Дідок сказав йому щось. Узяв той Векшу за руку, привів у мийницю, де вода тепла із стовпів кам’яних текла.
Поки Векша мився, челядник приніс йому новий ратний одяг, сандалії легенькі. Хоч вони й тіснуваті були, той одяг і сандалії, на молодика, та челядник тільки руками розвів, немає, мовляв, у нього просторішого.
Хотів Векша лишити собі сорочку, що Яна дала. Але челядник нагримав, вирвав її з рук і кинув у пічку.
Опісля вивів у двір.
Бранців там уже не було.
Дідок неподалеку проходжувався. Глянув на Векшу, посміхнувся задоволено.
— О-о, який ти!.. Правда, одяг малуватий. Що, більшого не знайшлося?
— Не знайшлося, — кивнув Векша.
— Звісно, досі в ромеїв не було таких здоровецьких воїв. Нічого, я скажу, щоб пошили по тобі. Ну, тепер іди до своїх нових друзів, — вказав на довгу-предовгу хорому. — Відзавтра ходитимеш з ними на вправи ратні, аби став із тебе справжній вой василевса великого.
Попростував туди Векша, відчинив двері й зупинився на порозі: в хоромі повно-повно ратних людей. Ті вгледіли його, почали галасувати, свистіти, реготати, як не сповна розуму.
Далі обступили, ніби диво якесь, той по спині ляскає, той по голові гладить, той одяг обсмикує.
Векша ж стоїть оторопіло і не ворухнеться, не знає, що йому робити.
Та ось підступив до нього один кремезний такий, волоссям аж до очей заріс, мов сам лихий, ударив кулаком у груди й відійшов трохи.
"За що це?" — глянув розгублено Векша на ратних.
А вони регочуть, розступаються в коло, лишаючи Векшу сам на сам із волосатим.
"О, які ж бо недобрі!.." — тужно повів молодик по них очима.
Волосатий утягнув голову в плечі, стиснув щелепи, заходився витанцьовувати перед Векшею: скік, скік, скік… І водночас кулаками мотає. Помотав трохи, потім підстрибнув ближче, знову хотів стусонути в груди.
Впіймав його Векша за руки, здушив їх міцно, як то вдома робив із забіяками.
Одначе волосатий випручався і таки садонув Векшу з усієї сили.
А ратні ще дужче зареготали.
Розсердився Векша і собі штурхонув волосатого, відкинув, як снопа. Той ледве на ногах устояв. Після цього він, може, й не чіпав би вже, так ратні почали його і Векшу в спину підштовхувати, зводити до бійки.
Скипів Векша, крутнувся веретеном, давай молотити, хто під руку попадався. Далі прорвав коло, схопив лаву, замахнувся. Злякалися ті, гайнули в двері.
Опам’ятався Векша, розгублено озирнувся на всі боки. Стоїть він один посеред кам’яниці просторої, а ратних наче вітром здуло. Глянув до порога, а там огрядний на все горло регоче. І дідок щербаті зуби шкірить.
"Кінець мені!" — аж морозом пройняло його.
Опустив лаву й голову низько схилив.
Огрядний підійшов, схвально поплескав Векшу по спині й монету срібну в руку тиче.
Векша ж мов задеревів.
— Бери! — підказує дідок. — На вино тобі дає за сміливість.
"Он воно що!"
Збіглися ратні. Огрядний щось сказав їм, кивнувши на Векшу, й рушив з дідком до виходу.
Тільки-но зачинилися двері, товариство знову обступило Векшу, тепер уже улесливе й добре, ніби між ними й не було допіру бійки. Волосатий дружньо обійняв молодика за плечі, моргнув на монету.
Векша зрозумів той знак, подав монету волосатому.
Ратні схопили Векшу за ноги, за руки й ну підкидати вгору.
