Векша

Комар Борис

ВЕКША

Історична повість

ГІСТЬ

До невеличкого селища, яке ховалося неподалеку від Тетерева в густому березовому гаю, підвеслувало на човні-довбанці двоє.

Один був пишнобородий, поважний, у довгому теплому каботі[1], високій соболиній шапці, гостроносих чоботях. Таку бороду і таке вбрання, як у нього, носили тільки київські гості[2].

Другий — ще молодий. Опецькуватий, щокатий, з приплюснутим веснянкуватим носом і сережкою в одному вусі. Його бідний одяг свідчив, що він або наймит, або ж холоп.

Перекинувши через голову широкий пас, на якому висіла чимала шкіряна торбина, бородатий квапливо рушив протоптаною від води стежкою до селища, а опецькуватий залишився на березі біля човна. Коли гість сховався за прибережним пагорбом, молодик дістав з пазухи черствий кусень хліба, розлігся на траві і заходився його уминати.

Порівнявшись із крайнім обійстям, бородатий зупинився, повагався якусь мить, — заходити чи не заходити. Невеликий дворик обнесений гіллям та ломаччям, у дворику горбилась притінена березняком злиденна хижка, мружила до сходу своє маленьке, у дві долоні, віконце, та низенька очеретяна клунчина. Видно було — господар бідак з бідаків. Навряд тут щось роздобудеш.

Одначе гість не поминув обійстя.

"Якщо нічого не роздобуду, то хоч розпитаю, у кого можна роздобути", — подумав.

Поправив на плечі пас і звернув зі стежки.

У дворі біля клунчини тесав дубову колоду русочубий, у довгій полотняній сорочці й простих латаних ногавицях здоровецький молодик. Величезні тріски так і віялись з-під сокири.

Бородатий трохи постояв, помилувався теслею, хотів його погукати, але саме в цей час у хижі розчинилися двері і на порозі з’явився в старенькому потертому кожусі, кудлатій шапці, зашкарублих ходаках похилий господар. Він уклонився гостеві й запросив до оселі.

Гість пригнувся і, ніби в нору, посунув у напівтемне низьке житло. Крізь крихітне тьмяне віконце, затягнуте овечим пухирем, ледь-ледь пробивалося трохи світла, а вогнище на долівці в печі-кам’янці лише жевріло. Хижа була наполовину вкопана в землю, без стелі. Гостроверха очеретяна покрівля, через яку весь час просотувався назовні дим, — чорна, закіптюжена, в павутинні. Стіни складені з тесаних дубових колод.

Бородатий скинув з плеча торбину, сів на березовий одземок-коротун лицем до вогнища, сказав:

— Потребую, господарю, хутро бобрів, кун, горностаїв. Можна й видр та вивірок. А маєш лисяче, й від того не відмовлюся. Є ось у мене, — вказав на торбину, — добрі ножі, серпи, наконечники для стріл, гачки на рибу. В човні — сокири, наральники, остені…

Старий уважно вислухав бородатого й мовив скрушно:

— Нема нічого, дорогий гостю, я б радніший виміняти. Що на мені, оце і все моє хутро… Нещастя цієї зими на мою голову впало. Дав своєму князеві Малку, що повинен, коли ж приходить і від київського тіун[3] з двома служками: давай і тому! Стара не змовчала, вони — до неї, почали штурхати. Син, як на лихо, був удома, кинувся обороняти. Схопив тіуна, турнув, та двері ним і висадив. Здоров’я ж йому боги щедро наділили… Його не впіймали, утік, то на нас, старих, лють свою зігнали. Так побили, що й досі не викашляємо. Я після того й тятиви на луці не натягну… А ще забрали геть усе, що було: і хутро, і збіжжя, і мед, і віск. Навіть лук із стрілами, ловецькі та рибальські снасті не залишили. І як тепер житимемо?.. Самі вже немічні, сказано-бо: доти збан воду носить, поки вухо не ввірветься. На сина тільки надія. Але ж ні коня, ні вола в обійсті. В найми його б куди віддати, так немає до кого тут…

Гість, перед тим як заплисти оце сюди, вже об’їздив кілька таких селищ понад Тетеревом, обмінюючи вироби київських умільців на хутра в древлянських ловців, і доволі наслухався від смердів усяких скарг. Бачачи, що господар не скоро виговорить свої жалі, а хутра в нього однаково не виміняєш, бо немає, зібрався був розпитати, до кого із тутешніх селищан йому слід завітати. Але почувши, що старий хоче віддать у закуп свого сина, зацікавився:

— Не він-бо у дворі теше колоду?

