Кінь на вечірній зорі

Вінграновський Микола

Від сизих в тумані Забар і далі-далі, через Балту, а з Балти ще кудись, не знаю куди, та звідти знову на Балту, над її вкляклими в осінь тополями, понад базаром, з Гайворона і на Велику Мечетню пролітав увечері журавлиний ключ. Знизу йому, від полів, ще дихало літо, а зверху на крила, з близьких пірчастих хмар, порипувала зима.

Соняшники стояли німі і старі, наче їх, молодих, цього літа ніколи і не було. З води пахло кіньми, і в їхніх конячих загуслих слідах де-не-де одинокою білою несміливою цяткою доцвітав болотяний білець.

Чорна роззорена земля лежала на спині і мовчала. Рябою латкою по ній скакала сорока, ніби комусь на згадку.

Я приїхав на могили батьків і йшов попід скелями над водою у глоді та будяках овечими стежками, переступав з однієї на другу і дивився, де вони, ці овечі стежки, мають скінчитися.

Стежки дійшли до сірих кучугур вже вибраного гранітного кар'єру і там, перед кігтистими, наче залізними, кущами шипшини, обірвалися. Над кар'єром і над шипшинами в степ на бетонних стовпах з поржавілими люльками для граніту стояла покинута підвісна дорога. Це літо було дощове, в люльках поназбиралося води, і в них, над степом, стали жити дикі качки. В люльках качки повиводили дітей, позаносили туди ще з весни на лапках ікру і розвели рибу. Так, маючи власні харчі і воду, качки за стінками люльок ховалися від мисливців та їхніх собак, що дрібно гавкали на землі і проклинали своє собаче безкриле життя. Качки принишкло перемовлялися між собою, ловили з дітьми над мисливцями рибу і занивали м'якою дощовою водою. Мисливці, як тепер я, задирали вгору голови, тяжко курили та безсило бабахкали з рушниць по броньованих днищах люльок, та дріб відскакував і падав до них назад, збиваючи їм з сигарет під ноги попіл.

Будяки вже не пахли, хоча по їхніх колись медових малинових головах ще човгали золотавими животиками якісь куцокрилі мушки — не то бджоли, не то оси, але і не оси, і не бджоли. Збоку від скелі, під кущ присадкуватої шипшини, внуривши голову, вискочив і пробіг ховрашок, побіг-побіг і під червоними, аж паче відполірованими, ягодами добіг до нірки, став на задні лапки, не зводячи з мене смолисті перелякані очі. В зубах ховрашок тримав висохлий колосочок пирію, і боки у ховрашка то западали, то здіймалися, видно, добре чимчикував згори поміж скелями з поля з тим колосочком на зиму, раз по раз поглядаючи на небо, де яструб, і на кущі, де лисиця.

Тепер він удома, біля нірки, тільки що гульк — і там! Тепер можна собі дати і подивитися на цього звіра, що, як і він, ховрашок, сірий, в сірому плащі, з сірою головою, стоїть на овечій стежці і мовчить. Хоч би свиснув, як він, ховрашок. Чи є де у нього нора, чи, може, в нього нема і пори?..

Срібне, з бабиного літа, павутиння намоталося на колосок і на ховрашині вуса, і він посмикував тими своїми вусиками, наче сердився.

Стежачи одним оком за ховрашком, я глянув на той бік річки, де від села прижовклим низьким беріжком до своєї припнутої біля води мами щодуху бігло вже доросле осіннє теля: буряки і бурякова на висівках гичка, чи макух з тертими кабаками на тертці — то одне, ніхто нічого не каже, і вони добрі, може, найдобріші, та молоко!.. Щаслива мати, побачивши ще здалеку свою, за весну і літо вже вищу за неї, балухату дитину, ніжно мукнула, і з її дійок само закрапало молоко. Воно ж, дурне, як тільки добігло до мами, ніяк не могло підсунути свою морду під її вим'я, лише тицялось їй у бік, аж та мало не падала. Коли ж нарешті до нього дійшло, що треба стати на траву, на коліна і зробитися нижчим,— тоді воно так і зробило. Зробило і жадібними лагідними губами припало до маминої солодкої дійки. Коли це з очерету, покинувши вудку, виліз на дерев'яній нозі закашляний дідок з дрином в руках, поволеньки докульгав до них і мовчки, видно, не вперше, став хрестити малого по горбі.

