Отже, він віщун доброго. Так розтлумачували мені небіжчик дєдьо Йосип Совіздранюк, а вони гончарем були мудрим, знали, що й до чого.
Заплющила очі й надовго замовкла. Я думав, що Павлина Йосипівна задрімала.
— Вгадай, про що я зараз снила,— торкнулася стара моєї руки. Здавалася свіжою і бадьорою, мовби не вона була хвилину тому сонна і втомлена.— Снила: я малюю день, оцей зеленкуватий день, що скаче на жовтому коні. Зеленкувате... бірюзове і жовте. Це гарно. Не знаю, тільки, як день малювати...
Потім, уже в Косові, Павлина Йосипівна згадувала бірюзовий день і голубів.
— Слухай-но, а то правда?.. Хтось казав, нібито перед ратушею в Станіславі, там, де ми сиділи, шляхтичі рубали голови опришкам?
— Я читав про це в старих документах.
— Гм...— замислилась.— А то річки крові текли.— Вона, мабуть, уявила закривавлену площу середньовічного містечка, бо принишкла, згорбилась. І водночас мовби до чогось прислухалася.— А сліз... а пла-чів, чуєш? Ет, що ви, молодики, можете чути,— махнула рукою, ніби я винен, що в цю хвилину не зміг почути звучання струни, яка обізвалася у ній. Втім, швидко перемінилася: — Може, це й добре, що ви, молоді, не чуєте давніх болів і плачів. Це ж бо такий тягар!
Бесіду Павлина Йосипівна вела імпульсивно, переходила несподівано від однієї теми до іншої, її співбесідник мусив триматися насторожі. їй подобалось, коли хтось не випускав нитку розмови з рук, ця нитка мовби єднала, зближувала її.з співбесідником.
Пам'ятаю, з якою увагою слухала вона мій осуд на адресу тих молодиків, що намагаються жити легко, без тягарів та обов'язків. Для митця ж таке життя — певна смерть.
— Правда твоя,— сказала.— Приходь нині надвечір до мене. За правду свічником преміюю.
У ній повсякчас жила дитина; в кожному справжньому митцеві живе дитина, яка інакше, ніж дорослий, бачить світ. Творчість — це безперервний ланцюг відкриттів, і там, де ланцюг кінчається, світ стає буденним, як на звичайній фотографії. Істини ці загальновідомі, я згадую про них лише тому, що знайшов тут їх підкріплення. Цві-лик поетично мислила і контрастно сприймала навколишню дійсність завдяки своїй безпосередності.
Я оглядав десятки робіт майстрині у музеях, у приватних колекціях, порівнював їх з виробами інших кераміків, намагався зрозуміти, в чому її вищість над іншими, адже спеціалісти цю вищість помічають.
Уловити ріжницю було нелегко. Павлина Йосипівна кохалася у традиційних для гуцульської кераміки кольорах: блідо-жовтий, густий коричневий, зрідка — жовтогарячий, різні відтінки зеленого. Ось і вся га-ма. Значить, справа не в кольорах. У формі? Інші теж робили і роблять миски, жбани, плескачі, боклаги, свічники, вази, сервізи, декоративні пласти. Словом, і тут установилась певна традиція. Не випадково за наших часів дехто із спеціалістів вважає, що традиційність форм у певній мірі сковує розвиток гуцульської народної кераміки.
Виявляється, особливість Павлини Йосипівни — у своєрідному малюнку, в тих буйних квітах-візерунках, якими вона мережить свої роботи, у сценах з народного життя. її лінії наївні, мовби виведені дитячою рукою, близькі до народного примітиву, стримані, аж ніби невпевнені. Створюється враження, що майстриня лякається свого пориву, власної сили і ніби не помічає, як ті лінії бринять, мов натягнута тятива. Це і був її стиль. А де є стиль — там присутній талановитий майстер.
Я був щасливий, що самотужки відкрив для себе таємницю Цві-личчиного таланту.
— А ти, мой, не дуже тішся,— охолодила мене,— бо й сама не знаю, як воно в мене виходить. Роблю, як на душу покладено, як умію. Крім того, я можу змінитися, переінакшитися, га? Ось говориш про якусь таємну мою силу. А що буде, коли я тую силу спущу з припони? І ти, і люди не впізнають.
Погроза, звичайно, була жартівлива. Павлина Йосипівна залишилась вірною своєму стилю до кінця життя. Інакше творити — краще або гірше — вона не вміла.
Сиджу на табуреті в її хаті, власне — в кухоньці, тісній, як вулик. Скрізь — на лаві, під столом на підлозі — Цвіличчині вироби, які вона сьогодні збирається здати на продаж через косівські майстерні Художнього фонду УРСР. Всі оті зелено-золотисті жбани, трійці, куманці й навіть мініатюрні постолики-попільнички ще пашать, здається, вогнем. І я час від часу торкаюся до них: чи гарячі?
Павлина Йосипівна розминає в чавунку картоплю — готує для курей наїдок. У такій прозаїчній обстановці розмовляємо про винятковість мистецького обдарування.
Я був трохи спантеличений: загальновизнаний майстер не певна в своїй обдарованості?
— Е,— каже,— то ще не відомо, легінику, чи є в мене хист. Може, це тільки вміння, ремесло і не більше, га? Бо що воно таке — хист? Робота. День за днем, рік за роком, ціле життя — робота. А ти відразу розкидаєш високими словами.
