Ноти для тисячолітньої скрипки

Федорів Роман

ТАНЕЦЬ ЧУГАЙСТРА

Серпень скапував, як свічка, і жовтизна розлилася на схилах гір; гори були встелені полотнищами верет: смарагдовими, бурими, а більше — пожухлими, восковими. В повітрі пахло осінню. Вдалині, оперізуючи космацьку долину частоколом, чатували ліси. Звідси, з гори Рунок, вони виглядали незайманими пралісами.

Долина була видовжена, береги похилі і привітні, як велетенські кораблі, на котрі сіли перепочити білі птиці — хати; Космач, сповитий сизою димкою, мовби випливав з гір, з їхньої далекої неприступності, і в горах, на південному сході, губився. Як ріка...

Важко сказати, чи Євген Якович Сагайдачний саме так, а не інакше бачив Космач і навкружні гори; він був художником, світ, як промінь у лінзі, переломлювався у ньому, відбивався у його душі по-іншому, певно, так, як на незакінченому етюді: там усе жовтогаряче, оранжеве, і коли б не холодні енергійні мазки синьої барви, то здавалося б, що художник малює середину літа.

Етюд залишався незавершеним, художник або забув про нього, або розчарувався у своєму пензлі, якому забракло снаги відтворити на полотні побачену і відчуту душею красу. Художник лежав на траві, підперши долонями гривасту голову, і некліпно, як дозорець, дивився поперед себе. "Сектор обстрілу" мав величезний: "Космач, гори, а вище — голубінь неба, на якому чорно-білою крейдою писали кола бузьки. Заношений берет спав з його голови, сиву гриву перебирав вітер.

— Ви схожі, Євгене Яковичу, на Чугайстра, на того, що з верховинських казок, пам'ятаєте? — промовив я, щоб сколихнути мовчанку, яка гусла, мов кисле молоко.— Лежите в травах на Рунку, злилися з ним, із землею. Виростаєте з цієї гори. Чугайстер.

Він нетерпляче поворухнувся, глянув на мене насмішкувато.

— Ох, якби, молодий чоловіче, діялось так просто. Я у горах, у Косові, п'ятнадцять років, і всі ці роки день при дні свого Чугайстра шукаю.

— Невже не знайшли?

— Не розумію буквально, Чугайстер у казках — це добрий дух Карпат. А я хочу сягнути далі, за думами не бігаю, жадаю пізнати душу гір, їх мешканців. Художник-бо не лише творець, а й бранець краси. А може, '" гірська краса — це і є танець твого Чугайстра? Вона невловима, мерехтлива, у вічному русі і перемінах.

— І що далі? —— надокучав йому. Боявся, що знову надовго замовкне.

— Нічого... Поки що одно знаю: гори прикували мене до себе, як приковує глибина. А Чугайстер... Інколи мені здається, що впіймав його, як кажуть, за бороду, що лежу з ним око в око, як ось з тобою, і розглядаю його, і розумію кожну зморшку на його обличчі і кожну смішинку, а частіше він не дається в руки, вислизає, як риба, кружляє в невідомості, манить до себе, зове... І тоді знову вибираюсь в гори. Прозаїчною мовою це називається "ходити на етюди" або "вишукувати щось" для поповнення своєї колекції народного мистецтва гуцулів. Насправді ж, гадаю, це і є шукання Чугайстра, прагнення любуватися його танцем.

Він завжди мислив поетично. Проза життя толочила його, часом боляче ранила, він відмахувався від неї і дивувався, як дитина: звідки вона, проза, на його голову і навіщо? Є ж бо поезія, і йому досить. Практичної житейської прози рішуче не сприймав, не умів сприймати, через це дехто з колег і знайомих мав його за дивака, людину не від світу сього. Власна дружина Зоя Антонівна і та інколи, щоб допекти старому, пускала в його адресу шпильки:

— Поховав ти себе живцем у Косові. Поезія.." Чугайстер... краса — все це дурниці. Жити треба, поки живеться. Не задовольняйся роллю невдахи. Нам би треба в Київ, у гомінке місто, де вирує мистецьке життя. Там би ти себе показав. Були б гроші і слава"

— Ет, лиши, Зою. Пусте говориш,— відбивався від напосідань жінки.— Скільки разів тобі казав: не можу жити без гір. Полонили вони мене, прив'язали...

