Блискавка запалила хату.
Хоча на землю ринули такі потоки, що гілля на деревах пригиналося, вогонь не згасав, бо хата була стара й суха, ніби трут.
Дідусь і бабуся ледве встигли вибігти надвір, прихопивши з собою лише деякі речі. Стояли під зливою і з жалем та розпачем дивилися, як вогонь пожирає їхнє житло.
Збіглися люди, приїхала колгоспна пожежна машина. Однак вони були безсилі погасити пожежу.
Враз бабуся відчула, як її щось лизнуло по руці. То був Лиско.
Спершу вона подумала, що це він із співчуттям до неї, і вдячно погладила його по мокрій голові.
Та Лиско не заспокоївся на тому. Він почав смикати бабусю за спідницю, протяжно й жалібно скімлити.
Тоді бабуся поглянула на нього й усе зрозуміла: Лиско запитував, де Тигрик.
До цього він уже оббігав усе дворище, обнюхав клунки, які винесли з хати дідусь і бабуся, але дружка свого не знайшов.
В одну мить бабуся пригадала, як Тигрик перед пожежею тулився до неї в хаті. Йому теж було страшно — він боявся грози. А коли вдарила блискавка, з переляку чкурнув під припічок. Дідусь і бабуся повтікали з хати, а він, бідолаха, мабуть, залишився там.
Лиско жалібно дивився на бабусю. Але що вона могла зробити? На хаті вже горіли крокви, балки, вогонь довгими шипучими язиками лизав двері, вікна. Ось-ось обвалиться стеля. Побігти зараз туди, в палаючу хату, ніхто не зважився б.
І бабуся, намагаючись пояснити це Лискові, кивнула на хату: "Там наш Тигрик…" — І безпорадно розвела руками.
Невідомо, чи Лиско зрозумів її кивок, як наказ рятувати кошеня, а накази бабусині й дідусеві він завжди виконував, чи, може, щось інше подумав. Хтозна. Але Лиско одразу ж кинувся в палаючу хату. Не спинився навіть на бабусин окрик.
Бабуся й дідусь довго кликали Лиска, потім перестали. Гадали, що він уже загинув, бо саме тоді на хаті упало кілька кроквин. Від цього ще тяжче стало їм на душі.
І раптом, всього за кілька секунд перед тим, як у хаті завалилася стеля, з полум'я вискочив Лиско.
В зубах він ніс на смерть переляканого Тигрика. Шерсть на обох була присмалена, вуса у Тигрика зовсім згоріли.
Бабуся й дідусь дуже зраділи. Можливо, тому і їхні велике горе здалося їм значно меншим.
Того ж року колгосп допоміг дідусеві й бабусі поставити нову хату. Оцю, що й зараз стоїть. А у дворі дідусь побудував Лискові й Тигрикові теплу, з віконечком, будку.
Вуса в Тигрика уже давно повідростали. Лиско трохи постарів, Тигрик виріс і став великим пухнастим котом.
А дружба їхня, якою була, такою й залишилася до сьогодні. А може, ще більше зміцніла.
У Калинівці багато наших родичів. Минулого року коли ми удвох з татом приїхали сюди так само під чаї літніх канікул і захотіли всіх провідати, то цілий місяць майже щодня ходили до когось у гості.
Цього разу без мами і тата ми з Оксаною ні до кого з родичів не ходили. Зате вони приходили до нас.
Найперші з'явилися два сини й дочка тітки Марини —
ВАСИЛЬ, ПЕТРО І ОЛЯ
Кумедні, смішні вони, а найбільше п'ятирічна Оля!
Тітка Марина працює на консервному заводі біля залізничної станції. Приходить з роботи додому увечері і завжди приносить їм гостинці. Цукерки, пряники або якісь іграшки.
Ну, цукерки, пряники легко роздати — кожному порівну. А іграшки як? Мати купує різні, щоб у Василя, Петра й Олі було і те, і те, і те.
Звичайно, можна б гратися їм тими іграшками разом чи навперемінки. Але ж ні. Василь хоче, щоб у нього були свої власні, і Петро так само, і Оля теж.
Тоді мати розкладе подарунки на столі й каже:
— Вибирайте самі. Кому ось цю замороку — кубика-рубика?