Я помітив, що з кожним гейканням палиці по теляті мій ховрашок по цей бік води мимоволі здригався і собі, і його вусик над колоском рвав павутинку.

Та ось теля відірвалось від дійки, послухало на собі палицю ще раз, потім підковзнуло під маминим животом на той бік, скочило на молоді ноги і, радісно облизуючись, дременуло за очерет.

Ховрашок кинув колосок у нірку і сухо свиснув. В цю мить згори, від невидимого за кущами і скелями поля, щось загрозливо зашурхотіло, і я побачив, як, приминаючи ріденьку дику гвоздику та молочай, набираючи швидкість, мілким дощовим ярком, минаючи кущі і скелі, на мене котиться, аж підскакує, щось кругле і жовте. Ховрашком ніби вистрілило головою в нору, від нього зостався лише свист. Я відскочив убік, як оте кругле і жовте ударилося біля мене об камінь і розлетілося на друзки... Тихо, повільно і тепло запахло динею, та не просто динею, а динею-дубівкою, отою, що солодша за персик, кутю і мед, і за все на світі, разом узяте. Кілька її плоскепьких продовгуватих зерняток прилипло мені до щоки, і я подумав: тепер ховрашок наносить собі ще й зерняток з дині, гляди посадить на той рік у норі баштан, ото буде пахнути йому та його дітям! Та не встиг я так собі й подумати, як друга диня, більша та ще жовтіша, прошмиготіла проз мене згори і, оббігаючи каміння, шипшину і будяки, важко прокотилася по полину й люто шубовснула в річку! Заскочена нею зненацька, срібними тремтячими вогниками скинулася на тому місці дрібненька плотвичка, і знову все стало тихо...

Довго диню не було видно з води, може, врилася у намул і застряла? Та ні, ось вона дихнула на дні — з-під води вискочили дрібненькі срібні бульбашки — і спливла, показала себе над водою до половини, ясна, вмита, не репнута і ціленька. Звідки не візьмись, на неї відразу ж сів білий метелик, понюхав її і, задоволений, склав крильця. Так вони вдвох, метелик і диня, ледь погойдуючись на течії, попливли собі в притуманений вечоровий водяний низ. За ними, хвостиками догори, на воді з'явилася черідка осокорових листків — несло їх здалеку, видно, десь уверху по річці було село, і в тім селі над водою ріс осокір...

Мені стало цікаво: хто ж це все-таки жбурляється з поля динями? Ведмедів, щоб кидалися динями, у наших степах ще наче немає. Може, який би і схотів перебратися до нас із Сибіру — так далеко, та й машин на дорогах тьма, та й лісків у нас клаптями де-не-де, а ховатися ведмедеві у виноградниках та по лісосмугах — ганьба. Хіба що в краєзнавчому музеї у Первомайську — так там ведмедеві буде тісно, та й навіщо йому ото пертися аж із Сибіру, перепливати Лену, Єнісей, Волгу, Дон і Дніпро, щоб кинути по ховрашкові динькою, а потім знайти собі щастя в краєзнавчому музеї? Нема ведмедеві у цьому геть ніякого смислу. Тоді хто? Кабани? Кабанів у степах трохи є, але нащо кабанові шпурляти рилом пахучу диню, коли він сам би схрумав її, раз уже прийшов на баштані Горобці? Горобець, щоб кинути динею — так він її не підніме зроду, та й навіщо йому, горобцеві, взагалі кидатися динями, що він — баскетболіст? Тоді хто це там?