Він народився над широким, як море, Дніпром, у Херсоні, довгі роки проживав у Петербурзі, Києві, Донецьку, на старість гори стали найближчими. Степовики, як правило, гір не люблять, їм тісно серед ущелин і лісів, а він, Сагайдачний, степовик з року, приріс до них серцем.

Степи полонять просторами, гори — висотою. Він чомусь, пам'ятаєте, казав: глибиною.

У час першого знайомства з Сагайдачним я збирав матеріали /іл я повісті про народного месника — опришка Олексу Довбуша. Робота була складною, бо про Олексу написано десятки книг, молодому літератору, отже, легко було втрапити в проторену колію штампів. Мене, зрештою, не цікавив Довбуш "історичний", тому майже не заглядав до архівних матеріалів. Ставив перед собою завдання змалювати опришківського ватажка таким, як уявляє його народ у своїх казках, піснях і легендах. Матеріалів на цю тему теж ніби не бракує, але й вони "же не раз використовувалися моїми попередниками. Доводилось починати заново: розшукувати в селах непомічене свого часу фольклористами, реставраторами, забуте домислювати й переосмислювати. Про дозбушївські зацікавлення знали всі мої друзі і знайомі на Гуцуль-щині Один з них, тодішній директор Косівського училища прикладного мистецтва Олексій Григорович Соломченко, порадив звернутися до Сагайдачного.

— До речі,— сказав Олексій Григорович, — я щойно здибав його па вулиці. Повернув разом з дружиною до робітничої їдальні на обід. Це недалеко звідси. Сагайдачного легко впізнати: сивовусий, у вишиванці дід.

— Він хто... той Сагайдачний? — перепитав я Соломченка..

— Викладач нашого училища. Читає історію мистецтва. Дуже цікавий, оригінальний чоловік. Любить фольклор. Знає народне мистецтво. Сподіваюся, він вам допоможе.

Іншим разом, коли б я мав більше часу, то, мабуть, засумнівався б, чи зручно "нападати" Сагайдачного в їдальні. Можна було б забігти увечері на квартиру, тим більше, що його хата, як сказав Соломченко, відчинена для гостей вдень і вночі. Та цим разом до Косова я завернув принагідно, наскоком. Вибирати, отже, не доводилося, а відкладати — не хотілося.

До обідньої перерви було ще далеко, а їдальня гула, як рій. За столами сиділи водії лісовозів, експедитори та інший командировочним люд, У другому залі в кутку біля печі обідав Сагайдачний з дружиною. Впізнав його з першого погляду: козацькі сиві вуса, опущені підківкою, буйний чуб, відкрите ясне чоло і біла-біла вишиванка. Зоя Антонівна, невеличка на зріст, непосидюща, перед тим, мабуть, щось смішне оповідала чоловікові, бо той весело сміявся.

Я таким його і запам'ятав: веселим, добродушним патріархом.

Власне, вони не обідали — пили чай. Навколо графина, у який офіціантки встромили букет паперових квітів, стояла батарея порожніх склянок. Зоя Антонівна смачно, як виголодніла на уроках школ ярка, уминала хліб. Я підступив до цих двох диваків, які серед запахів апетитних гуляшів, котлет і шашликів попивали ріденький чайок, і попросив дозволу скласти їм за столом компанію.

— Яка може бути компанія,— ворухнув бровою Сагайдачний.— Піший кінному не товариш. Ви, напевно, замовите печеню, а ми забавляємось чайком.

Так відбулося перше знайомство.

Через десять-п'ятнадцять хвилин мені здавалося, що знаю обох віддавна. Сагайдачні не вміли замикатись у собі, жили просто, відкрито, не приховували від чужого ока ні радості, ні смутку. Принаймні я був негайно втаємничений у причини їхнього вимушеного посту: бо вдома не запаслись їстивним.

