Танечниця з Пібасту

Опільський Юліан

Юліан Опільський

ТАНЕЧНИЦЯ З ПІБАСТУ

Нарис з староєгипецького побуту

--------------------------------------

У ПІБАСТІ

Не повним руслом протікав Ніл крізь казково і плодовитий намул дельти. Очищена вже, синява хвиля наповнювала сотні каналів, проток, рукавів, природних та штучних, хоча обидва береги зеленіли вже благодатним даром богині Непт, а при березі у повному розквіті широкою смугою ріс лотос. Сині та білі квітки підіймалися вгору понад рухливою хвилею та злегка хилилися на пружних стеблах, відкриваючи свої жовто-помаранчеві осередки назустріч променям сонця. Легесенький північний легіт розвівав задушливі пахощі цинамонової кори, які пливли з білих та синеньких квіток, і відносив їх ген у далечінь, де спочивав уночі володар світу, триясне сонце Ра.

"Се я, лілея, пречиста між квітами, що яснію в городі бога сонця Ра", — казала квітка, а останній погляд божих очей цілував її маленьку голівку, наче очі дівчини.

Дещо далі, на ставах і мокляках, гордо маяли височенні віяла папірусу, а серед них раз у раз чулися крики всілякої птиці. По тихих плесах плавали гуси та лебеді, а рожеві фламінго розчищали і розправляли на грудях пір'я. При тому вигинали свої довгі шиї, наче пагони лотоса, тріпали крилами та раз у раз підносили й опускали цибаті ноги. З малого болотистого горбка, залишків колишньої греблі над каналом, приглядався до рухливих птиць поважний довгодзьобий ібіс, свята птиця бога Тота. Два червонодзьобі бузьки стояли на високому шпилі великої святині Бастет-Гатори, а їхній клекіт супроводжував засинаючий день.

Дещо далі, на лівому березі Абарійського рукава ріки, скрипіли дерев'яні журавлі та черепки, які вибирали намул і воду з каналів. Одягнуті в брудні фартухи мужики сіяли зерно і перепорпували намул гакуватими мотиками та дерев'яними сохами. Під двома віялами з різнобарвного пір'я сиділи наставники та вигуками підганяли робітників. Деколи кликали до себе то сього, то того з-поміж них, а коли хтось лягав ниць перед достойником, на його худий, оголений хребет спадав град ударів тростини або пальмового батога як кара за лінощі чи знесилення. Поруч сидів писар і пильно записував міри висіяного зерна та оберемки папірусу, що його вирубували робітники над ставом.

Усі ті люди спішилися: мужики з страху перед буком, наглядачі та писарі — з обов'язку. Однак і ті, й інші раз у раз поглядали на той бік ріки, де на штучному насипі стояло місто Пібаст, а біля нього ще більше місто різнобарвних наметів. На шпилях святині Гатори майоріли зелені прапори, та здалека виднілись сурмачі. Вони-то мали при заході сонця дати знак усьому живому, що починається теху — щорічне свято плідності та статевої спроможності богині Гатори. Вона, як і богиня Бастет, допомагає породіллям, вона, як Ізіс, кормить Гора, який є Озірісом і Амоном в одній особі. З неї почалося все життя богів, людей та тварин. Ніл живить усе живе, Гатора плодить його в обіймах Ра...

Аж ось показалася величезна громада човнів. Вони пливли вниз рікою від Мемфіса, а в них роїлося від чоловіків та жінок. Одні гребли веслами і в такт співали святий гімн. Інші наливали в чарки темне густе вино, пили самі і давали жінкам, які пили не менше від чоловіків. Деякі лежали вже без пам'яті на рогожах, якими було застелено дно човнів, або на колінах товаришів чи товаришок. Інші тримали в руках калатала, якими здіймали нечуваний шум та тріск. Сей гамір принаджував населення сіл та містечок на береги ріки. Тоді-то жінки на човнах починали насміхатися з глядачів.

Дивіться також

— Порпайтеся в намулі ви, що думаєте тільки про ячмінні паляниці та пиво для ваших чоловіків! Гей! Вони чорні, брудні, смердять часником та гнилою рибою, а у вас порепана шкіра на руках, на одязі плями від олії та ще від чогось... Ха-ха-ха! Сидюхи, сидюхи! Гей, до нас ходіть, до нас! У святиню великої богині! Вона дасть вам чудові пахощі, солодку любов та легкі пологи. З нами ходіть, з нами! Човни ждуть, хлопці ждуть вас, сидюх-недотеп!

Високо миготіло яскраве вбрання жінок, а блискуче тіло рожевіло під ним від погасаючих променів сонця. Паломниці вигиналися всім тілом, наче в любовному шалі, а їх пристрасні, безсоромні рухи надили жінок та чоловіків...

Була се щорічна проща до Пібаста на свято Гатори. З кожної оселі випливали човни з учасниками і приєднувалися до походу біля Мемфіса, звідки уже разом пливли до Пібаста.

Саме коли човни порівнялися із самітним ібісом на березі, червона сонячна куля торкнулась обрію та звільна почала западати у західну пустиню, куди за Озірісом їдуть душі померлих. А в сю мить заграли зі шпилів сурми...

Враз наче хто нове життя влив у похилені постаті робітників, наставників, писарів. Мотики, плужки попадали в намул, свиней, які втоптували посіяне зерно, погнали пастухи додому, згортки папірусу, тростинові пера та фарби було сховано в сумки, а наставники з поспіхом бігли до човна, який плив до Пібаста. Опустіли поля, а зате місто запалало тисячами вогнів, смолоскипів, загомоніло від вигуків п'яних або збуджених паломників, тріскотні калатал, реготу жінок, реву худоби та від звуків сурм.