— Та він же, він, той, що лиха накоїв, — з серцем озвався старий. — Хижу зібрався лагодити, а то ще привалить…

— Мені в похід помічника треба до зими.

— О, він у мене старатливий.

— Платні не пошкодую…

— А куди, гостю, лаштуєшся?

— В Греччину, в Царград.

— Далеченько, — похитав головою старий. — І небезпечно. Кажуть, печеніги знову перестрівають.

— У нас мир із їхнім ханом. Та й воїв багато з походом пливе.

— Я-то не проти, а чи він згодиться. Неволити дитину не стану. Це ж не домівка, чужа сторона…

— Сторона чужа, таж буде серед своїх — не покривдять.

— Ходімо погомонимо з ним.

— Краще я сам, — сказав гість.

— Іди, гомони сам, — погодився господар.

— Як його?..

— Микулою нарекли. Та всі звуть Векшею. І ми звикли. Змалку був верткий і проворний, як векша[4]. Тепер уже постатечнішав.

Гість усміхнувся вдоволено, закинув на плече торбину і перевальцем, ніби вутиця, рушив до дверей.

Векша, загледівши, що до нього йде незнайомий бородатий чоловік, перестав тесати, випростався.

"Хто це? А-а… Гість-зайда".

Бородатий підступив, ледь помітно кивнув йому.

Поряд с гостем Векша видавався просто-таки велетом. Гінкий, широкораменний, дужі груди випинаються з-під сорочки. Розпашіле в роботі лице, обвітрені, загорілі шия і руки. Русяве волосся на непокритій голові підстрижене. Ніс прямий, чоло рівне, високе, верхня губа вже почала засіватися густим чорним пушком.

Гість розкинув поли кабота, опустився на колоду й одразу ж почав розпитувати, де Векша бував, окрім рідного селища, що бачив і чув про свої і чужі землі.

Той спочатку недовірливо поглядав на бороданя — навіщо все те йому знати? Відповідав скупо. Але слово за словом — і розговорились.

Векша знав дещо про Київ та про інші городи землі Руської. Навіть про Греччину й Царград чув від діда і від своїх бувалих односельців, хоч сам далі навколишніх лісів і боліт ніде не був.

— Е-е, молодче, — покрутив головою гість, і завелика соболина шапка з’їхала йому на лоба до самісіньких схожих на двох волохатих джмелів брів. Бородатий поправив її, мовив далі: — Бачу, й цікавий ти до всього, й міцний з себе, руки теж не сліпі носиш, а ростеш дерево деревом: виткнеться воно біля пня трухлявого й гибіє тамечки, доки й само не струхне. А чи гаразд отак, сам подумай, людині до одного місця навік прикипати? Та ще замолоду, поки сім’я крил не обшила! Адже й птах спершу, як гніздо вити, скільки світу облітає! Не вся ж бо земля пущами непролазними поросла та драговинням гнилим укрилася. Є на ній і поля розлогі, травами та квітами устелені, і гори, що до півнеба височать, вершини в хмарах ховаючи, і море неосяжне, яке хвилює-виблискує, човни в краї далекі носить. І всюди на землі люди живуть, кожен своїм звичаєм. То чи не варт на все те поглянути? А ти навіть Даждьбога-сонце, життєдавця всьому живому, хіба що опівдні помічаєш тут. Завжди воно глушиною цією від тебе затулене…

Векша слухав гостя і дивувався — чого це він, такий поважний, раптом затіяв оцю балачку з ним, простим молодиком-смердом? Чи не криється за цим щось?