То Василь і Петро не встигнуть навіть роти розкрити, як Оля уже:
— Мені!
— А калинову сопілку кому: тобі, Василю, чи Тобі, Петре?
— Ні, мені! — знову вимагає Оля.
Почнуть їй пояснювати, що негарно ж так: треба, щоб кожному якийсь подарунок дістався. Але вона, наче й не до неї, як заведе:
— Мені кубика! Мені сопілку! Мені півника! Мені! Мені! Мені!..
Одного дня Василь з Петром, вивчивши уроки, гралися в хаті у космонавтів. Оля також хотіла з ними побавитися, та вони її не прийняли, випровадили надвір.
Тоді Оля пішла в садок пасти свою "череду". Коровами в неї були в'ялі гарбузики-падалиці, яких назбирала на городі, вівцями — картоплини, свиньми — перезрілі огірки-репанки. "Череда" ніби справжня, тільки замість ніг, хвостів і рогів Оля повстромлювала палички і стеблинки, а замість очей попротикала дірочки.
Попасе вона "череду" на одній леваді, випасе там траву, пережене на іншу. Добре напаслася худібка.
Коли сонце стало хилитися до заходу, Оля почало заганяти корів у корівник, овець у кошару, свиней у свинарник. І раптом прислухалася — мати в хаті розмовляє. Та голосно, аж у садку чути.
— Ну, так чого ж ви мовчите? — питала мати. — Кому з вас?
Почувши те "кому", Оля кинула свою "череду" і мерщій побігла до хати.
— То кажіть же кому: тобі, Василю, чи тобі, Потре? — допитувалася мати.
— Мені! — крикнула з порога Оля і влетіла в кімнату.
Хотіла ще раз вигукнути своє звичне слівце, але затнулася… Василь і Петро, посхилявши голови, стояли біля столу й колупали його з обох боків нігтями, а мати сиділа на стільці й тримала в руках розбитий невеликий горщик.
Оля відразу догадалася, що то Василь і Петро розбили його. Вони ще тоді, як виганяли її з хати, навіщось витягли горщик з-під печі.
Мати поглянула на Олю, усміхнулася, потім стала сувора-пресувора й сказала:
— От і добре, що ти сама призналась. А то я даремно напалася на Василя і Петра. Думала: це котрийсь із них розбив горщик, та все допитуюсь, не знаю, кого покарати.
— Я не… — почала було Оля, але мати перебила її:
— Нічого, нічого. Вірю, що ти більше не битимеш горщиків. Але цього разу подарунка не одержиш…
Зрозуміла Оля, що її покарано ні за що, і гірко-гірко заплакала.
Тоді тітка Марина уже не втрималася, засміялась і почала заспокоювати дочку.
Василь із Петром також сміялися, хоч і не до сміху їм було. Знали: мати все одно їх покарає за шкоду. Та вони були раді, що, нарешті, вдалося-таки провчити маленьку жаднюгу…
Мабуть, цікавитесь: навіщо Василь і Петро витягли горщик з-під печі?
Таж у космонавтів гралися. Надівали його замість скафандра на голову. Але ж у Василя голова менша — надів і зняв. А Петрові не так. Надіти то він надів, а захотів зняти — не знімається. Довелося розбити горщик на голові качалкою…
Василь і Петро такі вигадники, такі фантазери! Коли ми з Оксаною розказали їм про нашого горобця-нахабу, так вони тут же придумали (а може, й не придумали) свою історію з іншим горобцем, що схожа і на казку, і на билицю. Ще й назвали її цікаво —
ФАРБОВАНИЙ ЖИВ
З самого ранку зграя горобців шукала їжу. І на току побувала, де влітку сушили колгоспне зерно, і на коноплищі, не минала і смітників, але чогось їстівного так і не знайшла.
Ожеледь страшна для пташок! Спробуй-но роздобути корм, коли геть усе покрилось крижаною кіркою, яку ні дзьобом не проб'єш, ні кігтиками не здряпаєш!
Голодні, втомлені поверталися горобці додому. Не пустували, як завжди, не цвірінькали. Мабуть, так і поснули б, нічим не підживившись, якби не помітили біля сарая, де вони ночували в стрісі, розсипане пшоно.