Я вирішив перевірити і, хапаючись руками де за ліщину, де за молоді гілочки сьогорішнього глоду, подерся нагору. З рожевих скель крізь голубі лишайники масними іржавими плямами проступала не то вода, не то якась наче нафта, і напівсонні, неповороткі ящірки байдуже дивилися з кам'яних щілин жовтими, динявими, нерухомими очима. На розкиданих гранітних уламках між пір'ям розпотрошеного кібчиком дикого голуба печально доживали своє літнє життя бліді кущики заячої капусти, сумно підсихав молочай, досихав і чебрець, лиш один коров'як гордо і вперто стирчав із скелі своїм сірим списом у синє небо і з усієї сили на самісінькому вершку цвів єдиною і останньою цієї пори жовто-прозорою квіткою... А щоб ти був скис!..

Та ось і воно, поле. Не встиг я до пуття його роздивитися, як в лице ударило натужне, задихане, аж засапане, гудіння ос. Я знав, що оси люблять кавуни ще тоді, коли їх самих нема і на світі: в кам'яних чи глиняних нірках, в біленьких м'яких яєчках осенята вже марять кавунами, не можуть ніяк діждатися тієї години, коли вискочать з гнізд і полетять на баштан!

Я зупинився і прислухався: з баштану, з його потоптаних бур'янів у зурмінні, бринінні, дзижчанні осячих крил чулося ще якесь цямкання, жування і шамкотіння. На якусь мить воно затихало, та знову народжувалось, накочувалося на мене темними, недобрими хвилями, наче по баштані під бур'янами пересувалася якась маленька швидкокрила орда. Та не орда — то оси гризли кавуни... Лисиця, що так само змалечку марить кавунами, вгризти його, круглого, приміром, не може, а шукав вже репнутого чи розбитого. Тоді ж, як оси усім своїм кодлом накидаються і прогризають кавунову шкіру з ходу і з бойовою на крилах піснею вгризаються в нього — тільки держи! Своїми залізними щелепами оси гризуть, як крокодили. Буває, в кавуні вони і ночують — лягають на зернятах спати, щоб вдосвіта, коли ще ні світ ні зоря, все починати спочатку... Якось розповідав мені один сторож: вночі на баштан прибігла лисиця. Побігала-пошукала, баче: лежить надгризений кавун.

Лисиця — до нього і з розгону в ту дірку свій писок тільки — тиць! А там ще звечора ночували оси. Вона ж прямо тобі тим писком в оси!.. Ото було плачу! І плачу, і крику, і зойку...

І хоча баштан вже був звезений, та оси — на те вони й оси! — знаходили на ньому все, що їм було треба, бо на зібраному баштані, як пошукати та придивитися, ще десь під пирієм чи щиром, під лободою, осотом ховаються кавунчики і кавунці: тріснуті, репнуті і так об коліно надбиті, а то й проглянуті та недобачені, кривобо-ченькі, що за ними ніхто не схотів і згинатися, та всі, як один, ніби натоптані пурпуровим солодющим жаром: лише лизни чи вкуси якого, як душа твоя від щастя зомліє і тобі вже ніколи і нічого не захочеться, окрім цього маленького переспілого не підібраного людьми кавунчика! А якщо пильно, не поспішаючи, пошукати в найвищих і найгустіших бур'янах, скажімо, у тому ж буркуні чи в мушійці, то можна надибати на такого кавуняру, що годі й підняти!.. Ось він лежить в темній товстостеблій мушійці, що своїми коричневими качалочками чіпляється і пристає до штанів,— через те, мабуть, його тут ніхто і не вгледів! — важко лежить рябий ле-жацюра на землі, аж прогнув її під собою, заховався, принишк, не говорить і, наче в тумані, у сизому інеї наче, замаскувався під власним листком...

1 2 3 4 5 6 7