Бородатий замовк. Мабуть, сподівався почути якесь слово від Векші. Але той, опустивши очі долу, вперто мовчав.

— Така тобі моя рада, — сказав гість, — кинь лишень кубло це лагодити, іди до мене веслярем, помандруємо разом у землю заморську. Отам побачиш на власні очі: усі казки проти неї — що та полова супроти зерна. Місяць шість разів не встигне оновитися, як додому повернешся. Надивишся див усяких, привезеш дарунки рідним, хижу нову поставиш, снасті ловецькі й рибальські купиш, а то ще й коня чи вола приведеш у обійстя. Подумай, молодче! Добро тобі радить київський гість Куделя…

— Якби-то воля моя… — зітхнув Векша, похнюпившись. — Отець не звелять.

— Він не перечить, я вже говорив з ним.

— Невже? — зрадів Векша й зопалу загнав сокиру в колоду по самий обух, аж сахнувся бородатий. — То я хоч і сьогодні!

— Неодмінно таки сьогодні. Похід не жде, — сказав гість, усміхнувшись: був задоволений, що вдалося вмовити молодика до подорожі. — Тоді лагодься.

— А що там лагодитись? Поставлю стояка в хижі, щоб не завалилась, і все. Та хіба яку одежину на плечі накину. Ще харчів треба було б узяти в дорогу, так…

— Пусте. Про дальше мій клопіт, — махнув рукою гість. — Отож, як повечоріє, не барися, знайдеш мене біля човна. Тетеревом і поночі до Дніпра втрапимо… Ну, я піду скажу старому про твою згоду, — і він попростував до отця, який, прихилившись до одвірка, ждав, що, може, і його покличуть до розмови.

Векша ж, мовби нічого й не сталося, ще з більшим запалом заходився тесати, аж сокира дзвеніла в його руках.

"Коли б тільки не передумали", — гадав собі, крадькома позираючи в бік хижі, де ще довгенько гомоніли про щось отець із гостем, мабуть, про платню домовлялись.

Давно вже мріяв про той далекий дивовижний світ, про який стільки наслухався од свого дідуся. Він-бо ходив колись із князем Олегом Царград воювати. То лише отець вважав усе те за пусті вигадки. "Якби, — казав, — так добре там було, чого ж тоді наші жебраками та каліками звідти поверталися?.." Проте дідусь зовсім не журився, що грецький меч відтяв йому вухо. Великий клопіт! Зате побачив скільки, мав що розповідати, і шана яка від усіх!.. Або й гість оцей: неоднораз, видно, бував у Греччині, а й знову ж мандрує. Та хіба тільки він — з усіх земель, кажуть, люди до неї линуть. Чому ж не послухати його поради? Тим більше, може, пощастить дещо й заробити.

Як гість приходив, матері вдома не було — по зілля на лужок ходила. Повернулася, довідалась, що Векша зібрався в далеку мандрівку, й заголосила, мовби по вмерлому. Спершу думала не випустити дитини з рідного гніздечка.

"Та чи ліпше від того буде йому?" — розсудила потім.

Їм що, старим, — і нажилися, й нагорювалися, не страшна вже ні смерть голодна, ані будь-що. Але ж синові, коли не роздобудуть ловецьких та рибальських снастей, доведеться в холопи княжі йти. А так, може, й справді отой гість київський лиху зарадить.

— Хай же щастить тобі! — бажали Векші сусіди, котрих обходив надвечір, прощаючись. — А тільки щоб повертався загодя до зими лютої. Сам бачиш, отець уже нездатний ні ратаєм бути, ні на лови ходити.

Уклонився хижі, клунчині, Даждьбогові-сонцю, що ховалося вже за густими деревами, накинув на плечі діряву свитку і рушив з отцем та матір’ю до річки.

Отець ішов, шкандибаючи, поруч Векші та все наказував, щоб слухався гостя, догоджав йому.

1 2 3 4 5 6 7