НА СЛУЖБІ В ЦАРЯ
Нелегко давалися Векші вправи ратні. Хоча вдома мало кому поступався спритністю на ловах звіриних, але здолати людину, ставши з нею на прю, нехай це й не насправді, а лише вдавано, куди важче. Не вмів він ні конем добре владати, щоб, як дзига, під ним крутився, ні мечем і списом, мов залюбки, грати, ні щитом себе від нападу захищати.
Прийде ввечері після вправ, усі кості болять, їжа смачна в рот не йде. Впаде утомлений на постіль, спав би й спав, так ні, починає надворі розвиднятися, треба в стайню бігти, коня напоїти, нагодувати, почистити, себе до ладу привести. З усіх сил старається, щоб знову не закували його в крицеві кайдани.
Бачать те ратні мужі, хвалять, ще й на вино інколи дарують. Він же завжди на гурт віддає, щоб заздрощів товариства не нажити, приязні їхньої не втратити.
Спершу тлумачив йому ратні накази смаглявий болгарин, що також слугував там і добре тямив по-грецькому. Тлумачив болгарською мовою, та вона була зрозуміла для Векші.
Коли вже осилив, завчив усі звичаї ратні, вправи ті за гру йому стали.
У змагах між воями завжди здобував перемогу над суперником. Відтоді старші почали його ще й на чати водити. Поставлять десь біля хорому якогось чи біля воріт дворових, стій, пильнуй та шану не забувай віддати, кому належить.
Зовсім не важко на тих чатах, ото тільки що спека полуденна варить удень в одягу напівкрицевому.
Але то пусте. Більше його інше в’ялить: думки про домівку не дають спокою. Гадав, гостей побачить, вони визволять його. Та де там, як їх побачиш, коли сидиш у цих стінах кам’яних мурованих. Не випускають за ворота.
А тут іще дідок не забуває, зчаста навідує та все розпитує, чи подобається йому тут, чи не нудьгує за рідною стороною, та тільки глибше цим рану ятрить.
Проте Векша не подає знаку.
— Немає за чим печалитись! — відказує.
І дідок дуже задоволений з відповіді.
— Так, таки немає, немає, — знай одне торочить. — Ліси, болотюки там, люди в хижах куриних звірами живуть. Хіба ж можна порівняти життя те з оцим ось, ромейським…
А то якось прийшов веселий, балакучий, зиркнув проникливо на Векшу й мовив:
— Служи вірно цареві, бо немає ніде щастя більшого, як на його землі. Нащо вже мені було в Києві непогано, а от пішов же сюди охоче.
— То ви з Києва, русич? — аж скинувся Векша.
— Ні, не русич, я — варяг. Отець мій давно колись з полуночі далекої приплив до Києва, найнявся дружинником до Олега. І мене малого з собою взяв. Сподівався — стану великим вікінгом[45]. Отець, як я ще й ходити не вмів, поклав біля мене багато всяких іграшок і списа поставив. То я на ті іграшки навіть не глянув, а одразу рукою списа вхопив… Спершу, коли виріс, служив у київського князя. Але потім прочув, що цар ромейський краще платить за службу, поплив раз у Царград з гостями та й перемахнув до нього. І, як бачиш, не шкодую.
— І вам зовсім не кортить побачити рідну землю, домівку?
— Рідна земля й домівка, молодче, в людини там, де їй ліпше живеться. Ні, нікуди не тягне мене звідси.
— Мене теж, — кривиться Векша. — Хіба лиш глянути.
— Дарма, тут звикнешся, то й глянути не захочеш.
Минуло літо. Наступила зима чужинська. Випаде маленький сніжок і одразу ж розтане. Дерева, як і влітку, стоять у листі, трави зеленіють, квіти квітнуть.
Та не веселить те Векшу, лиш тугу на нього наганяє. Згадує зиму свою, древлянську…
…Ось він іще малий. Надворі снігу накидало, вітер у двері шпує. Отець, помастивши чоботи ведмежим салом, узяв снігоходки, подався на лови. Мати худобу порає. Сидять вони з дідусем у хижі біля жаркого вогнища, навперемінки мелють зерно на крихітних кам’яних жоренцях. Пухке житнє борошно повільно сиплеться у дерев’яну мисочку й сповняє хижу духмяним запахом.
