озвався він раптом; звод драгунів до нас їде.
Не чув, відповів Олелько, вдивляючись в вогонь; або що?
Панів стерегти, ось що — прищулився дід Сила; тепер і для панів скоро вийде маніхвест. А мо' вже вийшов. Дак от і драгуни сюди...
— Маніфест відносно чого?
Сила добував жаринку з вогню, взяв її в чорнюші долоні, перекидав у твердих, задубілих, дмухав, аж поки не потягло синім димом махорки. А тоді подивився на Олелька й очі його сміялися.
— Або я відаю, думаєш? Маніхвест і годі. Був для мужиків, а тепер для панів вийде.
Він знечев'я поглянув на дерева. їх верхів'я палахкотіли. Але це палало далеко, палало як блискавиця — швидко, раптово й злюще.
— Горить, Сила?
Дід Сила раптом зсутулився й швиденько забубонів:
... Лавриче, Лавриче, як твоя на залізних пательнях спеклася, як вона не шуміла, не стогнала і не боліла, так і ти, Лавриче-Лавриче, тепер своєї сили не розширяй, більше не гори і не шуми і по цей час і по мої слова...
— До кого це ви так, Сила? Хто це той Лаврич?..
— Добре горить, — не відповів, засміявся Сила, це Білосточчина горить, це в Вороні, мабуть, скирди Білостоцького горять...
Може ще ніхто крім них не зауважив цієї далекої пожежі, що там, за лісом буяла живлом. Дід Сила дивився на цю тиху заграву, ремиґаючи ощітиненими щелепами. Стояв, подавшись наперед, в своїх рожевих од заграви полотняних штанях, навіть з порожевілими вусами, немов опаленими на пожарищі, з цигаркою, прилиплим до нижньої губи.
А бубон за шосою, в селі, як нічого не бувало, бухкав. Мабуть тоненько вигравала скрипка, (може це просто пищав комар, загублений в хащі саду) — Олелькові здалось, що чує скрипку. Невже ніхто не помічав цієї пожежі. И дід Сила, зовсім не турбуючись нею, сів собі знов край куреня, на колодці й підкинув ломаччя до вогню.
— От і на Юрія не одпочиває, — засміявся вів сам до себе.
Хто не відпочиває, діду Сила?
А Той, не знаєш?..
Він захихотів, а Олелько пішов темною алеєю в напрямку до старого дому.
Якщо дід Сила говорив "Той", то він мав на думці мабуть Його, Чорта. Проте це не означало, що він його боявся, чи не любив: до Чорта дід Сила ставився швидше поблажливо, жартома. Автім у Рославичах, та й в усій околиці чортовиння було вдосталь. 1 хоч ним могли іноді лякати неслухняну дітвору, то з рахманним чортовинням ніхто не ворогував. Кому ж бо могли шкодити потерчата, що скиглили в болоті; або мавки, що гойдалися на вербах чи пустували з перелесником у житі; русалки, що плескались у річці або в лісових озерах. Іноді зустрічався дідуган-л/совик, що хазяйновито вештався по своїх гаях або веселун-водяник, що барашкував біля млина, за греблею? Цій чор-товинній дрібноті прощали її химерні псоти. Навіть домовикові, що іноді жартома заплітав коням гриви і хвости, не дорікали, бо що інше, ледарюючи вдень і вночі він мав до роботи.
Інша справа — чортовиння лихе, докучливе: всілякі відьми і відьмаки, опирі, вовкулаки, неприкаяні мерляки, перевертні... Вони водились у різних заклятих місцях, які оминав хто лише міг. Бож стогони, кінський тупіт і посвист арканів чули люди на Татарщині, де давно-давно колись татарва зганяла неволь-ників....
Бухкання бубнів, що ще довго чулося Олелькові, коли він вже ішов на сон, у свою кімнату, і довго не міг заснути, то віддалялося, то наближалося. Село ще святкувало Юрія. Десь, мабуть за шосою, в подвір'ї багатія Лисюка, що мав три дочки, не вгавали музики. І, коли Олелько, з відкритими очима лежав і вслухувався в те далеке, ритмічне бухкотіння,в темряву ночі вривалась чиясь метушня, біганина, хоровід тіней. І як лише починалась химерна веремія снів або чуйна дрімота, її пробуркував все той самий невгавний бубон. Проте за мить все минало і Олелько знов западався в провалля та нарешті засинав. Невідомо як довго тривала ця пря із сновидіннями і явом серед вкрадливої, оксамитної теміні і відлуння гудів край села. Коли Олелько прокинувся, вже мабуть світало. Сад починав гомоніти птаством, листва тремтіла, пронизувана промінням, наче тонкими рапірами. Десь унизу, в покоях блідо блимали лямпи: ніч ще змагалась із днем. Внизу гуділи, розходились голоси; очевидячки в будинку вже давно не спали. Олелько збіг униз, його минали заспані ще покоївки, сходили спрокволу тітки, що також недавно прокинулися. У вітальні було глітно і гамірно. Посходилися майже всі, не було тільки Гальшки, Оксани Олексіївни. Дідусь навернувся згодом, пахкаючи люлькою, автім він завжди вставав ще перед півнями. Люди одягнені або одягнені нашвидкуруч, жінки у ранішніх шляфро-ках, ходили, вирили, сиділи у фотелях, засотувались у дим цигарок, пили чай; самовар шумів на столі. У декого були в руках рушниці, за поясами навіть старовинні, музейні пістолі, багатьох з присутніх Олелько бачив уперше.
В центрі загальної уваги був пан Білостоцький, поляк-сусіда, власник Ворони і Рокитниці, вертлявий і в'юнкий, з короткими вусами, з підголеною по старовинному, сивіючою чуприною. Він був влесливий до жінок, старий джигун, чепурун, завзятий кінник, наза-гал людина непогана, старомодня.
Кумедні видались Олелькові два його сини — паничики: пан Стась, маніжний і висмоктаний, з більмом на оці, яке йому пошкодили під час поєдинку і пан Казік, трохи загикуватий, з блідим, порізаним шаблями обличчям. Обидва були вічні студенти, шалалися від Дорпату до Гайдельберга, вславилися як задирикуваті дуелянти і мочиморди, вічні задираки, обидва як і батько завзяті конолюби. Кінний завод пана Білостоцького міг зрівнятися з плятерівським або й з графинею Браніцькою в Янінах. Коли Олелько був зовсім малим, пан Білостоцький подарував йому два коники — поні, які й досі ходять табуном, кусючі і злосливі, хоч вже старі.
Збентеженість пана Білостоцького, його нервування були зрозумілі: йому щолиш підпалено дві стодоли і стайні, виведено декілька кращих жеребців, шкоди накоєно чимало. Він і організував облаву на лиходіїв з загоном своїх посесорів та конюхів. По дорозі його загоник завернув і в Рославичі.
Ото діждали ми, — розгорнув руки пан Білостоцький — батько, — з діда-прадіда ми тут, яких триста літ буде, чи не так, пане маршалку? (Це він так називав Олелькового батька, що був декілька років тому обраний маршалком шляхти свого повіту) —І хто гадав би, прошу вас, пане добродійку? Бачите, якого гостинця встругнули, що ні, пане маршалку? Чи я, скажіте, гнобив кого, зневолював, кривдив, ким нехтував, о Божі рани!..
Татко забув про гайдамаччину, — криво посміхнувшись, сказав Стась Білостоцький, — встромляючи в око монокля, — тоді теж не розбирали, добрий чи лихий пан, кривдив чи ні...
Але ж бійся Бога, — театрально вигукнув старий Білостоцький, — де-де гайдамаччина! Наш народ статочний, розважливий, будь-які розбійницькі інстинкти йому чужі. Це мені знати, не тобі...
Я також тієї думки, — сказав Олельків батько, мабуть із звичайної ввічливости, щоб не завогнювати суперечки, — що ці пожежі швидше можна приписати тим конокрадам, що тут з'являлися два роки тому. Мені не віриться, щоб ці підпали були ділом тутешнього люду...
З Білостоцьким були його посесори і підсусідки. Вони трималися оподалік, поводилися скромно, ґречно пили чай із шклянок і водили очима за панами.
Пане маршалку, і ви, пане ординате, — сказав посесор Солодович, сумирний підпанок, ревнющий католик, — нікого досі не спіймалисьмо, то ж будьмо справедливі, еге ж! Нікого не обвинувачуймо, не треба народ ворохобити... Одне тільки певне, що хтось за тим усім стоїть...
Безумовно, — озвався Казік Білостоцький, — акція виглядає на добре зорганізовану...Хто стоїть за тим, не так вже важливо...
Василь Михайлович заклопотано повів поглядом по присутніх. Все це зборище, та й сама ідея Біло-стоцьких вчинити облаву на паліїв була йому, за всі-ми ознаками, неприємна.
— Я гадаю, панове, — сказав він стиха, — що дискусія на ці теми, хто відповідає за за цю справу, нам в нічому не допоможе. Однак реагувати, звичайно треба. Я вже відрядив людей у Гончі-Броди, спробуймо обстежити янінський ліс та любитівську шосу аж до віядукту. Не ручу лише за успіх...
Від лямпи на низькому столі, яка змагалася із світанком, тіні людей у вітальні були велетенськими, довгорукими. Дядько Петро перешіптувався з тіткою
Ларою. Інші жінки сиділи мовчки, вбгавшись у канапи. Олелькова мати курила. Доктор Крученюк глумливо, з-під ока, спостерігав усю громаду. Найбільше говорив і метушився пан Білостонький, якого частовано коньяком. Видно було, що він не стільки пригноблений своїм нещастям, як потайки навіть радий такому сполохові і нагоді хоч трохи похизуватися. Молоді Білостопькі з марсовим виглядом походжали, брязкаючи острогами на жовтих чоботях, клацали закаблуками перед тітками, які, однак, споглядали на них мовчки, з ввічливим посміхом. Олелько підійшов до вікна: там стояли на припоні осідлані коні, чмихали, гребли копитами, іржали, тягнулися до клумб, штовхалися між собою гладкими клубами. Олелько відчинив навстіж вікно. Це все, враз із Біло-стоцькими у вітальні, з їхніми острогами, пістолями і підголеними чубами, віддавало бутафорією провінційного театру.
Від коней ішла пара: вони нетерпляче били копитами; над клумбами сновигали білі метелики.
Я ще раз скажу, — спинившись у дверях, сказав Василь Михайлович, у нього були добрі, короткозорі, стурбовані очі, — я ніколи не повірю, щоб ці всі підпали робили місцеві люди. У нашого українського селянина високо розвинене почуття справедливості. Будь з ним добрий, він тобі заплатить тим же. На пана-сусіду Білостоцької о досі не було нарікань, я зауважив...
Поділяю думку папа маршалка, — вигукнув посесор Солодович, — це все робота зайшлих людей...
Якби там не було, — залунав голос Казіка Білостоцької о —— дуелянта, — свої чи не свої, але цю мерзотність треба виривати з корінням. Я татусеві давно казав, шоб сюди прислано драгунів. Або козаків. Гак як робили в Курляндії і Ліфляндії. Вішати треба, тільки вішати! І епер татко можуть оплакувати свій лібералізм. Що ж панове, на коня!
Панове юрбою вийшли на і анок. Конюхи поскидали шапки. Задзвеніли стремена. Закладано кінкети, скрипіли сідла, коні радісно заіржали. Молодший Білостоцький, шо сидів на коні як жокей, нідобгавши коліна, з моноклем в оці, хвацько перескочив з конем клумбу, під'їхав піл саме вікно і по кавалерськи подав гилочку бузка котрійсь із тіток.