Покружляли — чи нема там когось, і сіли.
Був у тій зграї і маленький горобчик Жив. Усі горобці його дуже любили за доброту і веселість.
Коли все пшоно уже поклювали, Жив раптом побачив збоку під осокором невелику хатинку, складену з цеглин. А в тій хатинці багато-багато пшона. Він зрадів і пурхнув туди.
Сполошились старі горобці, зацвірінькали:
— Жив, Жив, тікай мерщій! То пастка…
Злякався Жив, кинувся тікати. Але, втікаючи, стрибнув на якусь жердинку, пастка й закрилась.
Зграю наче вітром здуло, а до пастки прибігли два хлопчики, більший і менший. Це вони поставили її, щоб спіймати горобця.
— Накривай пальтом, — сказав більший хлопчик меншому, — а я його ловитиму!
Як у пастці стало зовсім темно, до неї просунулась рука і схопила Жива.
— Пусти, пусти! — закричав горобчик, але хлопчик тільки засміявся.
— Бач, який горлатий попався! — сказав більший хлопчик, затиснувши в кулаці Жива.
Потім менший хлопчик попросив дати йому потримати горобчика, і вони пішли до хати. Частували Жива крихтами, зерном, та йому перехотілося їсти. Він тремтів од страху.
Але хлопчики на те не зважали, почали дмухати на горобчика. Їм подобалось, що він, коли на нього дмухаєш, заплющує очі і витягує голівку. Зате Живові було дуже неприємно. І він навіть наважився дзьобнути більшого хлопчика в губу. Менший хотів, щоб і його дзьобнув, та Жив більше не дзьобав.
Тоді хлопчики прив'язали йому до лапки довгу нитку, пустили літати по кімнаті. Скоро й ця забавка їм набридла, і вони побігли гуляти на вулицю.
В хаті залишився Жив та великий рудий кіт. Коли діти гралися, кіт дрімав на дивані, його мовби й не цікавив горобець. Та тільки за хлопчиками зачинилися двері, він враз підхопився й стрибнув на Жива.
Горобчик навіть крил не встиг розправити, як потрапив у зуби рудому.
Але Живу пощастило. Перестрибуючи через стіл, кіт зачепив тарілку, вона впала на підлогу й розбилась. Він злякався, випустив горобчика і шмигонув лід лаву.
З сусідньої кімнати виглянула мама хлопчиків. Вона вигнала з хати кота, ще й віником почастувала його на додачу. Коли ж повернулися додому діти, суворо наказала їм:
— Сьогодні вже темно надворі, а завтра вранці щоб випустили горобця. Це дуже негарно — ловити й мучити пташок!
Цілу ніч Жив навіть не здрімнув. Все здавалося бідоласі, що до нього крадеться хижий рудий кіт.
Настав ранок. Хлопчики повставали, впіймали Жива, їм жаль було випускати горобчика, та треба, бо мама сердитиметься.
— Давай його пофарбуємо, — сказав менший. — Летітиме колись — ми і впізнаємо.
Взяли фарби, пензлики й почали фарбувати Жива у червоний колір.
Потім посадили його па підвіконня сушитися на сонечку. А коли він висох — пустили на волю.
Зрадів Жив. Ніби навіжений понісся над хатами, над деревами. То пурхав угору, то грудкою падав униз, і весь час цвірінькав, цвірінькав. Лише стомившись, полетів розшукувати свою зграю.
За ніч надворі потеплішало, ожеледі вже не було. Над колгоспним подвір'ям галасливими табунами кружляли горобці, гайворони, сороки. Там же бенкетувала і Живова зграя.
Безмірно щасливий, горобчик підлетів до неї і щосили загорлав:
Цінь-цвірінь, цінь-цвірінь,
тепла буде в нас черінь!
Вже минув страхітний час —
Жив живий прибув до вас!
Горобці настовбурчилися, закричали сердито:
— Цить, цить, негіднику! Не смій сміятися з бідного Жива! Жив уже неживий.
— Та це ж я і є Жив! Хіба ви мене не впізнаєте? — здивувався горобчик.
— А-а, так ти, розмальований папуго, ще й глумитися з нас будеш?! — гнівно зацвіріньчав найстарший горобець — ватажок зграї.