Квитки на завтра. До Києва.

— Ах так! Я й забув. Дякую, фрейлейн Марта…

— Машина до Цюріха буде о десятій ранку біля обсерваторії. З Цюріха до Женеви — о дванадцятій. В аеропорту ви приєднаєтесь до інших делегатів. Виліт о двадцятій. О двадцять другій ви вже будете в аеропорту Бориспіль. Там вас зустрічатимуть.

— Прекрасно. У вас все?

— Ви забули про кореспондентів, — зауважила секретарка. — Вони чекають уже бли-зько двох годин.

Фон Круфт поморщився з досадою. Зітхнув.

— Запросіть. Тільки попередьте: не більше двадцяти хвилин. Мені ще треба дещо під-готувати для київського конґресу…

— Гаразд. Буде зроблено, гер професор.

Дівчина зникла. А за хвилину гомін і гам сповнили телескопний зал альпійської обсер-ваторії Цюріхського університету. Спалахнули переносні юпітери, блискавки бліців засліпи-ли очі вченого. Він втомлено прикрив їх долонею, важким поглядом окинув журналістів.

— Прошу, панове, якнайстисліше…

Наперед виступила юна кореспондентка студентського журналу "Ілюзіон". Ввімкнув-ши магнітофон, запитала:

— Пане професоре, наші читачі вельми цікавляться проблемою міжзоряного контакту різних цивілізацій. Київський конґрес скликано для обговорення саме цієї проблеми?

— Так.

— Ви один із швейцарських делегатів?

— Ви вгадали, — усміхнувся фон Круфт. — Завтра ми вилітаємо.

— Ви спеціаліст міжзоряного контакту чи це ваше хобі? Як давно ви займаєтеся цією проблемою?

— Спеціалістів у цій справі ще нема, — поблажливо роз’яснив фон Круфт. — Триває лише нагромадження думок, гіпотез, проектів. Усі ми ще дилетанти в цій галузі. Проте осо-бисто я захоплююся ідеєю зв’язку з мислячими істотами всесвіту ще з юності, зі студентсь-ких років.

Кореспондентку заступив літній журналіст з ФРН. Піднісши мікрофон до вченого, по-цікавився:

— Ви кажете, що узгодженої думки щодо контакту цивілізацій ще нема. Але особисто ви маєте певні міркування щодо необхідності, доцільності чи реальності такого контакту? Чи склалася у вас певна гіпотеза?

— Безумовно, — знизав плечима вчений. — Хто знайомий зі спеціальною періодикою, той читав мої проекти міжнародної проґрами "Космоконтакту".

— Я читав експрес-інформацію з вашим проектом, — кивнув журналіст. — Але там лише технічний бік справи. Абстрактний розгляд проблеми. А ви що думаєте про реалізацію свого проекту? Чи вірите в наявність інших розумних істот поза Землею? І якщо так, то коли сподіваєтесь на таку зустріч? Маєте факти, які б свідчили про існування життя десь у Всесві-ті?

— Сам факт нашої розмови, — всміхнувся фон Круфт, — свідчить про існування тако-го життя. Адже ми з вами — його представники, чи не так?

Присутні засміялися. Та кореспондент не вгамовувався:

— Віддаю належне вашому гумору, гер професор! Проте я запитую про життя на інших планетах…

— Розумію, розумію. Я пожартував, прошу пробачення. Але що можна сказати конкре-тно у відповідь на ваше запитання? Сама підготовка до контакту вже багатозначна. Людство в суті своїй — консервативний, інерційний космофеномен. Історія показує, як тяжко його виводити на інші площини усвідомлення і космобачення. Доказів у минулому достатньо — люди віками змагалися супроти вже очевидних істин: згадайте хоча б Галілея, Коперніка… І тому сам факт бурхливого проґресу в реалізації ідей космоконтакту, їхньої всепланетної по-пулярності вельми багатозначний! Я особисто певен, що ми з вами, панове, будемо учасни-ками першого зоряного контакту.

Кореспонденти загаласували. Застрекотіли кінокамери, об’єктиви телепристроїв наці-лилися на вченого, посипалися нові запитання:

— Де, на вашу думку, найближче вогнище іншої цивілізації?

— Які вони?

— Перспективи контакту — сутичка чи спілка?

— Що може дати поєднання різних розумів?

Фон Круфт зненацька напружився, зблід. У вихорі запитань йому вчувся дивний голос — тихий, майже дитячий. Звідки, чому? Він щось машинально відповідав журналістам, си-пав стереотипними фразами, а сам прислухався до несподіваного гостя з небуття. Юний ба-сок про щось запитував. Такий до жаху знайомий. Як його звали, того хлопця-підлітка, зда-ється, Толиком… Так, так, Толя Вогник. Далебі, Вогник… В очах його мерехтіли іскри ро-зуму й допитливості. Навіть тоді, коли по його скроні цебеніла кров. Пітер, безумовно, пере-старався. Що ж вдієш, жорстока пора була — люди ставали жорстокими: сумна необхідність! А все-таки… Жорстока пора минула, а погляд того хлопця лишається, не щезає, коле, бенте-жить, вбуравлюється у свідомість)

"Пане фон Шварц, ви втішаєтеся спогадами юності, розчулюючи людей тим, що змал-ку мріяли стати астрофізиком. Вас магнетично притягували зорі. Ви зачитувалися Жюлем Верном, Фламаріоном, мріяли про польоти до інших планет…"

Учений мимохіть киває головою. Все це було. Давні юнацькі прагнення. Та й хіба лише прагнення? Хіба він не став одним з найвідоміших астрофізиків Європи, ініціатором підгото-вки варіанту "космолінґви" для контакту з іншими цивілізаціями?