Вона боялася високих слів, інколи навмисне приземлювалась настільки, що слухаєш її і не віриш: невже це та сама жінка, творець високомистецьких речей, перед якими люди в музеях німіють? Мене в Косові попереджали: з Цвіличкою треба розмовляти обережно, вона вміє прикидатися, часом напинає на себе простацьку личину і з-під неї, як равлик з-під своєї хатки, вивчає співрозмовника. Навіщо це їй? З цікавості? Чи дається взнаки стара селянська обережність? Я мав на гадці попередження, коли почав їй доводити:
— Звичайно, ви маєте рацію. Талант — це робота, щоденні пошуки, вдосконалення. Всім відомо, що бездіяльний талант марнується. Але хіба не ви казали: я гончарка природжена?
— Ой, ловиш ти мої слова в жменю. А я щось не пригадую, аби-м колись таке казала,— і в її очах знову зажеврів уже знайомий збиточний вогник.
— Казали,— вперся я.
— Якщо й казала щось схоже, то не про себе, про інших. О певно: дано чоловікові від природи зеренце хисту... хисту, скажімо, до кераміки. Але будь-яке зеренце, якщо його не підливати та не сокотити, засохне. Та ж невибаглива квасолиця знидіє в борозні без майово-го дощу. На наші голови треба завжди майового дощу.— Вона забула про звичну обережність і зайве хитрування, непомітно для самої себе розкрилась. Переді мною стояла інша Цвіличка — одухотворена, мудра, такою дотепер її бачив лише один раз, коли випадково застав за розписом, як вона казала, "начиння".
— Ще одне запитання, Павлино Йосипівно: чи можна молоду людину, яка не має зеренця від природи, вивчити, наприклад, на художника?
— А певно,— відразу відповіла,— можна. Втовкмачують одному з другим протягом чотирьох-п'яти років різні науки, вчать рисунку й різних композицій. Врешті дають диплом: спекли ми з тебе художника. І ходить по світу художник без серця, як яловий.
— Коли ж ви відчули, що живе у вас зеренце, вруниться пагінцем?
— Ой, ти знову за рибу гроші. Чи я хвалилася, що було в мені зеренце, з якого виплекала цілий сад? Та й чи мені про це говорити?
Вона мовби завжди бокувала від людей, прагла постояти в тіні. Це йшло від надмірної скромності й делікатності. І виходило, що майстриня начебто не довіряла власному талантові, боялася його: а що, коли він раптом зникне, зів'яне?
Павлина Йосипівна, мабуть, інстинктивно відчувала відповідальність перед мистецтвом і перед тими, хто те мистецтво сприймав й шанував.
Неповторний був у Косові ярмарок.
У неділю з'їжджалися сюди кияни, москвичі, ленінградці, а вже львів'ян — на кожному кроці. їх очі розбігалися від мерехтіння барв; то тут то там виспівує сопілка, тужить скрипка, вибухають бризками веселощів цимбали. Бабусі й молодиці повідкривали родинні скрині — і перед вами ціла етнографічна виставка. Нова і стара кераміка, вишивки, народна одежа, вироби з дерева, килими, ліжники, музичні інструменти, серед них такі рідкісні, як коза (волинка). На косівсько-му ярмарку, бувало, починаєш розуміти: якою великою й невичерпною скарбницею народних промислів є Гуцульщина.
Не беруся стверджувати, що в неділю сюди приходили з однією метою — продати-купити. Тут варто було бодай походити, побути на святі. Не випадково косівський ринок часто ставав знімальним майданчиком для кіно— й телестудій. Художники й фотографи тут вишуку-валц і знаходили характерні народні типи, письменники прислухалися до співучої гуцульської говірки.
Однієї літньої неділі я зустрівся тут із Цвіличкою. Тільки-но перекинулися словом-другим (вона жартувала, що новий спосіб реалізації виробів "надомників" через Художній фонд відібрав у неї радість спілкування з покупцем, хоч він, цей спосіб, дуже зручний для майстрів), як почувся жіночий плач. Павлина Йосипівна затягла мене в людське коло, яке оточило заплакану молодицю. "Шо сі стало?" — допитувалася майстриня сусідів справа і зліва. Виявилося, в молодиці пропали гроші. Потерпіла була, як калина: висока, ставна, пишногруда. Павлина Йосипівна проштовхнулася ліктями до середини кола, спитала молодичку:
— Вкрали в тебе гроші чи згубила? Та витерла сльози.
— Чого мала би-м наговорювати на когось,— мовила згорда.— Мо' й загубила.
— Багато мала-с?
— Багато — не багато, а шкода й тих. Треба було дітям книжки до школи купити. Прийду додому без нічого... а вони так неділі ждали...
— Двадцятьп'ятки тобі вистачить? — стара понишпорила у вузлику й простягнула гроші.
— Та...— молодиця сховала руку за спину.
— Бери, бери,— заохочувала Павлина Йосипівна.— Певно, й на автобус не маєш.
— Не маю,— молодиця облизала язиком повні губи. І гроші таки взяла.— Я віддам... я з Білоберезки...
— А я й не питаю, звідки ти, й не сумніваюсь, що віддаси. Тому даю. Спитаєш тут, у Косові, де стара Цвіличка мешкає. Це я і буду.
Спостерігаючи цю пригоду, я не знав, що й думати. Мені було відомо, що на старість Павлина Йосипівна стала ощадливою: гріш тулила до гроша. А тут раптом така щедрість.
Мав я гадку, що її щедрість не від шляхетних спонук, а від захоплення молодицею: вона любила людей високих, струнких, красивих.
— Шкода, чуєш, тих рубликів, якщо не принесе,— зупинилася перед ринком. Вона, мабуть, каялась поривові.— Зрештою... гроші, як вода: припливли й відпливли. Якщо обпечуся, то буду знати, що не всі красиві люди — красиві також душею. Чи як кажеш?
...Ген-ген пізніше я згадав ринкову пригоду.
— Го-го,— Павлина Йосипівна розцвіла, як ружа.— Таки знайшла мене білоберезька молодиця. Без адреси, без міліції — знайшла й віддала борг.