Весною та літом, бувало, й не заманиш Векшу до курної хижі. Все бігає з такими ж, як сам, дітлахами біля річки, на луках, в пущі від рання до вечора, аж поки з Тетерева почне вибродити сивий туман, а з лісу виступить густа темрява. Хіба що зголодніє, загляне, вхопить шмат хліба й знову гайда світ за очі. Або коли дощ грозовий лине, то притьмом мчить до хижі — треба ж кудись ховатися!
Забавок у нього в ту пору було чимало. В ігрища гуляє різні, на гойдалках гойдається, по деревах лазить, гнізда дере пташині, рибу ловить, гадюк б’є, стежить за бджолами, як ті данину свою з квітів збирають. Місця, було, собі не нагріє.
Зате тепер, зимою, доводиться відсиджуватись у хижі.
Нудно Векші без товариства, сонечка ясного, неба високого, луків зелених. Ото тільки й розрада — дідусеві розповіді. Вже розказав старий і про ведмедів, і про домовиків, і про грізного бога Перуна, який з неба на землю стріли вогняні метає.
А це ще й про богиню Дюдю[46] мовить.
"Отож, коли птахи у вирій відлітають, — починає спроквола дідусь, підкинувши у вогонь поліно, — а листя на деревах опадає, приїжджає вона з Морозом до нас у кожусі ведмежому на рябих кобилицях. Стеле собі дороги крижані по річках і озерах, вкриває землю снігом. Потім випустить з торби своїх духів нечистих, хуртовину й завірюху, і блукають вони попід житлами, у двері грюкають, по покрівлі скачуть, будять людей, щоб клали вогнища. А то в поле вискочать і там казяться на привіллі. Сама ж у ліс простує — сипле з рукава іній на дерева…"
"Хіба лісовик їй не перечить?" — дивується Векша, переставши крутити жоренця.
"Що лісовикові! Він ще восени провалюється в землю і спить там".
Векша, забувши, що йому треба молоти, замислюється, довгенько сидить непорушно. А старий тим часом задрімав.
"А це правда, дідусю, що в лісі не можна свистіти?"
"Що кажеш?.." — прокидається дідусь і наставляє до онука вухо.
"Чи правда, питаю, що в лісі не можна свистіти?"
"Еге, еге, правда. Пробудиш лісовика від сну, він розсердиться й може накоїти лиха: або заманить у хащі й залоскоче, або в трясовину заведе".
І далі вже оповідає, наче й не дрімав допіру:
"Та все ж лісовик добрий, коли його не дратувати. Тоді він і звірину ловцям наганяє, і бджіл змушує носити мед смердам у борті; може й недугу в людини відібрати. Ласий тільки до подарунків дуже. Колись ішов я на лови, поклав йому на пеньок окраєць хліба, сіллю посипаний. Навіть і відійти не встиг, як чую — кущі шумлять за мною, галузки сухі тріщать. (Це він, хитрун, до пенька крався!) Переждав я трохи, повернувся — окрайця мовби й не було.
"Чого ж ви не підгледіли, який він?"
"О, таке робити не слід, лісовики не люблять, коли за ними хтось стежить".
"А лісовички — це його дочки?" — допитується Векша.
"І дочки є, і жони. Тих люди бачили. Вони на гіллі все гойдаються, коси довгі чешуть та пряжу срібну на деревах снують. Видів, літає біла пряжа? Ото вони, як ідуть на зиму спати, пускають її за вітром…"
Слухає Векша, затамувавши віддих. А в двері торготить і торготить хуртовина, холодом дихає та все нагадує, щоб вогнище підживляли.
Векша вибрав із купочки кілька товщих і сухіших березових цурпалків, обережно, щоб не попекти рук, підклав у багаття, та й знову до дідуся:
"А русалки хто — їхні сестри?"
"Ні, не сестри.