— А все через тебе, Зойко,— кепкував з дружини Євген Якович.— Мав би я іншу жінку, то, напевно, наприкінці місяця не полоскав би шлунок бурдою, яка в цьому "ресторані" називається чаєм. Інша розділила б зарплату пропорційно, ґаздувала б розумно і не дозволила б, щоб відомий живописець і педагог, "професор" Косівського училища прикладного мистецтва, хранитель гуцульських старожитностей...

— В чем дело, Женя? — перебила Зоя Антонівна, перейшовши на російську мову.— Скоро тебе стукнет семьдесят, девочки седых любят. А я укачу в Киев.

— Ну й слава Богу,— жартома перехрестився Сагайдачний.— Бодай зітхну без вічного опікуна.

У жарті була істина: кожен, хто знав подружжя Сагайдачних, може підтвердити, що Зоя Антонівна занадто прискіпливо опікувалася чоловіком. Устрявала в його справи, часом пробувала вирішувати їх без нього, без кінця надокучала порадами. Словом, не давала спокою ні на хвилину. А ще треба зважити, що характер мала запальний, неврівноважений і, схильному до задуми, ліричному Сагайдачному жилось, мабуть, з нею нелегко. Інколи він втікав від неї на цілий день. Однак надвечір все частіше згадував. "Як там удома моя Зойка? Може, плаче й кидає громи і блискавки?" — "Відпочиньте без неї,— розраджували друзі.— Вона вдома не пропаде".— "Не пропаде, але шкода все-таки. Я прожив з нею ціле життя. Вона не тільки моя дружина, а й друг",— говорив вибачливо.

...У їдальні тривала жартівлива баталія.

— Ага! — Зоя Антонівна підвелася з стільця, цілком по-косівськи поклала руки на худі стегна, прибравши войовничу позу.— То ти, старий дідьку, тільки й ждеш хвилини, щоби-м спакувала свої манатки? — Вона вільно переходила з української на російську й навпаки.— Чи ти, зрадливий любку, подумав, що молода жінка, яка, напевно, не буде такою дурепою, як я, заборонить тобі розтринькувати зарплату на купівлю речей для колекції?

Тихо, Зою, тихо,— махав руками Сагайдачний. Мені ж пояснив.— У нас щомісяця не вистачає грошей. Натрапляю на якусь мистецьку річ... прецінь шкода випустити з рук. І купуємо. Купуємо, забуваючи, що ми не ротшільди. Зрештою, Зою,— стукнув себе пальцем по лобі.— Евріка! Сьогодні обід гарантований. Оцей молодий чоловік, напевно, щось від мене хоче. Ах, невідомих науці переказів про Довбуша? Будь ласка, в мене вдома ними натоптана ціла скриня. Ну, наприклад, чи знаєте, звідки походив майстер, який викував Олексі Довбушу бойову бартку? Ні? З села Річки, це недалеко від Косова. Та це ціла історія, на голодний шлунок до кінця не розповісти.

І вдарив довгим пальцем по карточці меню.

Потім розреготався.

Небуденним чоловіком був Сагайдачний. Своєю безпосередністю умів причарувати за одну хвилину.

Незвичайно, не так, як усі, жили вони із Зоєю Антонівною. Косівські сусіди-кумоньки винили в цьому її, вони не знали, що Сагайдачний інакше жити не міг, до сивого волосся зберіг деякі звички молодих літ, щиру безпосередність і безтурботність про завтрашній день, наївність у практичних справах.

— Слухай-но,— говорив Євген Якович,— якщо Чугайстра ніколи не було,— а його, того доброго духа Карпат і не могло бути, бо де й коли багатіли Карпати добром, хіба що в наші часи їм розвиднілось,— то люди мусили його вигадати; людям треба щось вигадувати, а потім власну вигадку шукати.

1 2 3 4 5 6 7