Хто зважиться — вогняним наречеться

Бердник Олесь

ХТО ЗВАЖИТЬСЯ — ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ

Фантастична повість

Частина перша

ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ

ГОРОБИНА НІЧ

Шаленіла гроза.

Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне…

Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках.

Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу.

І тоді почалося.

Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників.

Та де там!

Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток.

Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьохали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому.

Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання.

Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі "Юний технік" дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи.

Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаю чи:

— Боліди! Боліди впали!

— Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі?

— Я ж кажу, — ображено озвався син. — За нашим лісом впали два великі боліди!

— Які боліди?

— Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Йвановичу! Це ж знаєте яка подія!

— Ото подія, — невдоволено пробурчав батько. — Каменюки якісь впали, а ти кудкудачеш, ніби курка над яйцем!

— Та не прості ж, а з космосу!

— Вони скрізь однакові, — позіхнув батько. — Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як вже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максиму Йвановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати…

Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю.

— Горобина ніч, — шепотіла вона, зітхаючи, — одведи й заступи, господи!

— А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікно.

— А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука. — Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було…

— Що було?

— Як була я ще дівчам… Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися… Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось вночі упала теж зоря у Вовчу Долину…

— А де це Вовча Долина?

— Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється!

— Далі, що далі, бабо?

— Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться…

— Що світиться?

— А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця…

— Не вигадуйте, мамо, — невдоволено озвався батько. — Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами.

— А от і не вигадка, — сердито мовила баба. — Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю.

— Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш.

— Тату, не заважайте, хай баба далі каже!

— Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди…

— Я б не побоявся, — сказав Славко.

— Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата…

— От-от, — засміявся батько. — Договорилися…

— Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була…

— На курячій лапці, — піддакнув батько.

— Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була…

— Яка ж вона яга, коли добра?

— Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати…

— Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло?

— Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило…

— А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні.

— Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби…

— Бо вигадки, — повчально сказав батько.

— То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге?

— Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда.

— І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда!

— Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько.

— Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка!

— А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?!

— Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють…

— Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає…

— Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати…

— Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..

ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ

Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет.

1 2 3 4 5 6 7