А дзвінкий голос з минулого застерігає:

"Хіба контакт лише науковий експеримент? Поза людяністю й совістю? Що ви скажете тим, кого зустрінете? Чи дозволите їм заглянути в свою душу? Хіба для порозуміння достат-ньо лише демонстрування абстрактних схем та певних інтелектуальних знаків?"

Як він сміє, сопливий хлопчисько з минулого? Що він знає про глибини людських душ і доль? Він ледве встиг ступити на стежку життя і… вмер… випарувався, розтанув, як ранко-ва роса… Хіба це не випадковість, яка рухає історію?

"Випадковість? — іронізує голос. — Вам достатньо цього визначення, щоб заспокої-тись, оберштурмбанфюрер? Чому ж і досі вас переслідує страх? Чому ви ніяк не позбавитесь минулого, хоч і вважаєте його лише випадковістю?.."

Професор сіпнув головою, ніби відганяючи видіння — непрохані, болісні. Вибачливо всміхнувся журналістам:

— Досить, панове. Пробачте, мені ще треба відпочити й підготуватися до подорожі. Гадаю, стенограми конґресу будуть опубліковані, ви ознайомитеся детальніше з моїми теза-ми. Дякую вам, до побачення…

Ще не встигли журналісти покинути зал, як професор відчинив дверцята бару, налив тремтячою рукою келишок коньяку, випив. Оглянувшись назад, уздрів, що біля дверей стов-бичить один з кореспондентів. Здавалося, що він і не думає покидати приміщення.

— Чого вам? — сухо запитав фон Круфт. — Прес-конференція закінчена.

— Для вас, — спокійно озвався невідомий. — Але не для мене.

Він зробив кілька кроків до професора, не зводячи пильного погляду з його обличчя, іронічно ворухнув сухими вустами.

— Ви пізнаєте мене?

— Вперше бачу, — роздратовано сказав фон Круфт. — Що вам від мене потрібно? Хто ви?

— Таке ж питання у мене до вас — хто ви?

— Мені не до жартів, — гамуючи тривогу, сказав професор. — Скажіть, чого вам тре-ба, і попрощаємось. Я не люблю недомовленостей.

— Я теж, — кивнув невідомий. — Але не поспішайте. Прошу відповісти на кілька за-питань.

— Я вже відповів на всі! — ледь не вибухнув фон Круфт. — Ми ж домовилися: подро-биці — після повернення з Києва.

— Заспокойтеся. Запитання нескладне: чи збираєтеся ви в Києві виступати з тими ж ідеями, що й перед журналістською братією чи в недавньому інтерв’ю по телебаченню?

— Яке ваше діло, пане!.. Пробачте, не маю честі знати вашого прізвища. Це моя особи-ста справа, про що й як я буду говорити!

— Це небажано, — сухо сказав невідомий.

— Що саме?

— Рожевий оптимізм у прогнозах контакту…

— Кому небажано? — глумливо запитав фон Круфт, втрачаючи терпіння.

— Великому Невідомому, — тихо, з притиском відповів гість, суворо й гостро дивля-чись в очі професору. — Ви зрозуміли мене, Генріх фон Шварц?

— Ви помилилися, — змертвілим голосом озвався професор, відчуваючи, як розслаб-лююча млость підступає до грудей, обважнює руки й ноги, його пергаментні щоки, сухі й жовтаві, посіріли. — Ви обізналися… Моє ім’я… Йоганн фон Круфт!

— Киньте жарти, Циклопе! Чи вам нагадати вашу клятву?

Професор враз ніби оглух. Таємничий гість щось казав йому, а він думкою перебував десь там, на півстоліття назад, у кабінеті ректора Франкфуртського університету.

…У широкі вікна б’ють скісні промені весняного сонця. На душі Генріха легко, весело. В кишені диплом маґістра, запрошення від директора Мюнхенської обсерваторії.

Чудові перспективи, здійснення юнацьких мрій. Дослідження планет, зірок, Ґалактики. Вивчення можливостей життя в інших світах.

Ректор, сивий, підтягнутий вчений, стоїть біля столу, підбадьорливо киває Генріхові, робить знак підійти ближче. В його кріслі сидить чоловік у чорній уніформі з відзнаками СС. Нарукавник зі свастикою впадає в очі юнакові. Він спочатку кидає усміхнений погляд на есесівця, потім здивовано переводить його на ректора. Той нахиляє голову й завчено, ніби повторює чиїсь слова, каже!

— Генріх фон Шварц, доля посилає вам можливість прекрасного вибору. Я знаю ваші задуми, знаю про запрошення з обсерваторії. Все це чудово. Але вам пропонується інша кар’єра. Вислухайте пропозицію нашого гостя і вирішуйте. Я не буду вам заважати, — й по-вагом вийшов з кабінету.

— Ми пропонуємо вам, Генріх фон Шварц, стати нашим співробітником, — почав гість. — Часу для роздумів мало. Бажано, щоб ви відповіли зараз же.

— Хто такі "ми"? — запитав трохи розгублено.

— Облиште раз і назавжди запитання — хто, що, куди, — нахмурився есесівець.

1 2 3 4 5 6 7