Ожив і табір. З останнього дволітнього походу проти хеттів, з-під далекого Кадешу над Оронтом, вернувся саме володар Верхнього та Нижнього Єгипту — фараон Рамессу, а з ним вертався цвіт його війська та полки сардинських і пеласгійських найманців. В нагороду за труднощі довгого походу через сірійську пустиню дозволив фараон усім єгиптянам узяти участь у святі богині Пібаста та й сам на чолі найвищих воєначальників і офіцерів вибрався до храму.

Похід фараона відкривав відділ пеласгійських найманців. Баскі каппадокійські коні тягли двоколісні, ковані спіжем колісниці з високими передками. По боках колісниць висіли шкіряні сагайдаки на стріли та рогатини, на лук і топір. Віжки тримав візник у повстяному капелюсі та легкій туніці з короткими рукавами. Біля нього стояв вершник у великому спіжевому шоломі з китицею. На колісницях їхали начальники, а за кожним виступали більші або менші гуртки піхотинців. Начальники мали на шоломі по дві або й три китиці з фарбованої кінської волосіні. На тілі носили всі широкий черес, кований спіжевою бляхою, на ногах — спіжеві наголінниці, а на лівому плечі — величезний довгастий щит з волячої шкури, вкритий спіжевими пластинами. З того ж металу був і великий гуда в центрі щита. При боці у кожного — широкий меч-аор у важкій піхві, кованій міддю, спіжем або й золотом, а права рука тримала два списи з зазубцями.

Дуже пишно та войовничо виглядали пеласги. їх лиця були значно біліші від мідяних лиць єгиптян. Серед чорноволосих єгиптян та сардинців відзначалися пеласги тим, що їх волосся було яснішої, каштанової або й світлої барви, а очі дивились з-під насуплених брів синьо або сіро. Ця барва волосся та очей найбільше відстрашувала мешканців Пібасту. Між усіма пеласгами вирізнявся високий, стрункий воїн з трьома китицями на шоломі, з-під якого спадала на плечі хвиля золотистого волосся. Сині, мов вода Нілу перед розливом, великі очі дивились гордо на яскраву юрму галасливих та вертких паломників, робітників, єгипетських вояків, продавців води, вина, бубликів, фіг, цибулі, часнику та винограду. Він був, видно, начальником відділу, бо на шоломі та щиті ясніло чимало золота, в ушах блищали багаті заушниці, а на руці — два звинені золоті вужі. Його туніка була з фінікійського пурпуру, обшита золотою бортою, а упряж його арабських коней аж капала від срібла та жем-чугів. За ним їхав присадкуватий, кремезний сорокалітній воїн з карком бика, м'язами Геракла і лицем крамаря. Він хитро, скоса оглядав товпу єгиптян та раз у раз ділився своїми спостереженнями з молодим полковником.

За полком пеласгійців бігли оголені бігуни з довгими тростинами і нещадно розганяли юрму криком та влучними ударами.

— Місце для походу володаря обох світів, Амона Ра в його власній особі, фараона Амен Рамессу, володаря Томурі і Тореші, Кушу, Пунту, Ретенну та Кадешу, володаря дев'ятьох народів, мужа вдови, батька сироти, якому підкоряється лев пустині і який надає землі плодючість, краєві — щастя та спокій, а душам обіцяє всі блага Озіріса в Аменту!

Так кричали окличники, а юрма верещала з болю та переляку або вигукувала на честь фараона. За окличниками ступали жерці зі статуєю богині Гатори. Вона мала голову корови, бо корова була образом богині землі. За нею несли інші жерці три статуї богинь Мут, Сехмет і Бастет, культ яких поєднувався подекуди з культом Гатори у вшануванні божественної жіночої плодючості. В кінці безпосередньо перед дружиною фараона несло кілька жерців статую Ізіди, яку щороку на свято Гатори привозили з Мемфіса. Над усміхненим лицем богині виднівся круг місяця, охоплений рогами корови, при її повних грудях лежало дитинча — Гор, син її й Озіріса, перший володар Єгипту, що перевтілюється у всіх фараонів. Ізіда, як найбільш шанована в Єгипті богиня, і богиня Сехмет через свій страшний вигляд викликали в глядачів найбільше захоплення. Чимало, бач, було в натовпі людей, які добре знали, скільки сили, завзяття, відваги та кровожерливості має левиця, а саме голова левиці прикрашала статую Сехмет. З другого боку, не один зазнав під опікою могутньої богині Ізіди солодких обіймів любові, опікункою якої була вона в Мемфісі, Саїсі і Тебах.

Хоча поняття про богинь та їх вшанування всіляко перехрещувалися та поєднувалися всюди, проте кожна мала своїх жерціїв і жрекинь, а Гатор та Ізіс мали ще й служниць, співачок, музиканток і танечниць, які брали у святі діяльну участь.

У прозорому одязі різних відтінків, з квітами лотоса у волоссях, на шиї та бедрах ступали вони повагом, а чудові пахощі амбри, нарду та мірри здіймались над ними, наче над квітником. Жерців проводжали архієреї у шкурах леопардів, криваві пащі яких спадали на груди, а лапи обіймали шию та бедра. Усе тіло жерців було поголене. Гладко голену голову покривала смугаста полотняна хустина, а її кінці обрамляли лице, ніби голову сфінкса. Молодші жерці несли у довгих металевих ложках вогонь, на який раз у раз сипали ладан та кедрову живицю. Синяві запашні дими обдавали фараона та найвищих достойників немовби туманом.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: