Учора ввечері, приміром, сонце за хмари зайшло або, як мовиться в народі, за стіну. Це прикмета на дощ. А коли захід червоний, то на вітер.
Дізналися ми, що й хмари на небі не завжди однакові і мають свої назви. Купчасті — на гарну погоду, а перисті — на негоду. Навіть по росі, по райдузі, по тому, як ластівки літають — низько чи високо, і по тому, як дим з димаря йде, можна угадати погоду. Чимало є всяких прикмет у природі. Треба лише підмічати їх і запам'ятовувати, тоді кожен, хто захоче, зможе стати таким же "чарівником", як дідусь…
ТАРАС,
старший син татового брата, дядька Василя, прийшов до нас майже через тиждень після нашого приїзду в Калинівку. Він був п'ять днів на обласному зльоті юних натуралістів у Полтаві.
З Тарасом я потоваришував раніше, ніж з Юрком, — ще позаторік. Він добрий, працьовитий і великий знавець природи, за що його, може, більше за всіх онуків любить дідусь.
Спитайте Тараса, як називається та чи та рослина або дерево, — відповість не задумуючись. Знає, які птахи і коли відлітають у теплі краї, коли повертаються звідти, де мостять собі гнізда, чим харчуються.
Якось ми пішли в ліс по гриби. Усі шукають під кущами, торішнім листям, у траві боровиків, лисичок, сироїжок. Тільки Тарас, мов на гулянці, ходить, розглядається довкола, прислухається до співу пташок. А ще і нам заважає.
— Романе! — гукає.
— Чого?
— Іди сюди. Щось покажу.
Підходжу.
Тарас стоїть перед павутиною.
— Ну, що там?
— Ось глянь, яку хитру хатинку придумав собі павук.
Справді, винахідливий, так обснував дубовий листок, що той скрутився у затишну трубочку, і сидить у ній павучисько, чекає на здобич. Нікому його не видно, а дощ піде — не намокне.
Минуло кілька хвилин. Тарас уже Юрка кличе, щоб той подивився їжака. Потім Василя навіщось позвав. Далі знову мене.
Ми сказали йому, щоб нас більше не чіпав, бо через нього і грибів не наберемо. Тарас послухався, не кликав уже після того.
Всі розбрелися по лісу. Там на боровика-красеня натрапиш, там сироїжку з рожевим бриликом побачиш, там кілька жовтих лисичок віднайдеш. Потроху, потроху — й виповнилися наші козубки.
Перший прийшов у домовлене місце, на зелену лісову галявину, де ріс партизанський дуб, Петро, за ним Юрко з Василем, тоді я. Посідали на траву під дубом, відпочиваємо, показуємо один одному свої найкращі гриби й ждемо Тараса.
А його все нема й нема.
— Може, заблукав, — каже Юрко.
— Тарас не може заблукати, — заперечив Петро. — Він знає ліс краще за всіх нас.
Ще почекали.
Не йде.
— Значить, щось із ним трапилось, — хвилювався Юрко.
— Нічого не могло з ним трапитися, — відповів Петро.
Тарас не появлявся.
Гукали, свистіли — не озвався.
— Ходімо пошукаємо, — запропонував я.
Хлопці погодилися.
Невдовзі знайшли Тараса на тому самому місці, де починали збирати гриби. Він сидів, притаївшись, за ліщиновим кущем і пильно дивився кудись угору. Поруч стояв його порожній козубок.
— Ти чому не відгукувався? — напався на нього Петро. — Ми тебе гукаємо, гукаємо…
— Тс-сс! — приклав палець до губів Тарас. — Сідайте тихенько, я щось вам покажу.
Ми посідали.
— Оно бачите дятла на сухому обламаному осокорі?
— Бачимо.
— Придивіться, що він витворяє.
— Нічого особливого, — сказав Петро. — Дерево довбе.
— І жучків ловить, — докинув Василь.
— Ловить! А як він їх ловить?
— Як завжди. Роздовбає дзьобом кору і — хап-лап, — усміхнувся Юрко.
— Ні, — похитав головою Тарас — То всі інші дятли так ловлять, а цей хитрун додумався інакше… Придивіться краще… Помітили: він обстукує стовбур колами і піднімається вище й вище? Це він жене жуків з-під кори до самого вершка, де обламався осокір. Тільки вони повилазять туди, він їх усіх тоді і хап-лап…
— І справді хитрун! — погодилися ми.
Сиділи, спостерігали за дятлом, аж поки він дістався вершка обламаного стовбура, подзьобав жуків-короїдів і полетів знову кудись шукати собі харчу. А може, подався до гнізда годувати маленьких дятленят.
Щоб не соромили Тараса вдома, кожен не пошкодував, відібрав з свого козубка трохи грибів і переклав у Його порожній. І стало тоді в усіх порівну.
А недавно Тарас прибігає, очі світяться і увесь аж сяє:
— Романе, що я помітив, що помітив!..
— Ну, кажи.
— У гороху всі вусики в'ються в один бік.
— Як це в один бік? — не зрозумів я.
— Бачив, у нього вусики закручуються на тичках такими пружинками, щоб стебла держалися?
— Бачив.
— Так ось, вони всі закручуються зліва направо.
— Ну й що? Яка різниця, куди вони закручуються. Що тобі до того? — запитую.
— Але ж цікаво. Дуже цікаво!.. Ходімо до дідуся, він скаже чому.
На мій подив, дідусь нічого не знав про горохові вусики, але тепер і він зацікавився ними. Пішли втрьох на город. Справді, на горохові всі вусики закручувалися в один бік — за годинниковою стрілкою, як сказав дідусь.
Спитали в бабусі. Вона теж не знала чому.
Дідусь порадив Тарасові:
— Як підеш восени до школи, запитаєш учителя природознавства, він тобі пояснить.
Я думав, після цього Тарас забуде про ті вусики. Ні, не забув! Того ж дня потягнув до своєї вчительки.
Вона сказала: може, вусики так закручуються тому, що й сонце ходить по небу за годинниковою стрілкою, ось вони й тягнуться за ним.
— Молодець! Спостережливий, — похвалила вчителька Тараса.
І ось, виявляється, його одного з усієї школи послали на обласний зліт натуралістів.
Тарас тепер збирається організувати в школі гурток по вивченню природи. Якби я жив у Калинівці, то теж записався б у цей гурток.
РУСЛАН КОЗАЧУК
мені не родич. Ні я, ні мої калинівські брати, крім Тараса, з ним не товаришують. Але про нього неодмінно розкажу, бо він такий, що його знають у селі всі: і малі, й дорослі.
Коли позаторік я вперше приїхав сюди, то Петро, Юрко, Тарас і Василь, тільки-но ми познайомилися, одразу завели мову про Руслана: як він кілька днів тому врятував од неминучої поразки їхню колгоспну футбольну команду.
Ви, мабуть, подумали: Руслан — футболіст? Ні. Вій у футбола зовсім не грає. А свою футбольну команду виручив.
Ось як це було.
Калинівці програвали на своєму полі футболістам з сусіднього села Піски з рахунком нуль — один. Тоді Руслан, який сидів близько біля чужих воріт, у кінці гри в небезпечний для піщан момент витяг з-за пазухи здоровенного вужа й непомітно кинув під сітку. Воротар, зненацька угледівши вужаку, закричав: "Гадюка!." — і відскочив од воріт, а м'яч тим часом спокійнесенько вкотився у сітку. Піщани, відома річ, опротестували гол, але суддя на те не зважив, бо, по-перше, воротареві нічого було лякатися звичайнісінького вужа, по-друге, ніхто не зміг довести, що його навмисне підкинули. Тому гол було зараховано, і матч закінчився внічию: один — один.
Казали хлопці: хоч Русланові й перепадає за оті його витівки, але він все одно не може без них. У цьому невдовзі і я переконався.
Був обідній час, коли сонце так припікає, що навіть листя на деревах скручується і все живе ховається з тінь, а річка вабить до себе і дорослих, і дітей. Ми з Тарасом також, викупавшись у річці, полягали в затінку під розлогим старим в'язом.
Неподалеку від нас біля дощатого паркану, що відгороджував од вулиці прибережне дворище, зібрався гурт малюків. Найстаршому було не більше восьми років, а найменшого, певно, зовсім недавно від соски відучили. Поглянувши на їхні мокрі голови, можна було здогадатися, що й вони не минули води. Хлопчаки збирали на дорозі грудочки землі й поціляли в паркан. Від удару сухі грудочки розсипалися в порох, а дошки то гули, то видзвонювали, ніби якийсь музичний інструмент.
Господарів дворища не було дома — на хатніх дверях висів замок. Кури, що сиділи під кущами по той бік паркану, вже давно розбіглися. Собака, прив'язаний у саду, погавкав, погавкав на войовничу ватагу, а потім сховався у будку.
Та ось на вулицю викотив на блискучому понікельованому велосипеді Руслан. Мене з Тарасом він не помітив. Зате малюків побачив і під'їхав до них.
— Би ви, снайпери! У вас же не руки, а граблі — мовив зневажливо. — Ану принесіть мені груддя, я покажу вам, як треба поціляти!
Мить — і перед Русланом півкартуза грудок.
— А дядька Віктора і тітки Тетяни що, дома не має? — запитав він.
— Немає, — хлопчаки показали на замок.
Руслан обережно поклав на обочину дороги велосипед, вибрав у картузі найбільшу плескату грудку, відставив руку, примружив ліве око.
— Ось туди вціліть, — ткнув пальцем у бік паркана і жбурнув грудку.
Вона пролетіла через вулицю й попала у загострений вершечок однієї з дощок.
— Бачите, як треба поціляти! Я туди й хотів, — збрехав Руслан, а малеча йому й повірила.
Удруге він прицілявся уже довше, боявся промахнутися. Так і вийшло. Грудка пролетіла над парканом і вдарилась у стовбур яблуні.
— У саму точку! — сказав статечно Руслан, радий, що грудка все-таки зачепилася за щось, і почав струшувати з рук пил: поціляти більше не наважувався.
Але довірливі хлопчаки так просили, так вихваляли його за вправність, і так захоплено блищали їхні очі, що Руслан погодився ще покидати. Навіть відступив на два кроки далі від паркану. Мовляв, дивіться, для мене й відстань нічого не важить!..
В цей час у кінці вулиці появився дядько Віктор. Ми хотіли попередити хлопців, але передумали. Кортіло взнати, чим закінчиться все це, невже малюки так і не здогадаються, що Руслан їх просто дурить.
Дядько Віктор підійшов тихенько до гурту, зупинився коло Русланового велосипеда. Йому, мабуть, було цікаво дізнатися, що затіває біля двору дітвора.
— Тільки ви добре придивляйтеся, як кидають справжні снайпери, — попередив хлопчаків Руслан і втретє простягнув руку до картуза. — Тепер я поцілятиму у найважчу мішень.
Розмахнувся з усієї сили, щоб грудка якнайдалі полетіла, жбурнув і таки поцілив… Минувши паркан, стовбури дерев у саду, вона влучила в хатнє вікно. Дзень! — і шибки як не було, лише скалки посипалися на землю.
Хлопчаки кинулися хто куди! Руслан, довго не роздумуючи, теж хотів утекти. Метнувся на обочину по велосипед, аж там — хап його за руку дядько Віктор!
— Стій, стій! Куди ж ти? Снайперувати добре вмієш, а треба ж іще й склити навчитися…
Хоч як Руслан переконував дядька, що розбив шибку ненавмисне, але той був невблаганний. Забрав велосипед і сказав: віддасть тоді, коли Руслан засклить вікно.